Уже добрий місяць, як Коломия втратила спокій. Власне, не стільки вся Коломия, як місцевий комітет порятунку України, про існування якого раніше не було особливих підстав підозрювати, і осередок ветеранів радянсько-афганістанської війни. Обидві організації пересварилися через намір «афганців» встановити на ветеранському меморіалі дещо з бойової техніки.
Детонатором конфлікту стала публічна погроза одного з комітетчиків негайно викинути геть техніку, якщо така з’явиться на меморіалі. Відповідний досвід, мовляв, маємо. Дехто з газетярів угледів у цьому зазіхання на ідеали демократії й виступив з гострим осудом націоналістів. Я й сам втрутився було тоді, на першопочатках, у суперечку, намагаючись спам’ятати на веб-порталі автора погрози В. Янкевича, який вносив, на моє переконання, деструктив.
З тих пір тема встановлення машин БМП і БТР на території меморіалу лише набирала гостроти. Її порушували на зустрічах громадськості з народним дерутатом, з приїжджим письменником, на кількох сесійних засіданнях у ратуші, їй присвятили громадські слухання… Ну немає в людей важливішої справи, ніж сваритися за два муляжі!
«Це будуть символи радянського тоталітаризму», - переконані одні. «Символи – це коли зірка або червоний прапор, - заперечують інші, - а ми просто хочемо встановити техніку, в якій загинуло чимало наших хлопців». - «У такому разі чорнобильці мали б встановити біля каплички макет четвертого реактора», - іронізують одні. «Чорнобильці солідарні з нами, - не сприймають іронії інші, - вони також пережили екстремальні ситуації й знають ціну справжній дружбі».
Порозуміння немає і, мабуть, не буде. Але небезпека ще й у тому, що, наскільки можна помітити, спостерігаючи за ходом дискусії, противники встановлення бойових машин здебільшого надто вже настроєні по-пацифістськи. Не хочемо ніяких БТРів, воєн і крові! – чути за їхніми протестами. Не треба нам і такої нікчемної армії! – починають лунати голоси навіть серед київських мислителів. Щоб не доборолися ми до того, що проти орди новітнього Муравйова знову нікому буде піти, окрім жменьки студентів… Слухаючи, як посміюються наші патріоти у відповідь на нагадування ветеранів радянсько-афганістанської війни про потребу патріотичного виховання юні, розумієш, що й таке може статися. Що-що, а випліскувати разом з водою й дитину ми вміємо.
Наша журналістика вкотре дала підставу почервоніти за неї. Маю на увазі мишаче вовтузіння навколо погрози міського голови Івано-Франківська Віктора Анушкевичуса прикрити т. зв. паб під назвою «Че», базовані на тому міркуванні, що латиноамериканський революціонер Че Гевара був представником комуністичної ідеології. Газети, починаючи від львівського «Високого Замку» й закінчуючи бульварною «Комсомольською правдою в Україні», відгукнулися на погрози міського голови доволі в’їдливо, в унісон їм заспівали й інтернет-видання…
Подумати лишень, чверть віку минає вже з часу трагедії на Чорнобильській АЕС! Я й досі пам’ятаю той ранок, коли безбарвний голос з «брехунця» на кухонній стіні сповістив усіх нас, в Україні сущих, про небезпечну аварію. До різноманітних катаклізмів ми тоді ще не були привчені, Країна Рад виховувала будівників комунізму суто на позитивних прикладах. Було навіть цікаво знати: як же це мирний атом може створити небезпеку для життя людей?
Уже добрий місяць, як Коломия втратила спокій. Власне, не стільки вся Коломия, як місцевий комітет порятунку України, про існування якого раніше не було особливих підстав підозрювати, і осередок ветеранів радянсько-афганістанської війни. Обидві організації пересварилися через намір «афганців» встановити на ветеранському меморіалі дещо з бойової техніки.
Тим, хто начитався радянських книжок про Велику Вітчизняну війну, яку реанімує тепер полковник історичних наук Дмитро Табачник, у це важко буде повірити, та це незаперечний факт. Тобто факт, що під час війни, а точніше 1942-го, в Коломиї доволі успішно виступала місцева балетна трупа…
Трохи шкода тих, хто провів минулий недільний вечір з «Ментівськими війнами» на НТН. Комедія «Коханий нелюб», поставлена акторами нашого театру, сприяла б куди кращому настрою, ніж сувора правда пострадянського життя, якою ми давно ситі по зав’язку.
Не можу сказати, що дивився телерозмову Президента України Віктора Януковича з народом, затамувавши подих і конспектуючи кожне зітхання, однак кілька моментів усе ж запам’яталося особливо…
Якби коломийський кунівець Володимир Янкевич не лише співав на зібраннях гімн, де є слова «Боже, нам єдність подай», але й вряди-годи задумувався над сенсом цих слів, він навряд чи викинув би такого коника. А викинутий ним коник полягає в тому, що Янкевич озлобився на пропозицію депутата міськради Йосипа Тодорова,,,
Дочитав оце щойно останні сторінки роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» і ніби повернувся в 2004-й, на Майдан. Що мені не особливо тоді подобалося, на промерзлому Майдані, то це засилля чомусь помаранчевих, а не синьо-жовтих кольорів, підсилюване нав’язливою пісенькою зі сцени: «Оранжевиє дяді, оранжевиє тьоті, оранжевий вєрблюд»…
Був на конференції, де нашоукраїнці висували кандидатів у депутати до міської ради. Замість очікуваної жменьки остаточно пригноблених останніми подіями в країні людей, побачив майже сотню цілком притомних чоловіків і жінок, серед яких і керівники не найнижчого в місті рівня. Багато молодих облич.
Давно-давно, ще на зорі своєї творчості й епохи незалежності львівська сестричка Віка дозволила собі трохи постібатися над занудними радянськими борзописцями, які надто вже пафосно возвеличували “битву за вугілля”, і написала пісню “Шахтарське буґі”.
друкувати
