Така вже наша коломийська ментальність, що коли чуємо слово Товмачик, у нас, десь там на рівні підсвідомості, автоматично виникають асоціації – «зона», тюрма. Я десятки разів проїздила повз це село, і завжди мій погляд крізь шибки автобуса на мить зупинявся на високих мурах будівлі. Юнацька допитливість завжди виливалася в одне питання: а як там, де закінчується свобода? Бо ж про життя у місцях позбавлення волі я могла хіба що тільки здогадуватися чи бачити у фільмах.
Та нещодавно я мала нагоду побувати за цегляними мурами Коломийської виправної колонії №41, що в селі Товмачик, і побачити життя зсередини. Переступивши поріг в’язниці, десь позаду залишився шум автомобілів, ритм буденного людського життя та дух волі. Попереду – двері за сімома замками, колючі дроти і якийсь легкий остраг. Опиняюсь на подвір’ї колонії і одразу ж ловлю себе на думці, що це вже зовсім інший світ зі своїми правилами та законами. Разом з керівництвом прямую до актового залу, де засуджені підготували невеличкий концерт (тоді привітати своїх засуджених побратимів з 23-ою річницею виведення військ з Афганістану завітали ветерани Коломийської спілки воїнів Афганістану). Коли я зайшла у приміщення, моєму здивуванню не було меж і очі відмовлялись вірити у побачене: на лавках сиділи майже всі молоді хлопці. Цікавлюсь у наглядача, за що вони «сидять». Відповідає: хто за крадіжки, хто за нанесення тяжких тілесних пошкоджень, а хто навіть за вбивство і не одне…
Одразу стає якось по-людському шкода горе-хлопців, що через необдумані вчинки їхня молодість приречена минути за ґратами. Розпочалася концертна програма. Молоді люди виконували під власний акомпанемент пісні про «жизнь на зоне», про війну, про маму і про любов. Чую поодиноке схлипування, обертаюсь і бачу те, що змушує повірити, що у цих хлопців ще є серце, до якого можна достукатися, - у кожного з них по обличчю котились скупі чоловічі сльози. Мабуть, скажете, що таким чином вони б’ють на жалість. Можливо, але чомусь я повірила у щирість їхніх сліз. По завершенні концерту до мене підійшов один із засуджених і спитав: «Як у вас там, на волі?» Це питання застало мене зненацька. Ще ніколи у своєму житті я так довго не думала над відповіддю. Я дійсно не знала, що відповісти і що він хоче від мене почути. Та хлопець, мабуть, побачивши мою розгубленість, змінив тему, мовляв, чи сподобалися мені їхні виступи, бо вони старанно готувалися. «Азнаєте,-розповідає хлопець, - яздитинствадужелюбивспівати.Навітьмріявсвоєжиттяпов’язатизмузикою.Унійязнаходжувідраду».Хлопець і справді дуже гарно співав, та тільки його спів чують стіни в’язниці і сотні таких, як він. Та й свобода тут сприймається як якась утопія, надто вони вже втратили віру у життя поза мурами і колючим дротом.
Коли я вже покидала колонію, нерішуче провела поглядом засуджених. Мабуть, у моїх очах хлопці побачили співчуття і похнюпили голови. З питанням у думці: чому так? – віддаляюсь від в’язнів. Позаду - двері за сімома замками, колючі дроти, попереду - шум автомобілів, ритм буденного людського життя та дух волі.
Її проникливий погляд, який вдивлявся у сліди перехожих, я бачила щодня, коли ішла на пари в університет. Старенька жінка, яка жила на першому поверсі багатоповерхівки по вулиці Матейки в Івано-Франківську, з вікна своєї квартири сумними очима вдивлялася вдалеч…
Якось, чекаючи на прийом до стоматолога, я познайомилася з шестирічною дівчинкою. Мала виявилась дуже жвавою і цікавою співрозмовницею. Кучерява «чомучка» зі щирою та безпосередньою дитячою допитливістю розпитала мене за все, про що тільки могла. Так слово за словом ми торкнулися теми мультиків…
Їй всього шістнадцять років. За цей час вона встигла тричі змінити колір «обличчя» та свої розміри. На її «тілі» зображені історичні постаті, а сама вона вже встигла поміняти п’ятьох власників, які опікувалися нею, та знецінитися вп’ятеро. У вересні 1996-го українці пішли до кас із купонами, а повернулися із новою валютою – гривнею…
Десь близько два місяці тому в Інтернеті я натрапила на інформацію, що британські вчені зробили сенсацію – відкрили синдром лінощів та довели, що лінощі присутні у нас на генетичному рівні. Суть такого відкриття полягає у тому, що у організмі людини від народження поселяється особливий вірус…
Давно не отримувала листів, так само давно і сама їх нікому не писала. Не тому, що немає кому, а з огляду лише на одну-єдину причину: зараз, коли ми живемо в епоху Інтернету та мобільного зв’язку, майже усі мої друзі, знайомі, однокласники та одногрупники зареєстровані у сучасних соціальних мережах, тому немає необхідності аж надто обтяжувати себе листуванням як таким…
Така вже наша коломийська ментальність, що коли чуємо слово Товмачик, у нас, десь там на рівні підсвідомості, автоматично виникають асоціації – «зона», тюрма. Я десятки разів проїздила повз це село, і завжди мій погляд крізь шибки автобуса на мить зупинявся на високих мурах будівлі. Юнацька допитливість завжди виливалася в одне питання: а як там, де закінчується свобода? Бо ж про життя у місцях позбавлення волі я могла хіба що тільки здогадуватися чи бачити у фільмах…
З кожним роком в Україні все більше і більше зростає кількість тих, хто напризволяще залишає своїх новонароджених дітей. Як стверджують фахівці, до цього мам спонукають необдумані вчинки молодості, небажана вагітність, складне матеріальне становище сім’ї…
Кожен вісімнадцятий українець належить до людей, фізичні можливості яких обмежені. Більшість із них, розчарувавшись у житті, опускають руки і не живуть, а просто існують…
Як не крути, світ, у якому ми живемо, все-таки тісний. Чи не доводилось вам у малознайомому товаристві доходити до висновку, що ви маєте спільних знайомих? Суть у тому, що людське суспільство не є нескінченним: воно обмежене та замкнуте. І теоретично, кожна людина має можливість бути знайомою через родичів, друзів та інших із будь-якою людиною на землі…