Свої-чужі діти

Блог О.Полюк | 2012-01-27 10:28:37

З кожним роком в Україні все більше і більше зростає кількість тих, хто напризволяще залишає своїх новонароджених дітей. Як стверджують фахівці, до цього мам спонукають необдумані вчинки молодості, небажана вагітність, складне матеріальне становище сім’ї і, зрештою, відсутність материнського інстинкту у молодих матерів. Також зростає тенденція народити дитину лише заради грошової допомоги, яку надає держава. Останнім часом трапляються випадки, коли народжують дітей ті жінки, які хочуть «підзаробити» на своїй же дитині, а потім, отримавши чималеньку суму, викидають дітей як непотріб.

На жаль чи на щастя, у Коломиї теж є діти, яких залишають батьки. На жаль, бо батьки не усвідомлюють свій вчинок, покидаючи рідну кровинку. На щастя, бо, незважаючи ні на що, посеред нас є люди, які готові усиновити і віддати все своє батьківське тепло прийомній дитині. Вони стають мамою і татом не у момент народження малюка, а тоді, коли він трішечки підріс, ба навіть набув свого життєвого досвіду та зневірився у тому, що у світі є добрі та люблячі дорослі.

Ми звернулися до Ігоря Івахнюка, начальника служби у справах дітей Коломийської міської ради, з проханням прокоментувати ситуацію з усиновленням у нашому місті. За словами пана Ігоря, у Коломиї не багато дітей, яких залишають батьки. Так, у 2008 році у Коломийському пологовому будинку батьками було покинуто п’ятеро дітей, у 2009 році – жодної дитини, у 2010 році – двоє дітей, у 2011 році – троє. Усі ці покинуті діти були усиновлені подружніми парами, які стоять на обліку у міській раді. «Здебільшого матері покидають новонароджених ще у пологовому будинку. Вони виходять за продуктами або ліками і вже не повертаються, траплялися випадки, коли матері добровільно відмовлялися від своїх дітей. Наш відділ миттєво реагує на такі вчинки з боку батьків: ми прибуваємо у пологовий будинок, оформлюємо відповідні документи на дитину і направляємо її у Будинок маляти, що у місті Надвірній. Саме там діти, яких покинули, перебувають до чотирирічного віку», – зазначив пан Ігор.

Начальник служби у справах дітей також звернув увагу на те, що щоб усиновити дитину, подружжя повинне подати до міської ради перелік таких документів: медичну довідку, довідку про несудимість, довідку про доходи за останні шість місяців та свідоцтво про шлюб. Після цього органи влади обстежують умови проживання потенційної родини для маляти і у десятиденний термін роблять висновок про можливість усиновити дитину сім’єю. Дитину усиновлюють з двомісячного віку. Уся процедура усиновлення здійснюється у судовому порядку. «Якщо батьки усиновили дитину, то держава виплачує сім’ї два прожиткові мінімуми (1900 гривень у місяць). Також держава виплачує грошову допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею вісімнадцятирічного віку, а якщо дитина навчатиметься у виші – до 23 років. При усиновленні дитини віком до двох років матері надається декретна відпустка, терміном на три роки», – повідомив пан Ігор. Однак застерігає, що не варто сприймати усиновлення як форму бізнесу і грати на почуттях дитини. Перш ніж прийняти таке важливе рішення як усиновлення дитини, треба добре обдумати цей крок і не вестися на гроші. Ігор Івахнюк зазначив, що відділ у справах дітей активно популяризує усиновлення і закликає родини, у яких немає власних дітей, не боятися усиновити чужу дитину.

Як показує практика, усиновлюють дітей здебільшого люди у віці 30-34 роки – жінки та 34-40 років – чоловіки. Майже стовідсоткові усиновлювачі – це сімейні пари, які не можуть мати власних дітей. Дехто вважає, якщо у сім’ї є свої діти, то батьки не мають морального права на усиновлення, мовляв, брати чужих дітей на виховання – то прерогатива безплідних пар. Однак це далеко не так: чималу кількість усиновлень становлять саме ті сім’ї, що вже мають своїх дітей. Просто дехто бере дітей, коли свої ще маленькі, а хтось усиновлює, коли свої уже подорослішали.

Журналістам «КП» вдалося поспілкуватися з сімейною парою, яка виховує усиновлену дитину. На питання, що саме спонукало їх усиновити дитину, відповіли: «Після одруження ми не квапились заводити дітей, бо хотіли спочатку пожити, як-то кажуть, для себе, збудувати хату, заробити грошей, щоб забезпечити своє проживання і майбутньої дитини. Так минав час. Ми добилися життєвого успіху, втілили у реальність усі наші мрії. Відтак почали задумуватись над тим, що пора, щоб у просторому будинку лунав дитячий галас. Однак у нас нічого не виходило». Потім, зізнається пані Тетяна (усі імена з етичних міркувань змінено), були безкінечні роки лікування у провідних клініках України. Однак вирок лікарів був як грім серед ясного неба – безпліддя. Жінці здавалося, що земля тікає з-під ніг. Протягом року вона жила з цим душевним болем, іноді жити просто не хотілося, адже не було заради кого. Проте надійною опорою у ситуації, що склалася, був Тетянин чоловік Віталій. Він вселяв у неї надію, підбадьорював її, говорив, що варто жити далі. Подружжя хотіло виплеснути свої батьківські почуття і прийняли рішення усиновити дитину. Саме це рішення стало одним з найкращих рішень у їхньому житті. «Ми стали на облік у обласну службу у справах дітей. Хотіли усиновити дівчинку. На щастя, чекати довелось недовго, незабаром нам повідомили, що є двомісячна дівчинка, від якої відмовилась мама. Ми з дружиною негайно поїхали у пологовий будинок, і коли я взяв на руки маленький рожевий згорток, то зрозумів – ось вона, моя донечка», – з неприхованою радістю розповів пан Віталій. Потім почалась процедура оформлення дитини, і через місяць дівчинка вже мала маму і тата, а вони, у свою чергу, бажану донечку. Той день, коли Оксанка наповнила дитячим плачем їхню оселю, Тетяна і Віталій пам’ятатимуть все своє життя. Очі щасливих батьків випромінювали радість, і вони одразу почали «приміряти» нові незвичні ролі мами й тата і відчули себе зовсім іншими людьми – відповідальнішими, дорослішими та серйознішими. Оксанка підростала, почала лепетати перші, такі близькі серцю, слова, робити перші кроки. Разом із нею свої перші кроки як мама і тато робили Тетяна з Віталієм. Сьогодні Оксанці чотири рочки. Це напрочуд жваве, енергійне, миле, допитливе мамине і татове карооке дівчатко. Подружжя говорить, що у них жодного разу не було і думок, що Оксанка їм чужа. Ні, вона їхня. Їхня з того моменту, коли вони вперше пригорнули її до себе. Віталій і Тетяна дякують Богу, що послав їм дочку, адже сьогодні вона сенс їхнього життя, їхнє «рожеве щастя» на ім’я Оксанка.

Це одна з тих життєвих історій, яка показує людську великодушність. І не важливо, скільки ви усиновили дітей, важливо, скільки любові і тепла ви віддаєте їй. Не варто боятися стати батьками для чужої дитини, можливо, десь у дитячому будинку є хлопчик чи дівчинка, які чекають саме на вас, щоб ви стали для них найріднішими у світі людьми.