Із роду Козаків

Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького — найстаріший вищий навчальний заклад такого профілю в Україні і Європі. За кількістю викладачів із науковими ступенями університет посідає одне з перших місць серед 23 вищих навчальних закладів аграрного профілю України та перше місце за кількістю патентів на одного викладача. Відрадно, що у цій науковій когорті — наш земляк, уродженець Корнича Михайло Козак.

Михайло Васильович — заслужений працівник ветеринарної медицини України, почесний доктор ветеринарних наук, академік Української Технологічної академії, професор кафедри ветеринарно-санітарної і радіологічної експертизи, стандартизації та сертифікації, почесний професор Харківської державної зооветеринарної академії, член державної фармакологічної комісії Кабінету Міністрів, співавтор розроблених МОН України нормативних документів та типових навчальних планів з підготовки спеціалістів ветеринарної медицини, член навчально-методичної комісії з науково-педагогічних працівників вищих аграрних закладів освіти МАП України, член експертної ради ДАК України з харчової, легкої промисловості та сільського господарства МОН України, член Технічного комітету Держкомстандарту України, генерал-майор ветеринарної служби. А ще він — декан факультету ветеринарної медицини університету.

— Наш факультет — найдавніший в університеті, — з гордістю розповідає Михайло Васильович. — Тут здійснюємо підготовку лікарів та магістрів ветеринарної медицини, які займатимуться профілактикою захворювань тварин, птиці, їх лікуванням, зменшенням втрат від хвороб, падежу і неплідності, підвищенням якості продуктів і сировини тваринного походження, попередженням та боротьбою із зооантропозними захворюваннями. Сьогодні на факультеті навчаються 1080 студентів, у тому числі — 112 студентів магістерської підготовки, котрі опановують п’ятдесят навчальних дисциплін. Свого часу на цьому факультеті вчився і я.

— А що вплинуло на Ваш вибір?
— Мій батько, а ще ж і дідусь, були ветеринарами. Так що я підтримав династію, а мої діти її продовжують: син, донька, невістка, зять — лікарі ветмедицини. І в сестри Марії, теж ветлікаря, син, онук — усі обрали фах ветеринара. Хтозна, може й моїм онукам, вони ще школярики, родинне покликання буде до душі. Наймолодший онучок теж, як і я, — Михайло Васильович. Отож, роду Козаків, козацькому роду не буде переводу.

— Вам пощастило одразу після шкільної парти сісти за студентську лаву?
— Ні, у ті часи, як правило, треба було спершу спробувати робітничої професії, відслужити у війську, а відтак усвідомлено йти до своєї мети. Отож і я після закінчення у 1966-ому Корницької середньої школи два роки пропрацював у Коломиї, на “Сільмаші”, а вже після демобілізації з армії поступив на навчання у Львівський зооветеринарний інститут на ветеринарний факультет.

— Ви вчилися в інституті, а викладаєте в університеті, але ж це один і той же навчальний заклад?
— Так, і він має цікаву багатовікову історію. Є підтвердження, що початки ветеринарної справи і формування нашого навчального закладу пов’язані з розвитком ковальського ремесла. У 1425 році у Львові виникає цех ковалів. Його основною структурною одиницею була школа коновалів, лічців коней, заснована в 1457 році, що знаменувала собою зародження ветеринарії. Згодом у Львові ветеринарну освіту продовжували: від 1784 року — на медичному факультеті тодішнього Львівського університету (нині Національний університет імені Івана Франка), а від 1881 року — у самостійному ветеринарному закладі, заснованому як цісарсько-королівська ветеринарна школа зі школою підковування коней та клінікою-стаціонаром для тварин у Львові. 1897 року ветеринарна школа була перетворена в академію. Протягом ХХ століття наш навчальний заклад неодноразово зазнавав організаційних змін, а з 2007-го Указом Президента України Віктора Ющенка його реорганізували в університет.

— Говорити про Вас і університет роздільно просто неможливо. Як і навчальний заклад за 550-літню історію виріс зі школи коновалів, так і Ви уже досягли висот — від студента до декана, а ще ж попереду — роки.
— Студентські роки — найкращі. Як і тепер, так і колись. Мені вчитися подобалось, отримав диплом з відзнакою. Знаходив час і на громадське життя, займався спортом. Незабутній період – у студентських будівельних загонах: допомагали будувати електростанцію у місті Сургут.

— Як кращого випускника, Вас, певне, вже й не відпустили з інституту?
— Я отримав направлення Міністерства сільського господарства СРСР і з 1 вересня 1975 року був зарахований асистентом кафедри ветеринарно-санітарної експертизи. Потім була аспірантура Ленінградського ветеринарного інституту, після закінчення якої я чотири роки виконував обов’язки проректора з виховної роботи. І хочу сказати, що упродовж тривалого часу у нас склалася гарна традиція поєднувати працю, навчання з плеканням художньої творчості, пошуком талантів. Нині п’ять наших мистецьких колективів удостоєні звання “народний”. Маємо вагомі здобутки, високі нагороди у спорті. Університет підтримує тісні зв’язки з усіма громадськими організаціями, змістовна виховна робота проводиться спільно з церквою Святої Трійці — першим в Україні храмом для студентів та молоді.

— Розкажіть про наукові досягнення.
— Щодо мене, то у 1986-му захистив кандидатську дисертацію. Завершив підготовку докторської дисертації. Тема пов’язана з проблемами якості та розробки правил ветеринарно-санітарної експертизи і технології переробки яловичини, молока в умовах змінного забруднення території України радіонуклідами внаслідок аварії на ЧАЕС. Опублікував 248 праць, де входять патенти, ТУ, настанови по використанню різних імуномоделюючих препаратів. Я написав посібник “Навчально-виховний процес на факультеті ветеринарної медицини”, є співавтором підручників, практикуму, довідника з ветсанекспертизи, трьох монографій, типових програм. Та ще багато чого.

А все тому, що в університеті для цього є стимул і умови. У нас працюють шість науково-дослідних інститутів. Щорічно в стінах нашого закладу проводиться по 5—7 міжнародних науково-практичних конференцій. Наші вчені тісно співпрацюють із зарубіжними навчальними та науковими установами Польщі, Чехії, Словаччини, Австрії, Росії, Білорусі, Франції, Німеччини та інших країн. Мені доводилось не раз виступати з доповідями на міжнародних симпозіумах, конференціях, з’їздах. Університет є базовим навчальним закладом, де проводяться всеукраїнські конкурси на кращі студентські наукові роботи з ветеринарної медицини і зоотехнії.

Потішили мене, як декана факультету, успіхи моїх студентів у ІІ турі Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт зі спеціальності ветеринарна медицина. Матеріали робіт можуть бути використані лабораторіями ветмедицини, лікарями, науковцями, викладачами. На першому етапі Всеукраїнської олімпіади з біології тварин учасники нашого університету посіли друге загальнокомандне місце серед дванадцяти команд ВНЗ України. Так що я маю всі підстави гордитися своїми студентами.

— Знаю, що ваш факультет і Ви особисто отримали гідне визнання не лише в Україні.
— Так, дуже приємно, що у травні 2000-го факультет ветеринарної медицини увійшов до складу Європейської асоціації вищих навчальних закладів ветеринарної медицини, яка з 2007-го об’єднує 42 університети. Я, як декан факультету, до речі, обраний на альтернативній основі у 1988-му, став членом цієї Європейської асоціації.

За вагомий особистий внесок у розвиток ветеринарної медицини, підготовку висококваліфікованих спеціалістів, багаторічну плідну працю Михайло Васильович нагороджений трудовою відзнакою “Знак Пошани” МАП України, ювілейним орденом “За заслуги у розвитку науки, освіти, промисловості та мистецтва” — Українською Технологічною академією. У травні 2007-го Українська Асоціація лікарів ветеринарної медицини дрібних тварин вручила йому диплом про надання почесного звання “Ветеринарний лікар року”. І 2008-й став для Михайла Козака щедрим на відзнаки: у травні нагороджений Почесною грамотою Президії УААН, у червні — Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, відмінник аграрної освіти та науки.

Та найбільша відзнака для Михайла Васильовича — це успіхи його студентів, пошана і вдячність випускників і той заповзятливий вогник бажання, натхнення, інтересу, які він побачив в очах цьогорічних першокурсників. Справу його життя є кому продовжувати, є кому передати досвід, знання.

Автор: Вікторія КОХАН, “Вільний голос”
Обговорити на форумі