Жінка у вікні

Її проникливий погляд, який вдивлявся у сліди перехожих, я бачила щодня, коли ішла на пари в університет. Старенька жінка, яка жила на першому поверсі багатоповерхівки по вулиці Матейки в Івано-Франківську, з вікна своєї квартири сумними очима вдивлялася вдалеч. Тоді я усіляко намагалася уникнути її пильного зорового переслідування і як тільки наші погляди зустрічались, то одразу чомусь відверталася і йшла далі. Мене ніколи не цікавило її життя, з ким вона живе, як вона живе і чому весь час дивиться у вікно. Я ніколи не бачила, аби вона виходила на вулицю. На якусь мить я, було, починала думати про неї, але згодом відганяла від себе ті думки. Воно ж бо й не дивно, адже ми зовсім чужі люди одна одній, то ж про просту юнацьку допитливість навіть і не йшлося.

З того часу минуло уже два роки. Про жінку у вікні я навіть забула і ніколи не згадувала про неї. Однак мій останній візит до обласного центру цими вихідними нагадав мені про давню знайому по той бік вікна. Приїхавши до міста мого студентства, я домовилась зустрітися з подругою. Поки чекала її, вирішила прогулятися Станіславовом: відвідала свою альма-матер і пройшлася вулицею, якою протягом року щоранку ходила на пари. Багато чого відтоді змінилося – виросли нові будинки, а ті, що були, змінили своє обличчя. Коли проходила повз будинок, у якому на першому поверсі жила жінка у вікні, на мить зупинилась і задумалась, - а чи жива вона, ота, яка проникливим поглядом вдивлялася у сліди перехожих. Мимоволі я повертаю голову і розгубленими очима шукаю вікно квартири тієї жінки. Знайшла. І навіть на мить зраділа – моя знайома незнайомка жива і далі через вікно продовжує зустрічати та проводжати поглядом людей, от тільки погляд став ще сумніший. Цього разу я вже не втягувала голову у плечі і не намагалася швидко пройти, уникнувши її зорового сліду на собі. Навпаки, я на секунду затрималась і вперше наші погляди зустрілись без будь-якого остраху з мого боку. Дивно, але жінка у вікні щиро посміхнулася мені, можливо, впізнала мене. Не знаю, може вона завжди посміхалась, просто я цього ніколи не помічала. Цей німий діалог тривав лише кільканадцять секунд і після цього моя співрозмовниця безпомічно повернулась, поволі почала відходити від вікна і зникла у глибині квартири. За цими безпорадними рухами я зрозуміла, що вона хвора, швидше за все не може самостійно пересуватись і тому все, що їй залишається, це спостерігати за плинністю людського життя з вікон своєї квартири.

От саме у той момент мені стало цікаво: чому вона уже стільки часу стежить за перехожими, з ким вона розділює свою самотність, чи, може, у метушні тисячі закутаних облич вона намагається розпізнати якесь одне? Про це я ніколи так і не дізнаюсь і можу хіба що тільки припускати. Я пішла далі, однак думки про жінку у вікні я не могла відігнати зі своєї голови. Напевно, я уже подорослішала, що так задумалася над екзистенцією її повсякденного життя.

Звичайно, це всього лише випадок з життя. Хтозна, скільки людей у вікні проникливим поглядом вдивляються у наші сліди, коли ми поспішаємо на роботу, у магазин, на ринок. А ми у суєті свого буденного життя просто відвертаємо від них свої погляди, й самі не знаємо чому…