“Перші совіти” в Галичині

Ще 30 серпня я був готовий виїхати на навчання до Львова, але батько, володіючи інформацією про ймовірність німецько-польської війни, затримав мій від’їзд. Таким чином я став свідком вступу радянських військ на Коломийщину.

Хід німецько-польської війни на Коломийщині не відзначався чимось надзвичайним. Пам’ятаю, що у Гвіздці висів лозунг: “Silni, zwarci, gotоwi!” (Сильні, згуртовані, готові!). Кожен розумів, що “не сильні”, що “не згуртовані”, “не готові”…

Усі чекали на майбутні події, сподівалися, що прийдуть німці…

Та не так сталося, як гадалося. Неділя 17 вересня 1939 року видалася не по-осінньому сонячною. Уже зранку на польовому літовищі приземлялися літаки. Було дуже цікаво, особливо молоді, побачити “живий літак”, бо до того хіба що чули звуки німецьких літаків, які час від часу з’являлися високо в небі. І побрели ми на аеродром. Що ж побачили? Із літаків виходили цивільні особи. Як згодом з’ясувалося, то був польський уряд із Варшави. Пополудню літаки стали відлітати у бік Снятина. Усіх здивувало те, що літак, який ніяк не вдалося запустити, підпалили.

А вранці 18 вересня стало відомо, що вночі до Снятина подалася і місцева польська влада та виїхав сільський поміщик з родиною, яку до Снятина відвозили сільські люди. На ранок вони вже повернулися і розповіли, що на кордоні у Снятині твориться неймовірне — паніка і спішка. За їхніми догадками, мали б підійти німецькі війська, а тому всі — цивільні і військові — намагалися потрапити до Румунії.

І яке ж здивування охопило всіх, коли десь опівдні із Городенки прибули не німецькі, а… радянські танки. Пам’ятаю, як із переднього танка, що зупинився у містечку, спочатку з’явився револьвер, а потім уже — танкіст. Він привітався невідомим досі “здравствуйтє!”. Людям роздали листівки, в яких значилося, що “Рабоче-крестьянская красная армія по пріказу товаріща Сталіна” виступила на захист своїх “єдинокровних” братів і сестер, що стогнали від панування польських капіталістів і поміщиків. Нам, молодим, не все було зрозуміле з тих листівок, бо були вони російською мовою. Особливо дискусія точилася стосовно слова “крестьянская”. По аналогії з церковнослов’янською мовою вважали, що це означає “християнська” армія. Ясність внесли старші чоловіки, яким довелося побувати у російському полоні під час Першої світової війни. Вони і пояснили, що це означає — селянська. Замість “галичани” нас вперше охрестили “західними українцями”, що потім дало російське — “западнік”.

Треба сказати правду: населення зустріло радянські війська хоч і без ентузіазму, на який могли розраховувати німці, але й не ворожо. На той час у людей було більше цікавості, ніж страху, і навіть політичної відваги говорити так, як думаєш.

Але дуже швидко політична ситуація стала набирати радянського змісту. Прихильники лівих поглядів із числа місцевого населення (комуністи чи соціалісти, як вони думали про себе) були дуже швидко усунені від “революційної” влади і замінені функціонерами зі східних областей. На базі колишніх повітів утворили численні райони. Усі адміністративні, громадські чи господарські пости в районі були обсаджені прибульцями. Лише в села вони не йшли, тому тут використовували, часто під сильним тиском, аборигенів. Прибулі не тільки стали виразниками нової влади, вони намагалися дуже швидко змінити все — перевиховати народ на свій лад. Нагальна вимога стати “радянськими” викликала внутрішній опір населення.

Перше, за що взялася нова влада, це — “юридичне оформлення” прав на зайняті території. Дуже швидко організували “вибори” до так званих Народних зборів Західної України, які й “попросили” прийняти західноукраїнські землі… до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки, а значить — і до Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Здійснивши такий “шлюбний” ритуал, “жених” в особі СРСР взявся за приборкання будь-яких виявів непокори. Організованого опору тоді ще не було, але репресивна влада постаралася превентивно позбутися тих, хто міг, на їхнє переконання, думати інакше, не по-радянському. Арештовували не за вчинки, а за можливі, на їхню думку, погляди. Цю акцію розпочали масово уже в перші дні січня 1940 року.

У першу чергу виселили до Німеччини усіх німецьких колоністів. А вже у січні 1940 року, серед лютих морозів, в одну ніч виселили у Сибір так званих осадників (поляків із корінних польських теренів — мазурів).

Після цього підійшла черга на корінних мешканців. Перші масові арешти українців, як я пам’ятаю, сталися теж у січні 1940 року, можливо тому, що вони не відносилися до “гнаних і голодних пролетарів”.

Кращій і швидшій “радянізації” нового народу була покликана служити пропаганда й агітація. Шалений тиск здійснювався на церкву, особливо греко-католицьку. Окрім словесної пропаганди в газетах і по радіо, виступах партійних агітаторів і пропагандистів на церкви наклали дуже високі податки, позбавили священиків права проживати в парафіяльних садибах, за дітьми шкільного віку наглядали вчителі, щоб вони, борони Боже, скажімо, на Різдво не колядували. Для гоніння за вертепами в селах залучали навіть міліцію. Впровадили і календарі із шестиденним тижнем. Отже, вихідним днем ставав будь-який шостий день тижня, а не неділя. Під час Богослужінь у церкві біля неї влаштовували марші школярів з крикливими співами.

Докорінних змін зазнала економіка. Як тільки польська влада втекла до Румунії, а нової ще не було, доморощені ліві почали створювати якісь комітети (пам’ятаю тільки — “бідноти”), взялися ділити поміщицьку землю. Настане час, коли віддадуть не тільки поміщицьку, а й свою рідну, часто куплену за тяжко зароблені гроші в шахтах Німеччини чи на заводах США. Щоправда, усі ці майже два роки радянської влади “перших совітів” сільське господарство залишалося індивідуальним, хоча вже в 1940 році у селі був організований такий собі міні-колгосп. Влада заставила сільських активістів відмовитися від обробітку своїх індивідуальних ділянок, розміщених у різних земельних масивах, і спільно обробляти відібраний у власників масив землі біля села.

Промисловість практично була знищена, бо власники фабрик і заводів, якщо не втекли, то були заарештовані, а їхнє майно розграбували. Практично, створювалися лише артілі з надання послуг (кравецькі, шевські тощо).

Торгівля стала винятково державною. І хоча формально існувала кооперативна торгівля, практично нею теж опікувалася держава. Зрештою, не було чим торгувати. Повний брак продовольчих товарів і господарських теж. Так, наприклад, щоб купити кусень мила, треба було займати чергу ще звечора.

Особливо треба сказати про військову ситуацію. У вересневі дні 39-го на терени Галичини і Волині були введені радянські війська не лише у місті, але навіть і в окремі села. Нова влада не забула і про хлопців із Західної України, яких у 1940 році призвали до Червоної армії. У червні 1940 р. масова концентрація військ була спрямована на захоплення Північної Буковини і Бессарабії.

У 1940 році та першій половині 1941 року йшла дуже інтенсивна і масштабна військова підготовка з укріплення нового державного кордону, зокрема, в Карпатах та зі спорудження нових аеродромів. Для цього були задіяні не лише війська, а й цивільне населення. Доходило до того, що весняні роботи 1941 року селяни виконували переважно в нічний час, відпросившись на ніч чи день “для ремонту воза чи підковування коня”. І це не було жодною таємницею, бо неможливо було приховати збудованих укріплень в Карпатах, які бачили селяни і про які їм забороняли говорити. Тому виправдання невдач у перші дні німецько-радянської війни непідготовленістю до оборони, незнанням намірів Німеччини і її союзників, зокрема Угорщини і Румунії, є повною брехнею. Знали добре, але не сподівалися, що застосована німцями тактика танкових проривів так швидко розладнає всю систему оборони.

Своєрідно відзначили більшовицькі сатрапи початок війни з Німеччиною. Уже в перший день війни, вночі 22 червня 1941 р.: заарештували багатьох чоловіків і навіть жінок. Деяких вивезли і дорогою розстріляли, інших замордували у тюрмах.

Такою була плата галичанам за їх сумирне служіння радянській владі протягом майже двох років.

Автор: Василь ШПАРИК, ветеран війни, фронтовик, уродженець села Старий Гвіздець, “Вільний голос”
Обговорити на форумі