Давно не отримувала листів, так само давно і сама їх нікому не писала. Не тому, що немає кому, а з огляду лише на одну-єдину причину: зараз, коли ми живемо в епоху Інтернету та мобільного зв’язку, майже усі мої друзі, знайомі, однокласники та одногрупники зареєстровані у сучасних соціальних мережах, тому немає необхідності аж надто обтяжувати себе листуванням як таким. Та й кожен з нас, мабуть, відчув переваги віртуального спілкування та листування: і швидкість доставлення блискавична, і мінімальна затрата часу, і ті, хто нам потрібні, завжди знаходяться «по той бік» монітора чи телефону.
Та нещодавно я отримала лист від своєї знайомої, яка уже п’ять років проживає у Латвії. Коли вона їхала за кордон, ми обіцяли одна одній надсилати листи, цікавитися життям та справами. Однак, на жаль, якось не доходило до того, щоб взяти у руки аркуш паперу і ручку, сісти за стіл і написати листа. Завжди знаходилось виправдання, мовляв, нині час дуже цінний, щоб витрачати його на епістолярну творчість, десь іншим разом. Той лист – великий та щирий – я прочитала від початку до кінця і він зворушив мою душу: надто довго я не відчувала нічого подібного від читання звичайнісінького листа. Адже завдяки йому я перейнялася реальними думками, переживаннями і почуттями свого адресанта. Це було якесь дивне незбагненне таїнство – тримати у руках таку довгоочікувану вісточку та читати її на самоті. Усмішку, здивування та подекуди навіть нотки суму бачив той лист на моєму обличчі. Я одразу вирішила відписати листа знайомій. Спочатку підійшла до цього процесу якось нерішуче, не знала, з чого почати, про що писати. Та тільки-но я взяла у руки папір і ручку, як рядки одні за одними лягали на білий аркуш паперу і створили коротеньку розповідь про моє життя за п’ять років. Остання крапка, лист завершено, заклеєно у конверт і відправлено адресату.
Дивно, але цей, здавалось би, непримітний випадок розбудив у мені тугу і ностальгію за листуванням. Схоже, класичний епістолярний жанр перетворюється, як не прикро, на рудимент. Шкода, що вікова традиція листовного спілкування втрачає свою значущість, “есемески” та Інтернет-листування витісняють з нього справжню душевність, котрою зворушували колись листи, які приходили у конвертах. Пригадую, як колись хтось із моїх рідних писав листи родичам у Росію і я несла кидати їх у поштову скриньку біля хати листоноші. На ту скриньку я, тоді ще маленька дівчинка, дивилася допитливими очима і ставила сама собі запитання: «А що далі буде з тим листом, він не загубиться у скриньці?» О дитяча наївносте! Ти щиро вірила у те, що всередині тієї скриньки якийсь фантастичний світ, у якому листи дивом потрапляють до того, кому їх надсилаєш. Та поштова скринька і нині стоїть на тому ж місці, та тільки ніхто не кидає туди листи.
Безумовно, це дуже приємно отримувати листи. Однак лише лист, написаний від руки, хай навіть не надто поетичним і витонченим почерком, зате щирим може торкнутися найтонших струн душі і залишити приємні спогади. Пам’ятайте, не доходять до адресата лише ненаписані листи.
Її проникливий погляд, який вдивлявся у сліди перехожих, я бачила щодня, коли ішла на пари в університет. Старенька жінка, яка жила на першому поверсі багатоповерхівки по вулиці Матейки в Івано-Франківську, з вікна своєї квартири сумними очима вдивлялася вдалеч…
Якось, чекаючи на прийом до стоматолога, я познайомилася з шестирічною дівчинкою. Мала виявилась дуже жвавою і цікавою співрозмовницею. Кучерява «чомучка» зі щирою та безпосередньою дитячою допитливістю розпитала мене за все, про що тільки могла. Так слово за словом ми торкнулися теми мультиків…
Їй всього шістнадцять років. За цей час вона встигла тричі змінити колір «обличчя» та свої розміри. На її «тілі» зображені історичні постаті, а сама вона вже встигла поміняти п’ятьох власників, які опікувалися нею, та знецінитися вп’ятеро. У вересні 1996-го українці пішли до кас із купонами, а повернулися із новою валютою – гривнею…
Десь близько два місяці тому в Інтернеті я натрапила на інформацію, що британські вчені зробили сенсацію – відкрили синдром лінощів та довели, що лінощі присутні у нас на генетичному рівні. Суть такого відкриття полягає у тому, що у організмі людини від народження поселяється особливий вірус…
Давно не отримувала листів, так само давно і сама їх нікому не писала. Не тому, що немає кому, а з огляду лише на одну-єдину причину: зараз, коли ми живемо в епоху Інтернету та мобільного зв’язку, майже усі мої друзі, знайомі, однокласники та одногрупники зареєстровані у сучасних соціальних мережах, тому немає необхідності аж надто обтяжувати себе листуванням як таким…
Така вже наша коломийська ментальність, що коли чуємо слово Товмачик, у нас, десь там на рівні підсвідомості, автоматично виникають асоціації – «зона», тюрма. Я десятки разів проїздила повз це село, і завжди мій погляд крізь шибки автобуса на мить зупинявся на високих мурах будівлі. Юнацька допитливість завжди виливалася в одне питання: а як там, де закінчується свобода? Бо ж про життя у місцях позбавлення волі я могла хіба що тільки здогадуватися чи бачити у фільмах…
З кожним роком в Україні все більше і більше зростає кількість тих, хто напризволяще залишає своїх новонароджених дітей. Як стверджують фахівці, до цього мам спонукають необдумані вчинки молодості, небажана вагітність, складне матеріальне становище сім’ї…
Кожен вісімнадцятий українець належить до людей, фізичні можливості яких обмежені. Більшість із них, розчарувавшись у житті, опускають руки і не живуть, а просто існують…
Як не крути, світ, у якому ми живемо, все-таки тісний. Чи не доводилось вам у малознайомому товаристві доходити до висновку, що ви маєте спільних знайомих? Суть у тому, що людське суспільство не є нескінченним: воно обмежене та замкнуте. І теоретично, кожна людина має можливість бути знайомою через родичів, друзів та інших із будь-якою людиною на землі…