Тривалий час офіційним джерелом про минуле рідного краю для українців були книги із серії “Історія міст і сіл УРСР”, присвячені кожній із областей. Започаткований у час хрущовських політичних перемін, цей краєзнавчий проект активізував дослідників з усієї України. І хоча в книгу потрапила лише незначна частка з того, що зібрали і впорядкували краєзнавці, яким було прочинено доступ до архівних матеріалів, користь від нього була велика. Річ у тому, що багато з того, що не ввійшло до книги, було опубліковано у формі краєзнавчих статей у місцевій періодиці, залишилось у вигляді машинописних інформаційних довідок у сільських радах тощо. Але змінилась політична ситуація, Україна стала окремою державою. Відкрились можливості написати історії практично кожного населеного пункту.
Історії сіл і селищ. Часом зародження нового типу видань – книг з історії населених пунктів – можна вважати 1992 р. Власне, першу історію села у нашому регіоні написав археолог і краєзнавець Михайло Клапчук: 1984 р. він опублікував невеликим тиражем самвидавну “Історію Корнича”. Але масовий рух розпочався з “Історії Великого Ключева: Для школярів” (Коломия: Світ, 1992. – 112 с.), автором якої є краєзнавець Микола Савчук. Книга, написана в доступній для дітей формі, засвідчила цінність краєзнавства у вихованні дітей та молоді. Саме на цьому наголосив в одній із рецензій академік Мирослав Стельмахович. Попри те, що у виданні мова про минуле конкретного населеного пункту в контексті історії рідного краю, книга зацікавила сучасників іншим: це був приклад для наслідування. Ця книга, яка прийшлася на період відродження, спонукала до появи цілої низки інших подібних книг, до створення яких узялися ентузіасти.
Миколі Савчуку належать ще дві книги, написані значно пізніше: “Історія села Марківки” (Коломия, 2002. – 112 с.) та “Історія Малого Ключева” (Коломия, 2005. – 160 с.). У них ідеться про топоніміку (“Урочища, потоки, ліси”), ономастику (“Прізвища, прізвиська, прозиванки”), є описи життя сіл у різноманітні періоди історії. Видання цікаві, бо автор не лише добре володіє матеріалом, а й уміє його дохідливо викласти. Книга з історії Марківки стилістично різниться від книги про Малий Ключів: їй притаманна більша публіцистичність.
Відомий науковець, академік Володимир Грабовецький опублікував “Історію Печеніжина. Частина І” (Коломия: Світ, 1993. – 128 с.). Книга, видана з нагоди 550-річчя з часу першої писемної згадки селище Печеніжин, стала підсумком багаторічної пошукової роботи автора. Одразу помітний фаховий підхід: Володимир Грабовецький планомірно розглянув історію Печеніжина від передісторичних часів й аж до 1939 р. Важливо, що вчений покликається на джерела, серед яких багато – архівних. Він аналізує різноманітні дані, які зафіксовані в документах, топоніміці та ономастиці тощо. Подібний підхід Володимир Грабовецький продемонстрував й у книзі “Іванівці. Літопис села над Прутом” (Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2001. – 256 с.). Це видання, порівняно з попереднім, більш ілюстроване, у нього якісніше поліграфічне виконання, гарне оформлення твердих обкладинок.
Крім Володимира Грабовецького, історичне дослідження про Печеніжин здійснив краєзнавець Михайло Довірак – “Печеніжин” (Коломия: Вік, 2005. – 144 с.). У ньому, передусім, впадає в око незвичність подачі інформації: частину книги автор написав у віршовій формі (поема “Печеніжин”), тому Микола Савчук свою передмову до книги назвав “Заримоване містечко”. Поема становить лише трохи більше за четверту частину книги, решта – документальна проза (біографічні матеріали про відомих людей із села, різноманітні списки, статистичні дані, а також фотознімки).
Михайло Ласійчук та Іван Лудчак спільними силами написали книгу “Нижній Вербіж: Нариси і матеріали з історії та народознавства” (Коломия: Вік, 1995. – 112 с.). Це приколомийське село, в якому сходяться декілька річок, має багату історію. Причому, не лише завдяки своєму географічному розташуванню, а й завдяки активним людям. Тут правильно обрали підхід до викладу матеріалу, поєднавши історію з етнографією. Очевидно, ціннішими є народознавчі матеріали, що сусідять з історичними фактами про саме село, ніж голі концепції про історію Прикарпаття взагалі, але не підкріплені фактичним матеріалом (як це трапляється в деяких інших подібних працях). “Історико-етнографічним нарисом” назвав Ярослав Жолобайло свою книгу “Це Матіївці – наше село…” (Коломия: Вік, 2000. – 184 с.). Цікаво, що тут уміщено не лише різноманітні списки, фотознімки осіб, копії документів, а й опубліковано матіївецьке весілля. Окремий розділ присвячено топоніміці села. Увагу народним традиціям, обрядовості приділили автори книги “Історія Товмачика: Історико-краєзнавчий нарис” (Коломия: Вільний голос, 2000. – 96 с.) Марія та Дмитро Петруки. У ній є окремий розділ “Побут та родинні свята”, де містяться підрозділи “Свято народження”, “Весілля”, “Обряд похорону”.
Село Верхній Вербіж також має книжку про своє минуле і сьогодення: “Історія Верхнього Вербіжа” (Коломия: Вік, 2007. – 224 с.), авторами якої є Павло Андрушко та Юрій Феняк. У книзі, як на таке невелике село, представлений багатий матеріал. Є в книзі місце і прискіпливому поглядові на те, який із Вербіжів старший – Нижній чи Верхній, звідки така назва, що діялося у минулі століття тощо. Важливо, що звернули увагу автори і на перекази, прислів’я та порівняння, і на весільні співанки, і на коломийки (їхні зразки, записані з уст старожилів, дбайливо впорядковано і подано у книзі). При написанні книги використано старі документи, які збереглися у селі, і які допомогли поглибити знання про його минуле.
Компактною за обсягом вийшла брошура “Історія села Сопова” (Коломия: Вік, 1994. – 32 с.); авторський колектив – Мирослав Филипів та Олена Бакай. У восьми розділах автори розкривають різні аспекти минувшини села. Стрункість структури притаманна й “Нарису з історії села Черемхів” (Івано-Франківськ: Екор, 2000. – 40 с.), авторами якого є Микола Барасюк, Федір Тарантюк, Ярослав Коземчук. Історик за фахом, добрий знавець минувшини рідного села Іван Боднар написав “Історію села Голоскова” (Коломия, 2007. – 52 с.). Книгу склали окремі історичні нариси про ті чи інші події в житті села.
Назва книжки “Історія села Кийданці” (Коломия, 2000. – 100 с.) Михайла Батринюка наводить на думку про автентичність офіційних назв населених пунктів. Це село має народну назву Кіданч, Кийданч. Таке саме і з офіційними назвами сіл Воскресинці (насправді, в народі кажуть Воскресінці), Ценява (народна назва – Ценів). Шкода, що в таких працях не дається глибокого обґрунтування правомірності тих або інших назв. Автори інколи покликаються на чиюсь не надто компетентну думку, не висловлюючи своєї позиції чи позиції сільської громади, яку вони представляють.
Книги Михайла Хавлюка “Отинія: Історичні нариси” (Коломия: Вік, 1998. – 148 с.) та Василя Стефака “Рунґури: Нариси з історії села” (Коломия: Вік, 2002. – 488 с.) мають нарисову форму. Кожен з розділів-нарисів розкриває якусь одну тему, тому їх легко читати. Особливо останню зі згаданих книг, бо писав її професійний письменник. У книзі Василя Стефака є додатки, в яких опубліковано різноманітні матеріали інших авторів: твори земляків, словничок рунґурської говірки тощо. Так чинять й деякі інші автори книг, упорядковуючи видання про свої села, оскільки це розширює інформаційні можливості їхніх праць.
Книжку “Княждвір: Історико-краєзнавчий нарис” (Макіївка: Графіті, 1998. – 278 с.) написали Василь Футулуйчук та Ганна Рогозіна-Марусяк. Аналізують вони походження назви села, ведуть мову про події, пов’язані з цим оповитим ореолом князівської таємничості селом. Праця має чітку структуру, науковий апарат. Тут багато ілюстрацій, є карта-вклейка. Книжка цікава ще й з того погляду, що один з авторів живе у Донецьку. Та й на друк цього видання про село кошти збирали зі всього світу.
Краєзнавець Михайло Миронюк опублікував книгу “Історія Королівки” (Коломия, 1999 (2000). – 128 с.). Дослідник з доволі великою прискіпливістю підходить до фактів, пов’язаних з історією цього приміського села. Він прагне докопатися до правди, якщо це навіть не всім до вподоби. Часто автор із позиції безстороннього історика переходить на публіцистичний тон. Загалом, книга цікава і потрібна, добре слово про неї скажуть наступні покоління, коли уляжуться пристрасті й образи.
Деякі села, в яких чи то багатша історія, чи автори мають більше творчої наснаги, видають по декілька книг з історії. Книгу з історії Воскресінців “Село, моє рідне село…” (Коломия, 1998) написав Богдан Стефанців. Ще одну книгу, присвячену історії Воскресінців, створив Михайло Фесюк. Вона називається “У долині село лежить” (Коломия, 1999. – 124 с.). До історії Підгайчик у своїх книгах “Історія Підгайчиків” (Коломия: Вік, 1995. – 64 с.) та “Село родиме: Нарис, фотознімки, вірші” (Коломия, 2001. – 80 с.) звернулася Стефанія Гораль. Від історії села загалом авторка поволі перейшла до розкриття долі знаних у селі людей. Інакший підхід до висвітлення минулого Підгайчиків у книзі Богдана Сенюка “Далибогова криниця” (Коломия: Вік, 2005. – 190 с.). Авторові нема потреби повторювати того, що зробили інші. Він перекидає місток з дня сьогоднішнього у таку глибоку давнину, що аж паморочиться в голові, – склавіни й анти, хорвати, польська агресія і татарські напади. Його книга – не просто виклад фактажу, а захоплююча розповідь. Богдан Сенюк у книзі обстоює своє право і на гіпотезу, й на власне трактування історичних подій.
Щоправда, право на гіпотезу не треба плутати з правом на вигадки, які закріплюються в історії. Так, з бажання обґрунтувати встановлення погруддя Іванові Франкові в Корничі, ще на початку 1990-х рр. патріоти села поширили легенду, що тут, мовляв, Каменяр часто бував у пароха Олександра Русина. Сказане на урочистостях, згодом закріпилося в писемних джерелах, зокрема, у книзі Ганни Григор’євої “Історія села Перерів” (Коломия, 2003. – 160 с.). Прочитають франкознавці і задумаються: “Був чи не був?..”.
Село Мишин теж має свою писану історію. Книгу “Історія Мишина” (Коломия, 2000. – 396 с.) створив краєзнавець Микола Сорич. Видання має понад три десятки розділів-нарисів, у кожному з яких розглянуто те або інше питання. Тут не бракує цікавих фактів, різноманітних статистичних даних, ілюстративного матеріалу. Щоправда, за вуха притягненим виглядає порівняння зниклого міста Підлипки з реконструкцією трипільського поселення Коломийщина, оскільки урочище Коломийщина знаходиться біля села Халеп’я на Київщині (УРЕ. – Т.7. – К., 1962. – С. 14), а не в околицях Мишина, що біля Коломиї.
Історичні відомості про село подала Марія Боєчко у книзі “Ковалівка. З глибини віків і до наших днів” (Коломия: Вільний голос, 2008. – 128 с.).
Побачив світ сигнальний примірник книжки Богдана Сенюка з історії Гвіздця. Відомо, що збирають матеріали до історії своїх сіл у Дебеславцях, Спасі, Пилипах, Корничі… Деякі села мають уже комп’ютерні версії своїх історій.
Історико-пізнавальні видання. Окремо слід виділити видання про Коломийщину пізнавального характеру, присвячені якимось проблемам. Такою, наприклад, є книга Маркіяна Сав’юка “Ковалівка. Війна і людські долі” (Коломия: Вік, 1999. – 80 с.). Автор детально розробив одну тему: війни, що відбувались у двадцятому столітті. Порівняно небагато місця в книзі займає розділ про УГА, в якому подано список борців за українську незалежність в Українській Галицькій армії. Детальніше Маркіян Сав’юк розробив тему оунівського підпілля, участі односельців в УПА. Він подав різноманітні списки людей, зокрема й тих, хто загинув невинно, кого вивезли в Сибір. Не оминув він і радянських вояків, які полягли у боях за Ковалівку, і тих, хто вже згодом воював у Афганістані. Ще одним оригінальним виданням є книга “Кузня знань” (Коломия: Вік, 1997. – 120 с.), автор-упорядник Маркіян Сав’юк. Її приурочено століттю Ковалівської школи.
Дві книжки про долю своїх земляків, причетних до боротьби за незалежність України в час Другої світової війни та після неї, написав Василь Андріїв з Великого Ключева: “Партизанські будні” (Коломия, 2005. – 208 с.) та “Ґолґофа українського повстанця” (Коломия, 2006. – 96 с.).
Стефанія Гораль у книзі “Доленосна істина” (Коломия, 2005. – 320 с.) веде мову про долі своїх односельців, які пройшли тернистими дорогами долі у минулому столітті, позначеному жорстоким ставленням до людини. А Михайло Городенко, уродженець Спаса, в одному з розділів книжки “Таємниця царських воріт: Нариси-дослідження” (Косів: Благовіст, 1997. – 128 с.) розробив тему опришківських скарбів та побудови на них церкви у Нижньому Вербіжі.
Пізнавальною є і книжка Петра Дем’янюка “Барткова криниця: Розповідь про людей підгірського села Молодятина та події, що відбувалися тут протягом ХХ сторіччя” (Мукачів: Карпатська Вежа, 2006. – 112 с.). Вона, як бачимо з підзаголовка, також обмежена подіями у двадцятому столітті. Ще однією книжкою, яка розкриває мало досліджені аспекти господарської діяльності людини, є праця Петра Дем’янюка “Лісова варта (Розповідь про лісівників Коломийщини)” (Коломия: Вік, 2006. – 344 с.).
Нещодавно побачила світ книжка Петра Дем’янюка “Бунькова Гора: Розповіді про Молодятин, його людей” (Коломия, 2008. – 480 с.). Її автор наситив багатим матеріалом про різні етапи історії Молодятина, про події і про відомих людей. Книга багата на фотографії. Цікаво, що Петро Дем’янюк, крім майже півсотні використаних джерел, подав і окремий розділ бібліографії публікацій про Молодятин.
Мемуаристика. Коломийщина також представлена низкою видань спогадового характеру, які стосуються сіл нашого краю. Чи не першим тут був Маркіян Сав’юк з Ковалівки, який надрукував книжку “Марія, любов моя…: Спогади” (Коломия: Вік, 1995. – 56 с.). Це – хвилююча розповідь про кохання, про сімейне щастя, яке обірвала смерть. Книга містить фрагменти листів, багато фотознімків. Звичайно ж, попри те, що автор мав на меті передусім увічнити пам’ять про свою кохану дружину, він водночас написав книжку, в якій підніс кохання до рівня ідеалу, бо саме любов не дає людині пропасти у нетрях буденщини. Має книга й елементи краєзнавства, опубліковано тут легенди про рідні місця (зокрема, “Лебедин”), написані Марією Сав’юк.
Уродженець села Жукотин Василь Ніньовський, який пройшов більшовицькі тюрми і німецькі концтабори, а потім у вільному світі став доктором філософії, відомим лінгвістом, добрим художником, залишив книгу спогадів “Відлуння ленінського пекла” (Івано-Франківськ: Сіверсія, 2002. – 142 с.). Розповідає в ній автор про один період свого життя – прихід у Галичину більшовиків, арешт, перебування у станіславській в’язниці. Особисті болі і тривоги автор підносить до символу страждання цілого народу. Своєю долею, а отже, і її відображенням у книжці, на Василя Ніньовського схожий і Степан Бакай, автор спогадів “З Княждвором у серці” (Коломия: Вік, 1997. – 152 с.). Це сповідь людини, яка жила на рідній землі, а згодом, у ході Другої світової війни, потрапила до Німеччини, Англії, Канади. Є тут багато цікавого про побут Княждвора довоєнних років.
З видань про наш край, опублікованих за межами Коломиї, слід відзначити книгу спогадів уродженки Великого Ключева Анни М’якущак “А калина біло цвите: Життя та пісні великоключівської гуцулки” (Львів: Бібліотека “Ґражди”, 2005. – 72 с.). Тут і розповідь про власне життя та життя своєї сім’ї, тут зафіксовані й ті співанки, носієм яких є авторка.
Довідкові та рекламні видання. Ще 1996 р. друком з’явився перший зшиток-том універсального довідкового видання “Енциклопедія Коломийщини” (Коломия: Вік, 1996. – 36 с.), за редагуванням Миколи Васильчука та Миколи Савчука. Відтоді вийшло загалом вісім томів на літери А – Д, Ч – Я (Коломия: Вік, 1996 – 2007). Видання – найкомпетентніше, найоб’єктивніше, найпоінформованіше. Для написання оригінальних гасел коломийські енциклопедисти часто здійснюють спеціальні дослідження тих або інших проблем. Тут є оглядові статті на певні теми, статті про населені пункти, події і явища, осіб тощо.
Своєрідним підсумком суспільно-політичного життя у краї стала книга “Коломийщина 1990-99 років: хроніка подій” (Коломия, 1999. – 124 с.), яку впорядкував Василь Іванчук. У коротких довідках подано чимало фактичного матеріалу, щоправда, багато довідок не дають точної дати події, що знижує інформаційну достовірність видання.
Івано-франківський краєзнавець Роман Процак оприлюднив брошуру “Церкви Коломийського краю” (Івано-Франківськ, 2000. – 24 с.), в якій подав відомості про храми Коломийщини, головним чином на основі старих відомостей, поданих у шематизмах; подекуди подано й сучасні відомості. Йому ж належить книга “Назви населених пунктів” ([Івано-Франківськ, 2006]. – 140 с.), в якій один з розділів присвячено Коломийщині.
Поверненням до давньої традиції фіксувати стан церковного життя в довідкових виданнях є “Шематизм Коломийсько-Чернівецької єпархії Української Греко-Католицької Церкви на 2001 рік Божий” (Коломия, 2001. – 96 с.). Присвячено його візитові в Україну папи Івана Павла ІІ.
Книга “Коломийщина: Вчора і сьогодні (Довідник)” (упорядники Вікторія Плахта, Микола Васильчук, Ольга Гаврилюк; – Коломия: Вільний голос, 2006. – 192 с.) побудована за алфавітним принципом. Містить вона довідки про історію та сьогодення населених пунктів району. Книга йшла до читача непросто, робота тривала близько дев’яти років. Робочі матеріали з цієї книги (ще до її виходу друком) були опубліковані в книзі “Гуцульщина: Короткий довідник” (Снятин: ПруПринт, 2002. – С. 79 – 81) під загальною назвою “Припрутська Коломийщина”.
З розвитком роботи для залучення туристів до нашого регіону з’явилося декілька рекламних видань. Впадає в око фотоальбом “Коломийщина” (Коломия: Вік, 2002. – 48 с.); автор фото – Ярема Проців, передмова Вікторії Плахти. Ще одним виданням, зорієнтованим на туристів, у якому обстоюється ідея Коломийської Гуцульщини, є буклет “Коломийська Гуцульщина запрошує” (текст Миколи Савчука; – Коломия, 2007. – 32 с.), в якому показано туристичні зваби сіл запрутської частини Коломийщини.
Фольклористика та етнографія. Важливою сторінкою дослідницької роботи є збирання та публікація зразків фольклору, створення етнографічних описів. Найбільше у цьому плані зробив Микола Савчук, записуючи фольклор рідного Великого Ключева. Йому належать такі видання: “Панова люлька: Легенди, найдавніші народні перекази, демонологічні оповідки, повір’я, записані у с. Великий Ключів Івано-Франківської області” (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. – 28 с.), “Шідарідайдана: Коротенькі співаночки, або коломийки” (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999. – 208 с.), “Від Пилипівки до Говіння: Звичаї, традиції, колядки, щедрівки зимового циклу” (Коломия, 2003. – 110 с.), “Від Говіння до Зеленої неділі: Звичаї, традиції, ігри, пісні весняного циклу” (Коломия: Вік, 2007. – 120 с.). Із записів, зроблених поза межами рідного села, Микола Савчук уклав збірку “Сто масних кавалків: Гуцульські сороміцькі коломийки” (Парма [США]: Саменький, 1996. – 28 с.). Упорядник прагне доволі точно передати фольклорне багатство народу, зберегти його від нищення у час глобалізації. Ще однією книжкою, в якій зафіксовано фольклорне багатство села, є збірка “Пісня моя, доле моя: Пісні села Великий Ключів Коломийського району на Івано-Франківщині у записах Дмитра Жмундуляка” (Коломия, 1995. – 180 с.).
Фольклорний збірник “Співокрай” (Косів: Писаний камінь, 2005. – 304 с.) вийшов з ініціативи Марії Боєчко. Сюди ввійшли колядки і щедрівки, які побутують у Ковалівці, Стопчатові, Спасі, Мишині, а також авторські тексти колядок, створені членами творчого гурту “Джерельні дзвони”. Суміш авторського і народного викликала неоднозначну оцінку видання з боку фахівців, які обстоюють наукове розуміння фольклорних збірників. Ще одну книжку, яка має назву “Співанкова тайстра: Пісенник” (Косів, 2007. – 396 с.), упорядкували Марія Боєчко, Ганна Данилюк та Радомир Вихор. Тут записано пісні народні та літературного походження, які побутують у Ковалівці та сусідніх селах.
Книгу “Співанкові барви: Збірник пісень” (Івано-Франківськ: Місто НВ, 2006. – 244 с.) у власних записах опублікувала коломиянка Христина Пасічник. Це видання науково-популярного характеру, яке демонструє пісенну потугу однієї сім’ї (записи зробила упорядниця від своєї матері та з власної пам’яті). Книга сягає за межі Коломийщини, бо відображено тут пісенне багатство рідного упорядниці селища Обертин.
Збірку легенд рідного села Слобода у власному викладі опублікувала Марія Жолоб – “Із сивої давнини: Легенди, казки, оповіді Слободи” (Коломия: Вільний голос, 2003. – 20 с.); містить вона дев’ять текстів.
Зразки колядок, великодніх ігор, весільних обрядів уміщено у збірнику “Матеріали круглого краєзнавчого столу “Коломийська Гуцульщина (Фольклорні, етноґрафічні, діалектологічні, мистецтвознавчі повідомлення)” (Коломия, 2006. – 84 с.); видання упорядкував Микола Савчук.
З перекладної етнографічної літератури, в якій ідеться про Коломийщину, помітним виданням була перекладена з польської мови (переклад Миколи Васильчука) праця краєзнавця, письменника, священика, політичного діяча Софрона Витвицького “Історичний нарис про гуцулів” (Коломия: Світ, 1993. – 96 с.). Книга побачила світ ще 1863 р. і була першим окремим виданням, присвяченим Гуцульщині. У цій книзі, зокрема, мовиться і про села Коломийщини, через які проходить кордон між Гуцульщиною та Покуттям.
Десь із нашої строгої класифікації за рубриками випадає “Коломия й Коломийщина: Збірник споминів і статей про недавнє минуле. Том ІІ” (Філадельфія – Коломия, 2008. – 400 с.; упорядник і редактор Микола Савчук), оскільки складається він із різних блоків інформації: “Статті і дослідження”, “Постаті”, “Спогади”. Книга містить багато цікавого нового матеріалу про наш край, у тому числі й про Коломийщину. Заслуговують уваги етнографічна стаття Марії Васильчук-Кобилянської “Кухня Великого Ключева”, мемуари Миколи Ласійчука “З Воскресінець до Балтимору” та Миколи Ужитчака “Спогади стрільця з сотні “Недобитого”…
Підсумовуючи. Попри, здавалося б, оптимістичну картину, слід звернути увагу на якість краєзнавчих досліджень, глибину осмислення матеріалу, на особливості систематизації та опрацювання інформації. Книги, у яких порушено локальні проблеми, звісно ж, не можуть відзначатися сухою академічністю. Скоріше, вони повинні мати науково-популярний характер. І науковість ця помітніша там, де автори мають хоча б якесь уявлення про наукові дослідження, покликаються на джерела, з яких запозичили інформацію, мають критичне мислення і уникають псевдонауковості, яка виявляється у підганянні фактів під певні концепції, звертанні до народної етимології тощо. Водночас слід зазначити, що науковість не має бути самоціллю. Головне – правильна інтерпретація фактів. Брак матеріалу з одного боку і бажання зберегти академічну структуру з іншого – аж ніяк не сприяють повному розкриттю теми. Взагалі, багато важить те, яку освіту має дослідник: історичну, філологічну, базову середню… Історики тягнуться до академічності, філологи – ліризують народні перекази тощо.
Це ж стосується й інших видань, зокрема, й довідкового характеру. Все, що нині ще здається неактуальним, зрозумілим, загальнодоступним, з навіть невеликої віддалі часу набуває інакших властивостей, стаючи тим історичним надбанням, до якого звертатимуться наші наступники.
Автор: Микола Васильчук, кандидат філологічних наук, доцент Коломийського інституту Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, “Вільний голос”
Обговорити на форумі
друкувати
