Чого-чого, а висунутих останнім часом науковцями й публіцистами пропозицій стосовно об’єднання двох половин України вистачає.
Зупинимось на пропозиціях, як на мене, найжиттєздатніших. Тобто - відображених у заголовку цієї статті й часто-густо порушуваних знаним львівським істориком Ярославом Грицаком.
Аналізуючи обидві підстави для консолідації нації - спільний жаль за полеглими під час останньої війни, і гордість за вітчизняних героїв, - шановний історик віддає явну перевагу підставі першій, жалю.
Україна, нагадує він, постраждала в Другій світовій війні як жодна інша країна. Тому нас, нині сущих по обох берегах Дніпра, має братати спільна пам’ять про ціну перемоги над нацизмом. Тим паче що й Європа давно об’єдналася під лозунгом “Ніколи більше війни!”. І стукати в двері Європи з такими героями, як Сталін чи Бандера, цивілізованим людям зовсім не пасує.
Підозрюю, що автором концепції “об’єднання навколо жалю” рухає або віра в сентиментальну душу українського народу, або ж світогляд твердого ліберала.
На чому, якщо так, базується віра в надмірну чуттєвість українця?
Адже народ жодного разу не запротестував, бодай несміливо, коли 9 травня небо над Хрещатиком прасували реактивні літаки. І не було особливих стовпотворінь 9 травня біля християнських церков і капличок.
Не я перший жартую, що така вже наша хліборобська натура - виробляти добрі танки й ракети…
Залишається, отже, списати все на ліберальні переконання Грицака. Однак і тут не все гладко виходить. Наш попередній президент, пригадується, також наголошував на своєму лібералізмі. І що, підтримали його широкі верстви ?
Риторика героїв, тільки героїв, а не жертв, здатна підняти з колін будь-який народ! Навіть незважаючи на те, що справжній героїзм - явище поодиноке, масовий прояв його є радше винятком, аніж правилом.
Це прекрасно усвідомлювали ще в демократичних Афінах. Здається, лише один раз був порушений усталений звичай - після битви під Марафоном, коли героями вітчизни визнали всіх полеглих.
На жаль, відтоді технології вбивств людей настільки вдосконалились, що сумарна кількість українців, знищених упродовж Другої світової, становить близько 14 мільйонів осіб. Теоретично визнати таку кількість жертв героями ще можливо, проте забезпечити їм належні державні почесті на тому рівні, на якому робили це демократичні Афіни, український уряд навряд чи здатен.
Асоціація зі стародавньою Грецією спала мені на думку й на недавньому відзначенні в Коломиї Дня героїв.
Свято це в незалежній Україні, прямо скажемо, малошановане, чому посприяла й ухвала Донецького адміністративного суду щодо Степана Бандери. Проте для Коломиї, як і для всієї Галичини, донецькі судді не є в цій справі визнаними авторитетами.
Тому доповідачка на урочистих зборах зараховувала до плеяди героїв як Бандеру із Шухевичем, так і, напевно, ж нелюбих для служників Феміди Мазепу з Петлюрою. Навіть із Насті Лісовської, більше знаної в народі як Роксолана, примудрилася зліпити образ відважної української патріотки. Хоча та без вагань відреклася від християнства і, як запевняє Михайло Грушевський, зовсім не намагалася перешкоджати туркам і татарам у нападах на свій родимий край.
Так ось, стосовно асоціації.
Еллада теж знала часи, коли коло визнаних дельфійським оракулом героїв вельми розширилося. Достатньо згадати хоча б Вергіліїв “Елісій”. Після царів і вояків давні греки стали активно героїзувати жреців, поетів. Дійшло до того, що героєм став і винахідник гончарства Керам.
Лише на початку V століття нашої ери греки спохопились і вирішили припинити розширення кола. “Останнім героєм” було проголошено Клеомеда, на ньому думали поставити крапку. Але процес уже вийшов з-під контролю…
Щось подібне спостерігається й на наших теренах.
Ставлячи, по суті, знак рівності між Сталіним і Бандерою, Грицак пропонує такі об’єднувальні для суспільства фігури, як Шевченко, Франко, Леся Українка. Із сучасних - боксерів Кличків, футболіста Шевченка, співачку Руслану…
Про те, що процес вийшов з-під контролю й у нас, яскраво демонструє впевненість доповідачки в коломийському Народному домі в необхідності героїзації Роксолани.
Зрештою, а коли він був, власне, під контролем?
Коли держава ставила собі за мету розповісти світові хоча б про вкрай виснажливу боротьбу оунівців на два фронти? Та що там світові! До своїх суддів, і до тих не спромоглися донести правдиву історію…
Це гірке порівняння, але поведінка українського, прости Господи, істеблішменту надто нагадує поведінку слона в крамничці з фаянсом.
Слон не хоче бачити, що на заході від нього, у Польщі, височіють пишні пам’ятники Пілсудському, якого в Німеччині вважають нацистом, а на сході, у Росії, множаться культи “білих героїв”. Він безжально витоптує все, чим гордився би будь-який народ, що шанує себе. І цим унеможливлює прогрес не лише духовний, але й матеріальний.
Тому що-що, а саламінська перемога нам найближчим часом аж ніяк не світить.
Пригадуєте? Це та сама перемога, після якої Фемістокл заявив: звитяжцями стали не елліни, а їхні боги й герої. Висловивши при цьому загальноприйняте в давній Греції переконання - герої самі вступають у бій із ворогом.
Упевнений, що якби знайшлася серед еллінів людина, яка стала б закликати народ лише до жалю за героями, її ніхто не зрозумів би.
Наша журналістика вкотре дала підставу почервоніти за неї. Маю на увазі мишаче вовтузіння навколо погрози міського голови Івано-Франківська Віктора Анушкевичуса прикрити т. зв. паб під назвою «Че», базовані на тому міркуванні, що латиноамериканський революціонер Че Гевара був представником комуністичної ідеології. Газети, починаючи від львівського «Високого Замку» й закінчуючи бульварною «Комсомольською правдою в Україні», відгукнулися на погрози міського голови доволі в’їдливо, в унісон їм заспівали й інтернет-видання…
Подумати лишень, чверть віку минає вже з часу трагедії на Чорнобильській АЕС! Я й досі пам’ятаю той ранок, коли безбарвний голос з «брехунця» на кухонній стіні сповістив усіх нас, в Україні сущих, про небезпечну аварію. До різноманітних катаклізмів ми тоді ще не були привчені, Країна Рад виховувала будівників комунізму суто на позитивних прикладах. Було навіть цікаво знати: як же це мирний атом може створити небезпеку для життя людей?
Уже добрий місяць, як Коломия втратила спокій. Власне, не стільки вся Коломия, як місцевий комітет порятунку України, про існування якого раніше не було особливих підстав підозрювати, і осередок ветеранів радянсько-афганістанської війни. Обидві організації пересварилися через намір «афганців» встановити на ветеранському меморіалі дещо з бойової техніки.
Тим, хто начитався радянських книжок про Велику Вітчизняну війну, яку реанімує тепер полковник історичних наук Дмитро Табачник, у це важко буде повірити, та це незаперечний факт. Тобто факт, що під час війни, а точніше 1942-го, в Коломиї доволі успішно виступала місцева балетна трупа…
Трохи шкода тих, хто провів минулий недільний вечір з «Ментівськими війнами» на НТН. Комедія «Коханий нелюб», поставлена акторами нашого театру, сприяла б куди кращому настрою, ніж сувора правда пострадянського життя, якою ми давно ситі по зав’язку.
Не можу сказати, що дивився телерозмову Президента України Віктора Януковича з народом, затамувавши подих і конспектуючи кожне зітхання, однак кілька моментів усе ж запам’яталося особливо…
Якби коломийський кунівець Володимир Янкевич не лише співав на зібраннях гімн, де є слова «Боже, нам єдність подай», але й вряди-годи задумувався над сенсом цих слів, він навряд чи викинув би такого коника. А викинутий ним коник полягає в тому, що Янкевич озлобився на пропозицію депутата міськради Йосипа Тодорова,,,
Дочитав оце щойно останні сторінки роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» і ніби повернувся в 2004-й, на Майдан. Що мені не особливо тоді подобалося, на промерзлому Майдані, то це засилля чомусь помаранчевих, а не синьо-жовтих кольорів, підсилюване нав’язливою пісенькою зі сцени: «Оранжевиє дяді, оранжевиє тьоті, оранжевий вєрблюд»…
Був на конференції, де нашоукраїнці висували кандидатів у депутати до міської ради. Замість очікуваної жменьки остаточно пригноблених останніми подіями в країні людей, побачив майже сотню цілком притомних чоловіків і жінок, серед яких і керівники не найнижчого в місті рівня. Багато молодих облич.
Давно-давно, ще на зорі своєї творчості й епохи незалежності львівська сестричка Віка дозволила собі трохи постібатися над занудними радянськими борзописцями, які надто вже пафосно возвеличували “битву за вугілля”, і написала пісню “Шахтарське буґі”.
друкувати
