Там, де закінчується воля

Блог О.Полюк | 2012-02-21 06:00:20

Така вже наша коломийська ментальність, що коли чуємо слово Товмачик, у нас, десь там на рівні підсвідомості, автоматично виникають асоціації – «зона», тюрма. Я десятки разів проїздила повз це село, і завжди мій погляд крізь шибки автобуса на мить зупинявся на високих мурах будівлі. Юнацька допитливість завжди виливалася в одне питання: а як там, де закінчується свобода? Бо ж про життя у місцях позбавлення волі я могла хіба що тільки здогадуватися чи бачити у фільмах.

Та нещодавно я мала нагоду побувати за цегляними мурами Коломийської виправної колонії №41, що в селі Товмачик, і побачити життя зсередини. Переступивши поріг в’язниці, десь позаду залишився шум автомобілів, ритм буденного людського життя та дух волі. Попереду – двері за сімома замками, колючі дроти і якийсь легкий остраг. Опиняюсь на подвір’ї колонії і одразу ж ловлю себе на думці, що це вже зовсім інший світ зі своїми правилами та законами. Разом з керівництвом прямую до актового залу, де засуджені підготували невеличкий концерт (тоді привітати своїх засуджених побратимів з 23-ою річницею виведення військ з Афганістану завітали ветерани Коломийської спілки воїнів Афганістану). Коли я зайшла у приміщення, моєму здивуванню не було меж і очі відмовлялись вірити у побачене: на лавках сиділи майже всі молоді хлопці. Цікавлюсь у наглядача, за що вони «сидять». Відповідає: хто за крадіжки, хто за нанесення тяжких тілесних пошкоджень, а хто навіть за вбивство і не одне…

Одразу стає якось по-людському шкода горе-хлопців, що через необдумані вчинки їхня молодість приречена минути за ґратами. Розпочалася концертна програма. Молоді люди виконували під власний акомпанемент пісні про «жизнь на зоне», про війну, про маму і про любов. Чую поодиноке схлипування, обертаюсь і бачу те, що змушує повірити, що у цих хлопців ще є серце, до якого можна достукатися, - у кожного з них по обличчю котились скупі чоловічі сльози. Мабуть, скажете, що таким чином вони б’ють на жалість. Можливо, але чомусь я повірила у щирість їхніх сліз. По завершенні концерту до мене підійшов один із засуджених і спитав: «Як у вас там, на волі?» Це питання застало мене зненацька. Ще ніколи у своєму житті я так довго не думала над відповіддю. Я дійсно не знала, що відповісти і що він хоче від мене почути. Та хлопець, мабуть, побачивши мою розгубленість, змінив тему, мовляв, чи сподобалися мені їхні виступи, бо вони старанно готувалися. «А знаєте, - розповідає хлопець, - я з дитинства дуже любив співати. Навіть мріяв своє життя пов’язати з музикою. У ній я знаходжу відраду». Хлопець і справді дуже гарно співав, та тільки його спів чують стіни в’язниці і сотні таких, як він. Та й свобода тут сприймається як якась утопія, надто вони вже втратили віру у життя поза мурами і колючим дротом.

Коли я вже покидала колонію, нерішуче провела поглядом засуджених. Мабуть, у моїх очах хлопці побачили співчуття і похнюпили голови. З питанням у думці: чому так? – віддаляюсь від в’язнів. Позаду - двері за сімома замками, колючі дроти, попереду - шум автомобілів, ритм буденного людського життя та дух волі.