Влада нас давно так навчила, що в будь-якому її рішенні ми, прості українці, шукаємо якийсь “підвох” або те, яким же ж чином нас будуть дурити. Найбільше шкода, що таке абсолютно абсурдне і напіванекдотичне твердження – є чи не найповнішим описом відношення держави до своїх громадян.
От цього тижня Віктор Федорович підписав “Закон про референдум”, який трохи раніше прийняла вже “напівжива” Верховна Рада IV скликання, Коментуючи його, спікери від Партії регіонів буквально заходилися від приступів любові до народу та “торжества народовладдя”… Однак варто було б хоч трохи порухати своєю сірою речовиною, як одразу ж ставало зрозуміло, що прийнятий закон аж ніяк не “торжество народовладдя”, а чергове “поле чудес в країні дурнів”.
Ні в якому разі не подумайте, що я проти того, щоб у нас були законні обґрунтування проведення референдумів як безпосередньої форми демократії. Поза всяким сумнівом, референдум є важливим і необхідним демократичним інструментом для управління різними життєво важливими процесами у державі. Так, важливим демократичним інструментом, але тільки у демократичній державі! В державах тоталітарних, до яких вже відноситься і Україна, такий інструмент працюватиме з дзеркальним відображенням, тобто з точністю до навпаки. Вирішуватимуться в нібито демократичний спосіб питання, але виключно в інтересах вузького кола людей при владі.
Достатньо глянути на те, які питання вирішували отакі от референдуми в наших сусідів, - все стане на свої місця і чітко буде видно “де ж саме нас будуть дурити”. Лідером з впровадження норм безпосередньої демократії та народовладдя є Білорусь епохи Лукашенка. Тут відбулось аж три референдуми. Перший у 1995 році - тоді через референдум “бацька” проштовхнув встановлення російської мови як другої державної та стратегічний курс інтеграції з Росією. Також цей референдум змінив державні символи: замість білоруських національних біло-червоно-білого прапора та герба були прийняті радянський гімн, герб та червоно-зелений прапор. Внаслідок референдуму Білорусь повернулась до форми радянської республіки, а білоруська мова почала втрачати позиції перед російською, опинившись на межі зникнення. У 1996 році референдум переніс святкування Дня незалежності Білорусі на 3 липня – день визволення Мінська від нацистських загарбників… Третій референдум в історії наших сусідів дозволив Лукашенку балотуватись на пості президента безмежну кількість разів… Тут, як кажуть, коментарі зайві.
Не Білоруссю єдиною: подібні торжества народовладдя відбувались і в інших радянських республіках. В Узбекистані, наприклад, на референдумі узаконене пожиттєве президентське правління для теперішнього глави держави Іслама Карімова. Це того Карімова, що дав наказ стріляти по незадоволених владою демонстрантах в місті Андіжан.
У 2009 році право пожиттєво займати пост президента Азербайджану отримав Ільхам Алієв. Схожий референдум про пожиттєве правління Нурсултана Назарбаєва готується зараз в Казахстані. Мусимо згадати і Латвію, де живе досить багато російськомовного населення. Там відбувся референдум про надання російській мові статусу другої державної. Слава Богу, латвійцям стало розуму проголосувати проти… Однак чи стане розуму нам, українцям, якщо раптом і в нас виникне схожа ситуація?
Цілком очевидно, що даний закон приймався для зміни Конституції. Його застосування стане вже другим таким собі “тихим державним переворотом” в Україні в бік посилення авторитарної влади Януковича. (Перший – відбувся через антиконституційне рішення Конституційного Суду про повернення до старої редакції Основного закону). Просто одного ранку можна прокинутися у державі з іншою Конституцією, яка буде прийнята в обхід парламенту. А навіщо Януковичу рішення Верховної Ради у питаннях прийняття змін до Конституції чи її нової редакції, якщо можна на вимогу “народної ініціативи” самостійно призначити такий референдум з прийнятним для себе варіантом тексту?
Тож проводити будь-які референдуми за нинішньої влади – неприпустимо, якщо ми не хочемо втратити українську незалежність, державність української мови, перетворити країну на бананову республіку.
Влада нас давно так навчила, що в будь-якому її рішенні ми, прості українці, шукаємо якийсь «підвох» або те, яким же ж чином нас будуть дурити. Найбільше шкода, що таке абсолютно абсурдне і напіванекдотичне твердження – є чи не найповнішим описом відношення держави до своїх громадян.
Отже, вибори закінчились. Окружна виборча комісія вже встигла провести підрахунок голосів, і хоча офіційних результатів ще немає, але вже чітко відомо ім’я переможців у нашому окрузі.
Вчора Україна відзначила День Конституції. Чиновники усіх рівнів та мастей, від Президента до голови сільської ради, наввипередки мітинговим тоном розповідали українцям про те як вони хвацько втілюють в життя головні принципи української конституції, чи не найкращої в світі. Я, зізнаюсь вам, в цей день не святкував…
Я, зізнаюсь вам, великий футбольний вболівальник. Кожен чемпіонат світу чи Європи з футболу для мене – особисте свято. Тому можете собі уявити, яким я був щасливим у 2007 році, коли Україна отримала провести у себе Євро: ну по-перше, дивитись футбол такого рівня на наших стадіонах – це вже класно. Ну а по-друге, Євро було величезним, я б навіть сказав, «епохальним» історичним шансом для України. Шансом реалізувати себе як цивілізована держава: навести лад з напівзруйнованою інфраструктурою, покращити свій імідж та зарекомендувати себе на увесь світ…
У 1991 році я ще був доволі малим, однак чудово пам’ятаю, як тодішні газети щономера публікували список країн, що визнали Україну як незалежну державу. Спочатку були, якщо я не помиляюсь, Канада та Польща. У наступному номері газети до них вже долучились Угорщина, республіки Прибалтики, Чехословаччина, Болгарія…
Уже зовсім скоро 9 травня. І якщо у в усій Східній Європі – це день окупації, то у нас так званий «день перемоги», день радянської перемоги. Комуністи витягають зі своїх шаф червоні прапори, особливо «ярі» послідовники Лєніна і Сталіна ще й напрасовують георгіївські стрічки…
Коли над кораблями не панує корма, під ними панують підводні скелі. А що може статись з кораблем, що необачно потрапив на підводні скелі, ми знаємо, - він просто загине. Якщо перенести вищевказану метафору на суспільство, то можна зрозуміти, що корма – це мораль. Тому суспільство, в якому мораль кинута під ноги, нагадує корабель, який втратив кермування і летить назустріч підводним скелям, а відповідно і краху…
Минулого вівторка виповнилось рівно два роки як Президентом України ми обрали Віктора Януковича. Разом із зміною влади змінилась і наша реальність. Слово «покращення» ми вже сприймаємо як щось страшне та негідне, дивлячись на похоронний вінок, усміхаємось і вже не вважаємо Юлю Тимошенко дуже розумною…
У цьому матеріалі ми запропонуємо вам анонс основних та найбільш знакових подій цього року, які матимуть місце у Коломиї і які безпосередньо торкнуться чи не кожного коломиянина. Ні в якому разі не хочемо давати якихось прогнозів, адже прогноз – це завжди намагання вгадати. Ми будемо говорити тільки про ті речі, які мають під собою ґрунтовні підстави. Отож просимо ознайомитись, що нас чекає у 2012 році…
Не раз доводилось чути фразу, що народ має ту владу на яку заслуговує. Однак, в українських умовах, цілком виправдано буде сказати, що ми маємо не ту владу на яку заслуговуємо, а ту яку дозволяє вибрати існуюча виборча система.
друкувати
