У листопаді 2008 р. івано-франківське видавництво “Лілея-НВ” оприлюднить нову краєзнавчу розвідку Івана Монолатія “Цісарська Коломия 1772-1918 рр.”, яка займає 308 сторінок і щедро проілюстрована рідкісними матеріалами.
У своїй новій книжці автор - знаний коломиєзнавець - доволить, що саме цей історичний період столиці Покуття став епохою національного і духовного злету коломийських українців, добою короткочасної незалежности в освіті, культурі, видавничій справі, аматорському театрі. Особливою в історії австрійської Коломиї була доба Великої війни 1914-1918 рр., яка стала своєрідним фіналом “цісарсько-королівського” урядування містом і початком формування образу нового міста і містян в умовах національно-визвольної боротьби.
Нижче подаємо передмову до “Цісарської Коломиї” для усіх охочих.
ПРОЛОГ ПРО КОЛОМИЙСЬКЕ МІСТО ГАБСБУРЗЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Червень 1772 р. для Коломиї [Коломия (укр.), Kołomyja (пол.), Kolomai (нім.), Kolomea (нім.), Kolomia (угор.), інші написання – Kolimeya, Kolimia, Kolomea, Kolomey] є початком габсбурзького, цісарського, або австрійського, періоду, який закінчився у листопаді 1918 р. Ця історична доба є неподібною на жодну із множини присутніх в історії міста над Прутом.
Серед популярних розповідей про центрально-східну Европу є анекдот про людину, якій випало жити в кількох різних державах, не покидаючи рідного міста. Ця історія добре пасує до Коломиї. У пам’яті містян закарбувалися зміни кількох політичних режимів та їхні криваві дарунки, зокрема в ХХ ст. А ті декілька десятків коломийських українських сімей, яким пощастило, переживши світові війни, залишитися в місті, мешкаючи – що важливо – в тому самому помешканні, могли би додати до неї ще одну: як вони зуміли пожити на різних вулицях, не виїжджаючи зі своєї квартири. У Коломиї є лише кілька вулиць, що від
XIX ст. зберегли початкові назви.
Інколи мої сучасники голослівно заявляють, що колись княже, королівське, а потім і цісарсько-королівське вільне місто Коломия, наприклад, за етнічно-просторовою характеристикою завжди (до новітньої української незалежности) було гебрейсько-польським. Це, як на мене, дуже спримітизована думка, яка ґрунтується лише на відомостях окупаційних статистик і небажанні осмислити власну історію. Насправді у тій Коломиї, якої вже немає, було дуже багато поляків, як, до речі, і гебреїв, українців, німців чи австрійців. У різні часи це співвідношення змінювалося. Тому-то Коломия як міське поселення не має ані гебрейських, польських, німецьких чи инших рис, хоча у певному сенсі можна дискутувати про певну прив’язку передусім культурних традицій до польської, австрійської чи іншої гілки.
А от візьмімо присутність багатьох архітектурних стилів у забудові сучасної Коломиї. Цей певний сплав є абсолютно самобутнім, бо прив’язаний до конкретної місцевости, до цього неповторного коломийського середовища. Якщо взяти середмістя, то тут 90 (а, може, й більше) зі 100 відсотків будинків збудовані в австрійський період, а не в польський. Але є нині й багато будинків, зведених у польський період, як і в інші періоди також (наприклад, совєтський). Наше місто не можна огульно називати чи австрійським, чи польським, чи навіть українським, це місто передусім є коломийським.
Ми повинні усвідомити давню істину, що міста – це продукти місця, genius loci, це щось надзвичайно самобутнє, і що його могли творити кілька творців різних за національністю, але основним творцем було власне це місце. І кожну з цих сторінок треба підкреслювати, а не затирати, і треба свідомо вивчати скажімо той же знаменний для українців-галичан австрійський період. Безперечно, це габсбурзька Коломия, і передусім у матеріальному масиві. Та чужинецька, спершу німецько-австрійська й згодом польсько-гебрейська адміністрація, прийшовши до міста 1772-го і покинувши його 1918-го року, найбільше спричинилася до формування рис столиці Покуття. Насамперед, це специфічна і неповторна архітектура, яка походить власне зі сфери габсбурзької цивілізації, із відповідними засадами містопланування та уявлення про те, як має виглядати місто. Але витворили його передусім місцеві українці, для яких австрійські часи були багато в чому сприятливими, а виходячи із статусу підневільної нації, й обнадійливими. Цей хронотоп, поза сумнівом, дав можливість виховати місцеву еліту, здобути короткочасну незалежність у шкільництві, церковно-конфесійній і видавничій справах, власній культурі, громадських справах тощо.
Чимало коломийців ностальгують за австрійською Коломиєю, уважаючи “золотим” для міста саме цей період. І вже не на основі мітів, а на основі історичних реальних фактів, як автор книжки, яку Ви тримаєте у руках, намагатимуся це показати. Хоча, правду кажучи, стосовно ностальгії за цісарською Коломиєю, то вважаю, що це наслідок захоплення естетикою того часу. Наші сучасники, які цікавляться історією, та й я сам часто, почерпнувши відомости з давніх хронік, намагаємося уявити себе на місці коломийців кінця ХІХ – початку ХХ ст., які виходили на вулиці й бачили розкішні криноліни, шовкові циліндри, вичищені фіякри, а тому нам здається, що це був надзвичайно гарний час. Очевидно, що й тоді існували серйозні суспільні й економічні проблеми, та й добре жилося не всім. Хоча це свята правда, що українці (особливо найстарше покоління галичан) опоетизовують “мамуню Австрію” ще й тому, що наступні часи польської, нацистської та совєтської окупації були особливо важкими, нелюдяними.
Коли говорять про міт австрійської Коломиї, то забувають, що вона виникла й існувала за певних умов, котрих – на добре, чи на зле – уже ніколи не вдасться повторити. Кажучи коротко і просто, чарівність Коломиї полягала у тогочасній відсталости й провінційности покутсько-гуцульського краю. Тому для декого ідеалом є ті часи, коли Коломия була єдиним великим містом поза Львовом на шляху до Чернівців із сецесійними будинками і кав’ярнями, де можна було читати свіжу львівську й віденську пресу, з театром, де гастролювали різні знаменитости, виставками, які відвідували перші особи велетенської держави Габсбурґів.
Сьогодні при згадці про австрійських цісарів, а особливо Франца Йосифа, зазвичай виникає асоціація з містом. Зі старими коломийськими будівлями, які нагадують єдину колись центрально-европейську державу, клаптикову монархію Габсбурґів. А ще пригадується музика Штрауса і щось далеке, хороше, яке вже не повернеться. Австро-Угорщини вже не існує, і народи імперії пішли кожен своїм шляхом… Проте у Коломиї і далі п’ють каву по-віденськи, кількох коломийців кличуть “австрійським чоловіком” за їхню точність і педантичність, а у Львові, Станиславові або Чернівцях танцюють віденський вальс на костюмованих балах. Лишилися традиції та звичаї, які й сьогодні пов’язують частини колись великої держави, де ніколи не сідало сонце.
Коли ж настав кінець цісарській Коломиї, вона ще належала до західної цивілізації. Адже ще кілька воєн тому звідси потягом можна було заїхати до Відня, Будапешта чи Бухареста. Тут кожен начальник станції носив кайзерсько-королівські бакенбарди як знак того, що габсбурзький світ тут ще не закінчується. І це було вже не таким і великим перебільшенням…
* * *
Мені було особливо цікаво і приємно написати популярно-наукову розвідку про цісарську Коломию – другий після Львова значний міський центр і осередок культури в Галичині, а також історичну епоху, в якій було закладено певні підвалини загальноевропейського порозуміння між різними народами за часів наддержави. Вона, на жаль, так і не зважилася на реформи і не використала історичного шансу, щоби стати передвісником сучасного Европейського Союзу.
Дякую усім, хто допомагав мені у цій праці, за їхні корисні поради та можливість наукових дискусій. Як автор сподіваюся, що нинішні коломиєзнавчі тексти стануть початком, який пробудить додатковий інтерес до певних історичних подій або ж особистостей. Кожен текст – це лише невелика частинка велетенської мозаїки, скласти яку вже сьогодні дуже важко, але принципово необхідно відновити її найцікавіші елементи.
Автор: Іван МОНОЛАТІЙ
Обговорити на форумі
друкувати
