Що стоїть за антикомуністичною риторикою?

Блог Д.Карп’яка | 2010-06-02 09:10:21

Рівно 20 років тому було відчуття, що саме нам “призначено скалу сею розбить”.

Нам - це чотирьом об’єднаним патріотичною ідеєю кореспондентам міськрайонної газети “Червоний прапор”. Тоді ми, усі четверо, залюбки перейшли з обжитих апартаментів комуністичної редакції - у запліснявілу комірчину на продринку. Мета найблагородніша - творити газету принципово нову, радівську.

У місті на той час уже діяв перший демократично обраний уряд. І ми, переповнені найшляхетнішими поривами, так і записали в програмній статті: приступаємо, мовляв, до служби новій владі, оскільки це плоть від плоті наша, українська, влада!

Схожі процеси відбувалися тоді в усіх західноукраїнських містах.

Приблизно в такій же комірчині, як наша, творили радівську газету “Галичина” журналісти івано-франківської обласної партійної “Прикарпатської правди”. Від львівської “Вільної України” відбрунькувалася газета “За вільну Україну”…

Після задушливої атмосфери панування єдиної більшовицької ідеології це були справжні ковтки свіжого повітря. Ми тішилися свободою, мов малі діти, і на багато чого не звертали уваги.

Наприклад, на те, що в коломийські кіоски перестали завозити польські газети “Жицє Варшави”, “Трибуна люду”, “Політика”, з яких раніше можна було мати уявлення про значно вищий ліберальний рівень сусідської преси. Про факт, що Адам Міхнік уже рік як творить у дитячому садочку суперпопулярну 8-сторінкову “Ґазету виборчу”, ми чули хіба краєм вуха.

Зв’язки розірвалися. А коли наші урядовці добрих років десять тому отримали можливість налагодити їх, західні сусіди зайшли вже далеко-далеко…

Але повернемося все ж у 1990-й.

Доволі швидко розібравшись зі “спадком учорашнього тоталітарного дня” на ниві архітектури й топографії, Коломийська міська рада визнала свою місію виконаною.

Ясна річ, фігура першого демократично обраного голови Коломийської міськради Володимира Машталера не була співмірною з фігурою, скажімо, іншого нашого західного сусіда, президента Чехословаччини Вацлава Гавела. Та пан Машталер цілком міг сказати собі вслід за паном Гавелом: усе, закінчилася поезія, тепер розпочинається сувора проза.

Реформувати правоохоронну систему, тобто змінити майже всіх працівників суду, прокуратури, міліції, як зробив це впродовж кількох місяців пан Гавел, - у Коломиї навряд чи могли. Це потрібно було починати з Києва. Та відчути кінець карнавалу й початок сірої буденщини в Коломиї були зобов’язані.

Натомість тривав карнавал, тим паче що грошей у міському бюджеті ще вистачало.

Дуже швидко з’явилося відчуття, що нова влада потребує від журналістів не так служби, як прислужництва.

Критичні випади вітали, але тільки в одні ворота - комуністичні.

Стосовно ж того, щоб різкувато висловитися про декого з народних провідників, які посиленими темпами обюрократизовувалися, - то це сприймалося мало не як зазіхання на молоду демократію.

Тож, не витримавши в новоствореній газеті й одного року, я з гордо піднесеною головою пішов. На щастя, іти було куди. У наших краях демократія розквітла вже настільки, що свою газету, копіюючи досвід радикальних міських добродіїв, забажали створити й депутати райради.

Світлим променем у царстві, яке починало для мене трохи тьмяніти, була тоді, на початку 1990-х, київська газета “Слово”, товариства, якщо не помиляюсь, української мови імені Шевченка.

І звідки вони лишень узялися в зросійщеному Киві? - щоразу дивувався я, беручи до рук прекрасне як із філологічного, так і зі світоглядного боку “Слово”.

Проте втішатися довелось недовго, газета як спалахнула, так і згасла. Причому згасла із причини, наскільки можна судити, браку громадянської сміливості вождів названого товариства.

Брак не стільки громадянської мужності, скільки елементарної розсудливості - на цей раз демократично обраних депутатів Львівської облради - посприяв і недовготривалому існуванню іншої прекрасної газети - “Post-Поступ”.

Ця брала не так добротною філологією, як тим, що називають стьобом. Навіть перед самим В’ячеславом Максимовичем не пардонувалась. Пізніше, перебравшись до Києва, Чорновіл усвідомить нагальну потребу масової партійної газети й створить “Час\Timе”. Однак стати свіжим словом у журналістиці їй не судитиметься.

А що ж із радівською пресою, амбіції якої на початках 1990-х аж зашкалювали?

“Коломийський вісник” за цих 20 років перетворився, якщо дивитися правді в її суворі очі, в об’єкт глузувань розчарованих читачів. Тижневик “За вільну Україну” помітно відстає в професіоналізмі порівняно хоча б зі “Львівською поштою”.

Те саме можна сказати й про івано-франківські “Галичину” і “Галицький кореспондент”. Соромно казати, але “Галичина”, відзначаючи нещодавно 20-річний ювілей, довго й пафосно перераховувала прізвища представників податкової адміністрації, пенсійного фонду, єпископів, які зволили прийти на урочисті збори.

“…Але що можуть відповісти на це провінційні газетярі?” - знітиться, реагуючи на гостре запитання одного з гостей, журналіст.

Майже єдине, що дозволено західноукраїнським радівським газетам, - це нещадна критика комунізму. Справа теж потрібна, не будемо іронізувати.

Викликає стурбованість лише те, що за суцільною антикомуністичною завісою затишно почувається цілком новий тип диктатури, значно хитромудріший за комунізм. Поки що йому затишно в Росії, як спостеріг уже згадуваний Вацлав Гавел. Але все вказує на те, особливо після останніх президентських виборів, що цей тип успішно приживається й в Україні.

І чи не смішними, скажіть на милість, стають в очах серйозного читача радівські газети? Особливо, коли намагаються довести, начебто нічого кращого немає на білому світі, ніж непорушна дружба голови ради й голови держадміністрації на відданій їм на відкуп адміністративній території?