Десь близько два місяці тому в Інтернеті я натрапила на інформацію, що британські вчені зробили сенсацію – відкрили синдром лінощів та довели, що лінощі присутні у нас на генетичному рівні. Суть такого відкриття полягає у тому, що у організмі людини від народження поселяється особливий вірус. Він і розладнує людський організм, насилаючи охлялість, небажання працювати, дрімоту та цілковиту байдужість до життя. І названий цей стан по-науковому солідно – синдромом хронічної втоми. Виявляється, те, що я все своє свідоме життя вважала звичайнісінькими лінощами, отримало у медицині наукове обґрунтування. Лікарі стверджують, що поки що ця недуга ніяк не лікується і нею хронічно хворіють близько 80% усього населення світу. Мабуть, решта 20% людей є завзятими трудоголіками і у них вироблений імунітет до лінощів.
Два місяці тому я поділилася цією інформацією зі своїми колегами, і не повірите, уже два місяці я сідала писати про синдром лінощів і мої руки ніяк не доходили до клавіатури. Внутрішній голос мені єхидно говорив зсередини: «Ти краще відпочинь, посидь у соціальних мережах, а статтю колись ще напишеш, скільки там того. Не буде цього тижня, то буде наступного». Так тижні минали, а стаття і не думала писатися. Та це ж просто феноменально: два місяці лінуватися написати статтю про лінощі. І тут я зрозуміла, що британські вчені таки праві – синдром лінощів існує і я, мабуть, ним захворіла. Коли ну ніяк не можу змусити себе щось робити, я завжди з усмішкою згадую про синдром лінощів і виправдовуюсь, мовляв, я захворіла лінощами, а так як надійних та ефективних ліків від них немає, то я відпочину, поки само не пройде. Мені від цього відкриття якось стало легше жити, бо я згадую про синдром, який завжди поруч зі мною.
І коли врешті-решт збираюся знову сідати за роботу, внутрішній голос тут як тут: «Олю, та йди випий кави, перечитай усі статуси у соцмережах, а написати ти встигнеш». Так минає половина робочого дня. Вдома сідаю з ноутбуком за стіл, щоб таки довести справу до кінця, а лінощі шепочуть: «Ну чого ж ти сидиш за столом? Це ж каторга і незручно. Краще візьми ноутбук у ліжко і накрийся ковдрою». Лежу у ліжку, не потрапляю по клавішах, бо незручно, і раптом уже ніби сама, а ніякий не синдром, думаю: “А чого б не подрімати перед роботою?”. Синдром задоволено плямкає губами всередині. Він і тут зі мною погоджується. А завтра зранку треба здавати статті. І я починаю працювати. Рівно о 10 годині вечора. Бо ж цілий день я «хворіла».
Її проникливий погляд, який вдивлявся у сліди перехожих, я бачила щодня, коли ішла на пари в університет. Старенька жінка, яка жила на першому поверсі багатоповерхівки по вулиці Матейки в Івано-Франківську, з вікна своєї квартири сумними очима вдивлялася вдалеч…
Якось, чекаючи на прийом до стоматолога, я познайомилася з шестирічною дівчинкою. Мала виявилась дуже жвавою і цікавою співрозмовницею. Кучерява «чомучка» зі щирою та безпосередньою дитячою допитливістю розпитала мене за все, про що тільки могла. Так слово за словом ми торкнулися теми мультиків…
Їй всього шістнадцять років. За цей час вона встигла тричі змінити колір «обличчя» та свої розміри. На її «тілі» зображені історичні постаті, а сама вона вже встигла поміняти п’ятьох власників, які опікувалися нею, та знецінитися вп’ятеро. У вересні 1996-го українці пішли до кас із купонами, а повернулися із новою валютою – гривнею…
Десь близько два місяці тому в Інтернеті я натрапила на інформацію, що британські вчені зробили сенсацію – відкрили синдром лінощів та довели, що лінощі присутні у нас на генетичному рівні. Суть такого відкриття полягає у тому, що у організмі людини від народження поселяється особливий вірус…
Давно не отримувала листів, так само давно і сама їх нікому не писала. Не тому, що немає кому, а з огляду лише на одну-єдину причину: зараз, коли ми живемо в епоху Інтернету та мобільного зв’язку, майже усі мої друзі, знайомі, однокласники та одногрупники зареєстровані у сучасних соціальних мережах, тому немає необхідності аж надто обтяжувати себе листуванням як таким…
Така вже наша коломийська ментальність, що коли чуємо слово Товмачик, у нас, десь там на рівні підсвідомості, автоматично виникають асоціації – «зона», тюрма. Я десятки разів проїздила повз це село, і завжди мій погляд крізь шибки автобуса на мить зупинявся на високих мурах будівлі. Юнацька допитливість завжди виливалася в одне питання: а як там, де закінчується свобода? Бо ж про життя у місцях позбавлення волі я могла хіба що тільки здогадуватися чи бачити у фільмах…
З кожним роком в Україні все більше і більше зростає кількість тих, хто напризволяще залишає своїх новонароджених дітей. Як стверджують фахівці, до цього мам спонукають необдумані вчинки молодості, небажана вагітність, складне матеріальне становище сім’ї…
Кожен вісімнадцятий українець належить до людей, фізичні можливості яких обмежені. Більшість із них, розчарувавшись у житті, опускають руки і не живуть, а просто існують…
Як не крути, світ, у якому ми живемо, все-таки тісний. Чи не доводилось вам у малознайомому товаристві доходити до висновку, що ви маєте спільних знайомих? Суть у тому, що людське суспільство не є нескінченним: воно обмежене та замкнуте. І теоретично, кожна людина має можливість бути знайомою через родичів, друзів та інших із будь-якою людиною на землі…
друкувати
