Синдром

Десь близько два місяці тому в Інтернеті я натрапила на інформацію, що британські вчені зробили сенсацію – відкрили синдром лінощів та довели, що лінощі присутні у нас на генетичному рівні. Суть такого відкриття полягає у тому, що у організмі людини від народження поселяється особливий вірус. Він і розладнує людський організм, насилаючи охлялість, небажання працювати, дрімоту та цілковиту байдужість до життя. І названий цей стан по-науковому солідно – синдромом хронічної втоми. Виявляється, те, що я все своє свідоме життя вважала звичайнісінькими лінощами, отримало у медицині наукове обґрунтування. Лікарі стверджують, що поки що ця недуга ніяк не лікується і нею хронічно хворіють близько 80% усього населення світу. Мабуть, решта 20% людей є завзятими трудоголіками і у них вироблений імунітет до лінощів.

Два місяці тому я поділилася цією інформацією зі своїми колегами, і не повірите, уже два місяці я сідала писати про синдром лінощів і мої руки ніяк не доходили до клавіатури. Внутрішній голос мені єхидно говорив зсередини: «Ти краще відпочинь, посидь у соціальних мережах, а статтю колись ще напишеш, скільки там того. Не буде цього тижня, то буде наступного». Так тижні минали, а стаття і не думала писатися. Та це ж просто феноменально: два місяці лінуватися написати статтю про лінощі. І тут я зрозуміла, що британські вчені таки праві – синдром лінощів існує і я, мабуть, ним захворіла. Коли ну ніяк не можу змусити себе щось робити, я завжди з усмішкою згадую про синдром лінощів і виправдовуюсь, мовляв, я захворіла лінощами, а так як надійних та ефективних ліків від них немає, то я відпочину, поки само не пройде. Мені від цього відкриття якось стало легше жити, бо я згадую про синдром, який завжди поруч зі мною.

І коли врешті-решт збираюся знову сідати за роботу, внутрішній голос тут як тут: «Олю, та йди випий кави, перечитай усі статуси у соцмережах, а написати ти встигнеш». Так минає половина робочого дня. Вдома сідаю з ноутбуком за стіл, щоб таки довести справу до кінця, а лінощі шепочуть: «Ну чого ж ти сидиш за столом? Це ж каторга і незручно. Краще візьми ноутбук у ліжко і накрийся ковдрою». Лежу у ліжку, не потрапляю по клавішах, бо незручно, і раптом уже ніби сама, а ніякий не синдром, думаю: “А чого б не подрімати перед роботою?”. Синдром задоволено плямкає губами всередині. Він і тут зі мною погоджується. А завтра зранку треба здавати статті. І я починаю працювати. Рівно о 10 годині вечора. Бо ж цілий день я «хворіла».