Тим, хто начитався радянських книжок про Велику Вітчизняну війну, яку реанімує тепер полковник історичних наук Дмитро Табачник, у це важко буде повірити, та це незаперечний факт. Тобто факт, що під час війни, а точніше 1942-го, в Коломиї доволі успішно виступала місцева балетна трупа. Спочатку вона базувалася в муздрамтеатрі в Станіславі, а коли театр побував на гастролях у Коломиї, де його мало на руках не носили, пан директор І. Когутяк тут таки й залишився. Ще й запросив перебратися до Коломиї балетмейстера Я. Чуперчука з артистами.
У декого з коломийців і досі зберігаються по шафах афіші з концертними програмами тодішнього окружного театру, видрукувані українською і німецькою мовами, оскільки концерти відвідували й німецькі старшини. Програма «Українського народного балєту» (Ukrainisches Volksballet) складалася з двох частин – перша, так би мовити, інтернаціональна, друга суто гуцульська. У першій глядачі мали можливість милуватися такими танцями, як «Запорожець», «Гопак», «Угорка», «Фінська гротеска» і т.д., друга починалася вступом «Чорногоро, рідний краю» і закінчувалася монтажем гуцульських танців у виконанні повного складу балету.
Артисти балетмейстерів Я. Чуперчука і В. Петрика були настільки вишколені, що готувалися вже до гастролей у Чехословаччину. Але амбітний Чуперчук щось там не поділив з директором Когутяком і вирішив за краще податися в свої гори, у Криворівню. Щоб розпочинати балетну діяльність практично з нуля, творити з юних гуцульських обдарувань новий ансамбль пісні й танцю «Чорногора».
У Коломиї ще проживають люди, які добре пам’ятають цього «феномена гуцульської хореографії», як називають Чуперчука фахівці. Він прожив дуже довге й не завжди просте життя, в якому помістились і служба в польському війську, і примусова подорож у товарному вагоні в Читинську область, де відмучився майже десять років, і повернення до Львова, до ансамблю «Галичина», який творив фурор не лише на московських, але й на паризьких сценах… У Ніцці, до речі, Ярославові Чуперчукові пропонували розкішну віллу й авто, лише б залишався й організовував там український ансамль танцю. Не захотів, повернувся додому, де влада мала його за українського буржуазного націоналіста й прохолодно ставилася до вокально-хореографічних картинок на кшталт «Олекса Довбуш». Ось якби це були хороводи в сарафанах…
Між іншим, сьогодні, 17 березня, минає рівно сто років, як у знаменитому гуцульському селі Криворівні народився не менш знаменитий Ярослав Чуперчук. Той, хто виховав цілу плеяду заслужених і народних артистів, однак кому радянський уряд не зволив присудити жодного звання.
Наша журналістика вкотре дала підставу почервоніти за неї. Маю на увазі мишаче вовтузіння навколо погрози міського голови Івано-Франківська Віктора Анушкевичуса прикрити т. зв. паб під назвою «Че», базовані на тому міркуванні, що латиноамериканський революціонер Че Гевара був представником комуністичної ідеології. Газети, починаючи від львівського «Високого Замку» й закінчуючи бульварною «Комсомольською правдою в Україні», відгукнулися на погрози міського голови доволі в’їдливо, в унісон їм заспівали й інтернет-видання…
Подумати лишень, чверть віку минає вже з часу трагедії на Чорнобильській АЕС! Я й досі пам’ятаю той ранок, коли безбарвний голос з «брехунця» на кухонній стіні сповістив усіх нас, в Україні сущих, про небезпечну аварію. До різноманітних катаклізмів ми тоді ще не були привчені, Країна Рад виховувала будівників комунізму суто на позитивних прикладах. Було навіть цікаво знати: як же це мирний атом може створити небезпеку для життя людей?
Уже добрий місяць, як Коломия втратила спокій. Власне, не стільки вся Коломия, як місцевий комітет порятунку України, про існування якого раніше не було особливих підстав підозрювати, і осередок ветеранів радянсько-афганістанської війни. Обидві організації пересварилися через намір «афганців» встановити на ветеранському меморіалі дещо з бойової техніки.
Тим, хто начитався радянських книжок про Велику Вітчизняну війну, яку реанімує тепер полковник історичних наук Дмитро Табачник, у це важко буде повірити, та це незаперечний факт. Тобто факт, що під час війни, а точніше 1942-го, в Коломиї доволі успішно виступала місцева балетна трупа…
Трохи шкода тих, хто провів минулий недільний вечір з «Ментівськими війнами» на НТН. Комедія «Коханий нелюб», поставлена акторами нашого театру, сприяла б куди кращому настрою, ніж сувора правда пострадянського життя, якою ми давно ситі по зав’язку.
Не можу сказати, що дивився телерозмову Президента України Віктора Януковича з народом, затамувавши подих і конспектуючи кожне зітхання, однак кілька моментів усе ж запам’яталося особливо…
Якби коломийський кунівець Володимир Янкевич не лише співав на зібраннях гімн, де є слова «Боже, нам єдність подай», але й вряди-годи задумувався над сенсом цих слів, він навряд чи викинув би такого коника. А викинутий ним коник полягає в тому, що Янкевич озлобився на пропозицію депутата міськради Йосипа Тодорова,,,
Дочитав оце щойно останні сторінки роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» і ніби повернувся в 2004-й, на Майдан. Що мені не особливо тоді подобалося, на промерзлому Майдані, то це засилля чомусь помаранчевих, а не синьо-жовтих кольорів, підсилюване нав’язливою пісенькою зі сцени: «Оранжевиє дяді, оранжевиє тьоті, оранжевий вєрблюд»…
Був на конференції, де нашоукраїнці висували кандидатів у депутати до міської ради. Замість очікуваної жменьки остаточно пригноблених останніми подіями в країні людей, побачив майже сотню цілком притомних чоловіків і жінок, серед яких і керівники не найнижчого в місті рівня. Багато молодих облич.
Давно-давно, ще на зорі своєї творчості й епохи незалежності львівська сестричка Віка дозволила собі трохи постібатися над занудними радянськими борзописцями, які надто вже пафосно возвеличували “битву за вугілля”, і написала пісню “Шахтарське буґі”.
друкувати
