Її проникливий погляд, який вдивлявся у сліди перехожих, я бачила щодня, коли ішла на пари в університет. Старенька жінка, яка жила на першому поверсі багатоповерхівки по вулиці Матейки в Івано-Франківську, з вікна своєї квартири сумними очима вдивлялася вдалеч. Тоді я усіляко намагалася уникнути її пильного зорового переслідування і як тільки наші погляди зустрічались, то одразу чомусь відверталася і йшла далі. Мене ніколи не цікавило її життя, з ким вона живе, як вона живе і чому весь час дивиться у вікно. Я ніколи не бачила, аби вона виходила на вулицю. На якусь мить я, було, починала думати про неї, але згодом відганяла від себе ті думки. Воно ж бо й не дивно, адже ми зовсім чужі люди одна одній, то ж про просту юнацьку допитливість навіть і не йшлося.
З того часу минуло уже два роки. Про жінку у вікні я навіть забула і ніколи не згадувала про неї. Однак мій останній візит до обласного центру цими вихідними нагадав мені про давню знайому по той бік вікна. Приїхавши до міста мого студентства, я домовилась зустрітися з подругою. Поки чекала її, вирішила прогулятися Станіславовом: відвідала свою альма-матер і пройшлася вулицею, якою протягом року щоранку ходила на пари. Багато чого відтоді змінилося – виросли нові будинки, а ті, що були, змінили своє обличчя. Коли проходила повз будинок, у якому на першому поверсі жила жінка у вікні, на мить зупинилась і задумалась, - а чи жива вона, ота, яка проникливим поглядом вдивлялася у сліди перехожих. Мимоволі я повертаю голову і розгубленими очима шукаю вікно квартири тієї жінки. Знайшла. І навіть на мить зраділа – моя знайома незнайомка жива і далі через вікно продовжує зустрічати та проводжати поглядом людей, от тільки погляд став ще сумніший. Цього разу я вже не втягувала голову у плечі і не намагалася швидко пройти, уникнувши її зорового сліду на собі. Навпаки, я на секунду затрималась і вперше наші погляди зустрілись без будь-якого остраху з мого боку. Дивно, але жінка у вікні щиро посміхнулася мені, можливо, впізнала мене. Не знаю, може вона завжди посміхалась, просто я цього ніколи не помічала. Цей німий діалог тривав лише кільканадцять секунд і після цього моя співрозмовниця безпомічно повернулась, поволі почала відходити від вікна і зникла у глибині квартири. За цими безпорадними рухами я зрозуміла, що вона хвора, швидше за все не може самостійно пересуватись і тому все, що їй залишається, це спостерігати за плинністю людського життя з вікон своєї квартири.
От саме у той момент мені стало цікаво: чому вона уже стільки часу стежить за перехожими, з ким вона розділює свою самотність, чи, може, у метушні тисячі закутаних облич вона намагається розпізнати якесь одне? Про це я ніколи так і не дізнаюсь і можу хіба що тільки припускати. Я пішла далі, однак думки про жінку у вікні я не могла відігнати зі своєї голови. Напевно, я уже подорослішала, що так задумалася над екзистенцією її повсякденного життя.
Звичайно, це всього лише випадок з життя. Хтозна, скільки людей у вікні проникливим поглядом вдивляються у наші сліди, коли ми поспішаємо на роботу, у магазин, на ринок. А ми у суєті свого буденного життя просто відвертаємо від них свої погляди, й самі не знаємо чому…
Її проникливий погляд, який вдивлявся у сліди перехожих, я бачила щодня, коли ішла на пари в університет. Старенька жінка, яка жила на першому поверсі багатоповерхівки по вулиці Матейки в Івано-Франківську, з вікна своєї квартири сумними очима вдивлялася вдалеч…
Якось, чекаючи на прийом до стоматолога, я познайомилася з шестирічною дівчинкою. Мала виявилась дуже жвавою і цікавою співрозмовницею. Кучерява «чомучка» зі щирою та безпосередньою дитячою допитливістю розпитала мене за все, про що тільки могла. Так слово за словом ми торкнулися теми мультиків…
Їй всього шістнадцять років. За цей час вона встигла тричі змінити колір «обличчя» та свої розміри. На її «тілі» зображені історичні постаті, а сама вона вже встигла поміняти п’ятьох власників, які опікувалися нею, та знецінитися вп’ятеро. У вересні 1996-го українці пішли до кас із купонами, а повернулися із новою валютою – гривнею…
Десь близько два місяці тому в Інтернеті я натрапила на інформацію, що британські вчені зробили сенсацію – відкрили синдром лінощів та довели, що лінощі присутні у нас на генетичному рівні. Суть такого відкриття полягає у тому, що у організмі людини від народження поселяється особливий вірус…
Давно не отримувала листів, так само давно і сама їх нікому не писала. Не тому, що немає кому, а з огляду лише на одну-єдину причину: зараз, коли ми живемо в епоху Інтернету та мобільного зв’язку, майже усі мої друзі, знайомі, однокласники та одногрупники зареєстровані у сучасних соціальних мережах, тому немає необхідності аж надто обтяжувати себе листуванням як таким…
Така вже наша коломийська ментальність, що коли чуємо слово Товмачик, у нас, десь там на рівні підсвідомості, автоматично виникають асоціації – «зона», тюрма. Я десятки разів проїздила повз це село, і завжди мій погляд крізь шибки автобуса на мить зупинявся на високих мурах будівлі. Юнацька допитливість завжди виливалася в одне питання: а як там, де закінчується свобода? Бо ж про життя у місцях позбавлення волі я могла хіба що тільки здогадуватися чи бачити у фільмах…
З кожним роком в Україні все більше і більше зростає кількість тих, хто напризволяще залишає своїх новонароджених дітей. Як стверджують фахівці, до цього мам спонукають необдумані вчинки молодості, небажана вагітність, складне матеріальне становище сім’ї…
Кожен вісімнадцятий українець належить до людей, фізичні можливості яких обмежені. Більшість із них, розчарувавшись у житті, опускають руки і не живуть, а просто існують…
Як не крути, світ, у якому ми живемо, все-таки тісний. Чи не доводилось вам у малознайомому товаристві доходити до висновку, що ви маєте спільних знайомих? Суть у тому, що людське суспільство не є нескінченним: воно обмежене та замкнуте. І теоретично, кожна людина має можливість бути знайомою через родичів, друзів та інших із будь-якою людиною на землі…
друкувати
