Практика Св. Тайн у першому столітті християнства Руси-України

До 1020-ліття хрещення України-Руси. Як Західна, так і Східні Церкви визнають сім Святих Тайн, установлених Ісусом Христом. Святі Тайни — це особливі джерела Божих ласк для нашого освячення і нашого спасіння. Приймаючи святу віру, наші предки прийняли з Візантії і Святі Тайни. У справуванні Святих Тайн наша Церква тримається приписів і обрядів грецької Церкви. Тут звернемо увагу на практику Святих Тайн хрещення, Євхаристії і Подружжя у першому сторіччі християнської Руси-України.

Св. Тайна хрещення. За прикладом грецької Церкви Св. Хрещення відбувалося в нас через трикратне занурення дитини у воду зі словами: “Хрещається раб Божий (або раба Божа) в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь”. Пізніше, під впливом Західної Церкви, прийшов до нас звичай уділяти Св. Хрещення через поливання води на голову дитини.

Загальна практика в нас була, що восьмого дня по народженні давали дитині ім’я, а сорокового дня її хрестили. Мати дитини не сміла входити до церкви сорок днів по народженні дитини. Була осібна трилітня покута на батьків, якщо б через їх недбальство дитина померла без св. хреста. В давнину хрещення не відбувалося коли-небудь, а тільки кілька разів у році з нагоди великих празників. Тому “Устав” Георгія приписує: “В постаті не бувають хрещення, ані дорослих, ані дітей, ані у Страснім Тижні, але в Квітну Неділю, у Лазареву й Велику Суботу, одначе в недузі можна коли-небудь хрестити” (Пр. 78).

У наших канонічних збірниках до монгольської доби нічого не говориться про число кумів при хрещенні. У греків був звичай мати тільки одного кума чи куму, а саме: при хрещенні хлопчика — кума, дівчинки — куму.

У домонгольській добі був звичай, щоб дітям при хрещенні давати три імена: два християнських й одне народне, яке звали руським або світським, а в князів — княжим. Так, напр., князь Володимир Мономах каже про себе, що при хрещенні йому дали християнське ім’я Василь, а руське — Володимир. У літописах згадуються князі і бояри з народними іменами: Святослав, Всеволод, Ізяслав, Святополк, Судимир і т.п.

Святу Тайну Миропомазання діставали діти враз із Тайною Хрещення. За старовинним звичаєм Східної Церкви на Св. Хрещенні давали немовлятам Св. Причастя. Також на празник Паски приносили немовлят до Св. Причастя.

Св. Причастя. В українського народу здавен більший культ Св. Літургії і більша участь вірних у Св. Причастю, як в інших слов’ян чи в латинській Церкві. Київський митрополит Георгій (1072) у своєму “Уставі” дає такі приписи: “Хто гідний, хай причащається Пречистих Тайн у всі неділі Великого Посту, у Великий Четвер, Суботу й на Пасху, на Господнє Вознесіння, Зшестя Св. Духа, в Петрівку і на Петра, в день Св. муч. Бориса і Гліба, на Господнє Преображення, Успіння Пресв. Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста, Св. Димитрія, Уведення в храм Пресвятої Богородиці, на Св. Миколая, Христове Різдво, Господнє Хрещення і Стрітення” (Пр.9), отже, понад двадцять разів річно.

“Церковне Правило” митрополита Йоана ІІ наказує, щоб тих, які з власної вини ані разу в році не прийняли Св. Причастя, усувати з Церкви.

Митрополит Петро Могила у своєму “Катихизисі” з 1645 року наказує вірним причащатися бодай чотири рази на рік, а тим, хто хоче побожно жити, поручає Св. Причастя щомісяця.

Св. Тайна Подружжя. Митр. Георгій у своєму “Уставі” каже: “Хай вам буде відомо, що без шлюбу не можна нікому брати жінки, ані багатому, ані вбогому, ані бідному, ані робітникові, бо одруження без вінчання є проти закону, неблагословенне і нечисте” (Пр. 11). “Хто відпускає свою жінку і візьме іншу, то має постити через два роки й робити по сімсот поклонів денно” (Пр. 111). “Кому померла б перша жінка, а він ожениться вдруге, то хай покутує один рік, а хто оженився б третій раз, то має постити через чотири роки, робити по сто поклонів денно, і п’ять літ не приступати до Св. Причастя, ані входити до церкви, але стояти надворі” (Пр. 165).

“Церковне Правило” митр. Йоана ІІ у справі подружжя приписує: “На людей простих, які заводять подружжя без благословення Церкви і без шлюбу, уважаючи, що церковне вінчання конечне тільки для бояр і князів, накладати покуту, як на розпусників. А мужчин, що оставляють своїх жінок і беруть собі інших, також і жінок, що так поступають, по правилах Св. Василія, треба уважати за наложників і наложниць. І не скоріше прийняти їх до спільноти і допустити до Св. Причастя, аж доки не покинуть гріх. Тих, які без стиду й сорому мають по дві жінки, всупереч св. вірі, або навіть без благословення Церкви беруть собі багато жінок, відпускаючи одних і беручи інших, треба спочатку всяким способом напоминати, а якщо б не поправилися, то уважати їх за чужих для православної Церкви”.

Професор М. Чубатий у своїй “Історії Християнства на Русі-Україні” про подружжя тих часів каже: “По охрещенні українські маси важко було переконати, коли дівчина стає правною дружиною, — по церковнім вінчанні чи по весіллю. Річ природна, що Церква стояла на становищі, що це діється в момент церковного вінчання. Натомість українські маси думали, що це діється по відбуттю весілля з усіми традиційними обрядами. Тому за часів княжої Руси-України на ділі тільки вищі верстви дружилися церковним шлюбом. Поверховно християнізовані маси дружилися обрядом народного весілля, хоч і повінчані в церкві, не жили з собою. Ми маємо цей звичай, і то навіть серед вищих кляс України ще в 16 столітті. Молоді побралися в церкві, але на весілля не було нагоди і вони місяцями не жили разом, аж доки не справлено традиційного весілля. Це доказ глибокого прив’язання до старих традиційних обходів” (Т. І, ст. 748).

Святі Тайни Хрещення, Причастя і Подружжя мають великий вплив на практику віри в нашому щоденному житті. Св. Хрещення робить нас Божими дітьми і дає право вступу до неба. У Св. Причасті сам Христос приходить до нашого серця і його освячує. А Св. Тайна Подружжя дає обидвом подругам осібне Боже благословення, силу й ласку, щоб могли совісно й по-християнськи сповняти свої подружні обов’язки. Божі Заповіді і Св. Тайни — це основа святості людини, родини й народу.

Автор: o. Юліян КОТРІЙ, ЧСВВ, “Вільнй голос”
Обговорити на форумі