Якби коломийський кунівець Володимир Янкевич не лише співав на зібраннях гімн, де є слова «Боже, нам єдність подай», але й вряди-годи задумувався над сенсом цих слів, він навряд чи викинув би такого коника. А викинутий ним коник полягає в тому, що Янкевич озлобився на пропозицію депутата міськради Йосипа Тодорова встановити біля пам’ятника воїнам-«афганцям» машини БМП і БТР, висловившись у тому дусі, що досвід знесення всілякої совєтської машинерії в націоналістів багатий, тому недовго постоять і бойові машини «афганців».
Певна річ, ідеологія націоналістів не має нічого спільного з радянським інтернаціоналізмом, яким комуністичні верховоди маскували і ще й тепер маскують вторгнення в Афганістан. І якби Степан Бандера дожив до 1979-го, коли Радянський Союз пішов на цю авантюру, він напевно засудив би вторгнення. Питання лише в тому, чи можна вважати коломийських учасників бойових дій в Афганістані закоренілими радянськими інтернаціоналістами? А також: Бандера засудив би цих безневинних хлопців чи тих, хто посилав їх на бойню?
Нічого поганого для держави не сталося б, якби наші кунівці більше цікавилися світоглядом і умовами проживання багатьох «афганців». Вони виявили б з подивом для себе, що світогляд «афганців» цілком патріотичний, а здоров’я куди слабше, ніж у людей, що не зазнали всіх принад жорстокої війни в чужих горах. І усвідомили б, можливо, що значить хоча б для інваліда війни першої групи з вулиці Чайковського Петра Яковенка машина, на якій він підірвався. Тобто та, що мала б стояти незабаром на меморіальному комплексі.
Бандера й «афганці» - це не такі вже й різні полюси, як уявляє собі Янкевич. Спеціально для тих, хто не вірить сказаному, розкажу один випадок. Гостювали в коломийських «афганців» їхні бойові побратими з Москви. Грали в футбол, було, як водиться, застілля. Коли зайшла зініційована москвичами розмова про «небезпечний бандерівський край», коломийці як могли заспокоювали гостей, а врешті максимально доступно розповіли про те, хто такі бандерівці й за що вони боролися. Розповідь була настільки доступна, що москвичі рішуче встали з-за столу, викликали таксі й вирушили на квітковий ринок. «Таких розкішних квітів до пам’ятника Бандері, як поставили москвичі, навряд чи хтось ставив раніше, - усміхається голова коломийських ветеранів Афганістану Й. Тодорів. – Вони навіть запевнили, що битимуть відтепер пику кожному, хто зневажливо відгукуватиметься про українців».
Нашим кунівцям, за яких проголосувало на останніх виборах надто мало народу, тут, мабуть, є над чим задуматись.
Наша журналістика вкотре дала підставу почервоніти за неї. Маю на увазі мишаче вовтузіння навколо погрози міського голови Івано-Франківська Віктора Анушкевичуса прикрити т. зв. паб під назвою «Че», базовані на тому міркуванні, що латиноамериканський революціонер Че Гевара був представником комуністичної ідеології. Газети, починаючи від львівського «Високого Замку» й закінчуючи бульварною «Комсомольською правдою в Україні», відгукнулися на погрози міського голови доволі в’їдливо, в унісон їм заспівали й інтернет-видання…
Подумати лишень, чверть віку минає вже з часу трагедії на Чорнобильській АЕС! Я й досі пам’ятаю той ранок, коли безбарвний голос з «брехунця» на кухонній стіні сповістив усіх нас, в Україні сущих, про небезпечну аварію. До різноманітних катаклізмів ми тоді ще не були привчені, Країна Рад виховувала будівників комунізму суто на позитивних прикладах. Було навіть цікаво знати: як же це мирний атом може створити небезпеку для життя людей?
Уже добрий місяць, як Коломия втратила спокій. Власне, не стільки вся Коломия, як місцевий комітет порятунку України, про існування якого раніше не було особливих підстав підозрювати, і осередок ветеранів радянсько-афганістанської війни. Обидві організації пересварилися через намір «афганців» встановити на ветеранському меморіалі дещо з бойової техніки.
Тим, хто начитався радянських книжок про Велику Вітчизняну війну, яку реанімує тепер полковник історичних наук Дмитро Табачник, у це важко буде повірити, та це незаперечний факт. Тобто факт, що під час війни, а точніше 1942-го, в Коломиї доволі успішно виступала місцева балетна трупа…
Трохи шкода тих, хто провів минулий недільний вечір з «Ментівськими війнами» на НТН. Комедія «Коханий нелюб», поставлена акторами нашого театру, сприяла б куди кращому настрою, ніж сувора правда пострадянського життя, якою ми давно ситі по зав’язку.
Не можу сказати, що дивився телерозмову Президента України Віктора Януковича з народом, затамувавши подих і конспектуючи кожне зітхання, однак кілька моментів усе ж запам’яталося особливо…
Якби коломийський кунівець Володимир Янкевич не лише співав на зібраннях гімн, де є слова «Боже, нам єдність подай», але й вряди-годи задумувався над сенсом цих слів, він навряд чи викинув би такого коника. А викинутий ним коник полягає в тому, що Янкевич озлобився на пропозицію депутата міськради Йосипа Тодорова,,,
Дочитав оце щойно останні сторінки роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» і ніби повернувся в 2004-й, на Майдан. Що мені не особливо тоді подобалося, на промерзлому Майдані, то це засилля чомусь помаранчевих, а не синьо-жовтих кольорів, підсилюване нав’язливою пісенькою зі сцени: «Оранжевиє дяді, оранжевиє тьоті, оранжевий вєрблюд»…
Був на конференції, де нашоукраїнці висували кандидатів у депутати до міської ради. Замість очікуваної жменьки остаточно пригноблених останніми подіями в країні людей, побачив майже сотню цілком притомних чоловіків і жінок, серед яких і керівники не найнижчого в місті рівня. Багато молодих облич.
Давно-давно, ще на зорі своєї творчості й епохи незалежності львівська сестричка Віка дозволила собі трохи постібатися над занудними радянськими борзописцями, які надто вже пафосно возвеличували “битву за вугілля”, і написала пісню “Шахтарське буґі”.
друкувати
