Зустріч через 33 роки

Уродженець Уралу, побратим відомих коломиян, здійснив свою давню мрію – побувати в Галичині. Сьогодні пропонуємо читачам інтерв’ю з колишнім політв’язнем 70-х років, росіянином Віктором Пестовим, нині консультантом музею політичних репресій “Пермь-36”.

– Пане Вікторе! Ви родом з Уралу, це доволі далеко від України, зокрема від її західних теренів. Скажіть, будь ласка, що привело в наші краї?
– Для мене Україна – терра інкоґніта. Мов та дивовижна і незвідана земля. Найперше почув про неї від в’язнів-українців, із якими відбував покарання за антирадянську діяльність. Українські пісні, милозвучна мова зачарували мене, і я вирішив побувати на цій землі.

– А Ви народилася в селі чи в місті?
– Моє рідне місто Єкатеринбург, колишній Свердловськ. Точніше, назву міста повернули ту, що була ще до революції більшовицької. Власне в цьому місті за наказом Леніна і Свердлова знищили всю сім’ю царя Миколи ІІ.

– Із ким Ви найбільше спілкувалися з українців у таборі, де відбували покарання?
– У березні 1971 року я прибув у табір №3 пос. Барашево. Тут познайомився з відомим дисидентом з України Левком Лук’яненком, а також політв’язнями й учасниками ОУН-УПА Ярославом Гасюком, Іваном Покровським, Богданом Чуйком. Наступного року, 13 червня, частину в’язнів із Мордовії перевели в Пермську область, у табір 36 поселення Кучинь. Тут і познайомився з молодшою генерацією українських дисидентів, адже тоді в Україні КГБ вчиняло погроми й арешти всіх, хто мав антирадянські погляди і відверто висловлювався.

– Хто із них найбільше запам’ятався Вам?
– Тарас Мельничук, Дмитро Гриньків, Олекса Різників, Роман Чупрей, Григорій Приходько, Степан Сапеляк, Іван Верник.

– Чому власне із цими людьми спілкувалися, що у Вас із ними було спільного?
– По-перше, ми були всі молоді, а ви знаєте, що інтереси в молодих, хоч і різних національностей, здебільшого співзвучні. По-друге, спільні погляди на тодішню дійсність, тобто спільна антирадянська позиція й боротьба проти комуно-більшовицького режиму. Різниця була лише в тому: українці мали за мету звільнити Україну з лабет більшовиків, щоб вона стала самостійною, а ми мали завдання – повалити існуючий режим і домогтися, щоб Росія була демократичною країною, щоб не мала ярлика імперії.

– Чим запам’ятався поет Тарас Мельничук?
– Він, як ніхто інший, читав такі вірші, у яких я відчував справжню силу і наснагу до боротьби не тільки за якесь окреме питання, а й за загальне – за свободу слова, за права людини на волю. Особливо мені сподобалися поезії з його збірки “Чага”, які Тарас залюбки читав тим, хто вмів слухати. Він мав хорошу дикцію і приємний голос. Це був природжений поет і оратор.

– Ви прихильник поезії. Та чи тільки Мельничука любили слухати?
– Окрім Тараса Мельничука, я, звичайно, слухав поезії Олекси Різниківа і мав ґрунтовні розмови про літературу, творчість із Дмитром Гриньківим, який тоді писав новели, Степаном Сапеляком, який займався перекладами поезій і сам писав їх. Іван Верник захоплювався грою на гітарі і складав тексти пісень, які потім не тільки я, а й інші молоді в’язні слухали.

– Отже, у таборі Ви не відчували духовної пригніченості і внутрішнього неспокою, чи не так?
– Таке спілкування підносило мене і я вважав, що необхідно триматися вкупі з українськими творчими в’язнями, щоб витримати всі митарства і знущання та приниження табірної адміністрації.

– Ви приїхали в Коломию на запрошення чи з власної ініціативи?
– Ще будучи в таборі і спілкуючись із Дмитром Гриньківим, із яким мене багато об’єднувало, отримав від нього запрошення приїхати в Галичину. Оскільки після табору ми були під наглядом КГБ, не міг приїхати. І ось тільки через 33 роки, весь вік Ісуса Христа, з’явилася нагода, і я безмежно радий, що ми побачилися. Прикро і дуже жаль, що не застав Тараса Мельничука. Але бачу, що пам’ять про нього у Коломиї свято зберігають, і в цьому є певні заслуги його побратимів: Дмитра Гриньківа, Олекси Різниківа, Івана Шовкового, Івана Мотрюка, Миколи Мотрюка та Дмитра Демидіва. Це я побачив і відчув під час відвідин скромного музею Тараса Мельничука в дитячій бібліотеці його імені. Мені сподобався барельєф на бібліотеці, із якого на мене дивилися такі молоді і знайомі очі поета.

– Що Ви хотіли б побажати не тільки своїм співтабірникам-в’язням, а й громадськості міста?
– Найперше бажаю всім міцного здоров’я. Щоб усі жили заможно і вміли творити блага не тільки для чужинців, а й для себе. Щоб в Україні нарешті настала пора стабільності й утвердження законної справедливості влади, бо тільки маючи свою чесну владу, можна досягти значних вершин у добробуті та єдності всіх сил. Щастя і миру вам!

Автор: Марко ЛЮТИЙ, “Коломийський вісник”
Обговорити на форумі