Не можу сказати, що дивився телерозмову Президента України Віктора Януковича з народом, затамувавши подих і конспектуючи кожне зітхання, однак кілька моментів усе ж запам’яталося особливо. Зокрема погроза львівського типа в чорних окулярах розійтися навіки з неправильної ментальності Сходом, просьба юної представниці Донбасу підняти ціну на вугілля і наполягання одеситів на запровадженні другої державної, цебто російської, мови.
Віктор Федорович, як і належить мудрому державному діячеві, давав їм гідні відповіді. Так, львівському типові в чорних окулярах він нагадав про єдність як необхідну умову стабільності й добробуту; юнці з Донбасу, якій болять низькі ціни на «чорне золото», пообіцяв перегляд цін; молодим одеситам порадив вивчати українську мову…
А ще впродовж телерозмови я зробив одне неприємне відкриття: чоловік, що разом зі мною сидить біля телевізора, - корупціонер. Хоча прикидався раніше правдивим патріотом. Я це зрозумів після того, як президент перелічив заходи, спрямовані на викорінення в країні такого ганебного явища, як корупція і хабарництво. Серед перелічених заходів він назвав і позбавлення деяких категорій підприємців ліцензій на підприємницьку діяльність, оскільки саме ці підприємці, мовляв, стоять на перешкоді встановленню порядку й законності.
Чоловіка, що разом зі мною дивився і слухав главу держави, також позбавили недавно ліцензії. І його, і всіх поліглотів, хто заробляє на життя, перекладаючи різноманітні документи з італійської, німецької, англійської і т.д. на українську або ж навпаки. З’ясовується, в їхніх дипломах не зазначена cпеціальність «перекладач», лише вчитель німецької чи там англійської мови. Тепер їм хіба заново вступати в уже суто українські виші, де понавідкривали, на відміну від колишніх українських радянських вишів, усіляких факультетів, у тому числі й перекладацьких.
Отож у нашому славному містечку немає вже жодного леґітимного, як сказав би Сергій Головатий, перекладача. Зате ніхто не посміє сказати, що уряд саботує розпорядження президента про нещадне викорінення корупції і хабарництва.
Наша журналістика вкотре дала підставу почервоніти за неї. Маю на увазі мишаче вовтузіння навколо погрози міського голови Івано-Франківська Віктора Анушкевичуса прикрити т. зв. паб під назвою «Че», базовані на тому міркуванні, що латиноамериканський революціонер Че Гевара був представником комуністичної ідеології. Газети, починаючи від львівського «Високого Замку» й закінчуючи бульварною «Комсомольською правдою в Україні», відгукнулися на погрози міського голови доволі в’їдливо, в унісон їм заспівали й інтернет-видання…
Подумати лишень, чверть віку минає вже з часу трагедії на Чорнобильській АЕС! Я й досі пам’ятаю той ранок, коли безбарвний голос з «брехунця» на кухонній стіні сповістив усіх нас, в Україні сущих, про небезпечну аварію. До різноманітних катаклізмів ми тоді ще не були привчені, Країна Рад виховувала будівників комунізму суто на позитивних прикладах. Було навіть цікаво знати: як же це мирний атом може створити небезпеку для життя людей?
Уже добрий місяць, як Коломия втратила спокій. Власне, не стільки вся Коломия, як місцевий комітет порятунку України, про існування якого раніше не було особливих підстав підозрювати, і осередок ветеранів радянсько-афганістанської війни. Обидві організації пересварилися через намір «афганців» встановити на ветеранському меморіалі дещо з бойової техніки.
Тим, хто начитався радянських книжок про Велику Вітчизняну війну, яку реанімує тепер полковник історичних наук Дмитро Табачник, у це важко буде повірити, та це незаперечний факт. Тобто факт, що під час війни, а точніше 1942-го, в Коломиї доволі успішно виступала місцева балетна трупа…
Трохи шкода тих, хто провів минулий недільний вечір з «Ментівськими війнами» на НТН. Комедія «Коханий нелюб», поставлена акторами нашого театру, сприяла б куди кращому настрою, ніж сувора правда пострадянського життя, якою ми давно ситі по зав’язку.
Не можу сказати, що дивився телерозмову Президента України Віктора Януковича з народом, затамувавши подих і конспектуючи кожне зітхання, однак кілька моментів усе ж запам’яталося особливо…
Якби коломийський кунівець Володимир Янкевич не лише співав на зібраннях гімн, де є слова «Боже, нам єдність подай», але й вряди-годи задумувався над сенсом цих слів, він навряд чи викинув би такого коника. А викинутий ним коник полягає в тому, що Янкевич озлобився на пропозицію депутата міськради Йосипа Тодорова,,,
Дочитав оце щойно останні сторінки роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» і ніби повернувся в 2004-й, на Майдан. Що мені не особливо тоді подобалося, на промерзлому Майдані, то це засилля чомусь помаранчевих, а не синьо-жовтих кольорів, підсилюване нав’язливою пісенькою зі сцени: «Оранжевиє дяді, оранжевиє тьоті, оранжевий вєрблюд»…
Був на конференції, де нашоукраїнці висували кандидатів у депутати до міської ради. Замість очікуваної жменьки остаточно пригноблених останніми подіями в країні людей, побачив майже сотню цілком притомних чоловіків і жінок, серед яких і керівники не найнижчого в місті рівня. Багато молодих облич.
Давно-давно, ще на зорі своєї творчості й епохи незалежності львівська сестричка Віка дозволила собі трохи постібатися над занудними радянськими борзописцями, які надто вже пафосно возвеличували “битву за вугілля”, і написала пісню “Шахтарське буґі”.
друкувати
