Життя, як подвиг

Блог О.Полюк | 2012-01-23 09:30:34

Кожен вісімнадцятий українець належить до людей, фізичні можливості яких обмежені. Більшість із них, розчарувавшись у житті, опускають руки і не живуть, а просто існують. Однак з-понад сотні інвалідів є такі, які живуть наперекір усім і усьому. Саме таким є герой нашої розповіді коломиянин Григорій Марченко, інвалід дитинства.

Григорія Марченка без перебільшень називаємо героєм: його серце навчилось радіти кожному новому дню, незважаючи на внутрішні недуги та труднощі, для нього кожен день перетворюється з дня страждань на день перемоги, а своїми титанічними зусиллями він доводить, що може бути таким же повноцінним, що й інші, а іноді сильнішим. Так, його «подвиги» не занесені до Книги рекордів Гіннеса, проте внутрішня перемога Григорія над своєю недугою не зрівняється ні з чим.

Починалось усе, як у казці: у подружжя, яке виховувало двох доньок Риму та Надю, народився син Григорій – мамина втіха та батькова гордість. Минув рік, другий, третій; Грицько ріс, почав говорити перші слова та повзав по підлозі. Однак згодом батьки почали бити на сполох – їхній син у три роки не може самостійно стояти та ходити. Відтоді почалася боротьба між хворобою хлопчика і його батьками за право дитини піднятися на ноги. Попереду були безкінечні обстеження у лікарів, які безпорадно розводили руками, мовляв, дитина приречена. Але батьки, всупереч лікарським вердиктам, везуть Григорія у Київ, де у чотири роки йому роблять першу операцію. Після операції здоров’я дитини не покращилось. Батьки у розпачі стукали у всі двері, з’їздили майже весь тодішній Радянський Союз, але… Потім родичі дізналися про дитячий лікувальний санаторій у Євпаторії, який був мало не останнім шансом для порятунку. Десять років поспіль Грицько лікувався у санаторії, і там, у семирічному віці, йому зробили другу операцію. Дитину так і не вдалося повністю поставити на ноги, однак через деякий час хлопець почав самостійно робити перші кроки з паличкою.

Потроху все почало налагоджуватись, Григорій відчував землю під ногами і помалу пересувався по кімнаті та вулицею. Радості батьків та й самого хлопця не було меж. Сьогодні пан Григорій з теплом згадує свої дитячі роки: “Незважаючи на мої фізичні вади, я завжди був оточений увагою з боку батьків та своїх ровесників, вони ніколи не дорікали мені у тому, що я – інвалід, неповноцінний. У їхньому колі я почував себе нормальною людиною. Я грав з ними у різні ігри, святкували разом дні народження одні  одних. Це дуже багато означає – підтримка рідних і близьких”.

Як кажуть, біда одна не йде, біда біду веде. Коли хлопцю виповнилося сім років, батьки почали задумуватися над тим, щоб віддати його у дитячий садок, адже Григорій проявляв бажання до навчання. Саме на цьому етапі свого життя тоді ще маленький і допитливий хлопчик зіткнувся із жорстокою реальністю та людською несправедливістю. Усі, без винятку, директори садків навідріз відмовилися брати хлопця у дитячий садок, аргументуючи це тим, що він каліка, йому буде важко навчатися у одній групі з іншими дітками. Вмовляння батьків залишили усіх байдужими, і хлопець так і не пішов у дитячий садок. Та на цьому поневіряння не закінчились. Минув ще один рік, Григорію уже виповнилось вісім, хлопця потрібно було влаштувати у школу, бо фізичні вади не перешкоджали йому засвоювати знання з різних предметів. Повторюється знову та сама ситуація, що й у садку: школи зачиняли двері перед горе-учнем. Батьки просили, щоб хоча б поговорили з дитиною, оцінили його здібності до навчання. Той день, коли він став школярем, пан Григорій і нині пам’ятає: “Я сидів вдома і листав якусь книгу у пошуках цікавої інформації. Пролунав дзвінок – і до кімнати увійшла жінка, яка представилась учителькою із Коломийської ЗОШ № 8. Вона поставила мені кілька простих запитань з різних предметів, і я відповів. Тоді вчителька сказала моїм батькам, що у мене є потенціал до навчання, і вона згідна на те, щоб я навчався у її школі. Так, у 1979 році я пішов у перший клас. Проте стан здоров’я не дозволяв мені відвідувати школу щодня, тому вчителі приходили до мене додому. У 1990 році я закінчив одинадцятий клас і отримав атестат про повну середню освіту”.

Після закінчення школи Григорій, незважаючи на стан здоров’я, хоче здобути професію юриста, адже ще з дитинства він мріяв пов’язати своє життя з юриспруденцією. Звичайно, хлопець розумів, що обрав нелегку професію, але здійснив свою дитячу мрію. Протягом 1993-1998 років навчається на юридичному факультеті Коломийського коледжу права і бізнесу. Потім, з 1998 по 2002 рік, продовжив навчання у Коломийському економіко-правовому коледжі і здобув вищу юридичну освіту. Свої студентські роки пан Григорій згадує так: «Студентські роки – це найкращі роки мого життя. У коледжі я знайшов багато друзів, отримав хороші і ґрунтовні знання, за що щиро вдячний своїм викладачам».

Сьогодні Григорій Марченко живе сам, на жаль, батьки померли. Однак чоловік не втрачає віри, його ентузіазму та запалу можна тільки щиро позаздрити. Він порається сам по дому, цікавиться і далі правознавством, активно стежить за усіма подіями в Україні та світі. Його енергією та планами на майбутнє варто захоплюватися. Проте одне бентежить Григорія: йому вже сорок років, і він дуже хоче створити власну сім’ю, домашній затишок, мріє про другу половинку, з якою разом будуть ділити радість і горе.

Ця історія не для того, щоб у черговий раз показати знедолене життя інвалідів, а для того, щоб люди, які теж мають фізичні вади, на прикладі Григорія не втрачали оптимізм, знайшли сили боротися з недугою і раділи кожному прожитому дню. Інвалідність – це ще не вирок і не варто замикати себе у чотирьох стінах, а слід жити всупереч усьому.