Перші кроки “Поступу”. Із дослідження “Національне відродження Коломийщини”. Продовження…

Коломийська міська рада народних депутатів, Івано-Франківська область, виконавчий комітет. Рішення від 12 квітня 1989 р. №110. Про розгляд заяви групи громадян м. Коломиї про утворення товариства “Поступ”.

Розглянувши заяву громадян м. Коломиї щодо утворення товариства “Поступ” та висновки робочої депутатської групи для розгляду цієї заяви, проектів програми та статуту цього товариства, виконком міської ради народних депутатів вважає, що проекти зазначених вище програми та статуту не відповідають завданням об’єднання зусиль трудящих міста, збільшення кожним колективом, кожним трудівником свого конкретного вкладу у прискорення соціально-економічного розвитку міста. У проекті програми відсутні нові конструктивні положення, пропозиції щодо подолання недоліків, труднощів, а позитивні моменти, що є в ній, по суті, дублюють мету і завдання вже існуючих громадських організацій, зокрема товариства охорони пам’ятників історії та культури, охорони природи, музичного товариства, новоствореного товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка та інших.

Виходячи з вищеназваного, виконком Коломийської ради народних депутатів вирішив:

1. Вважати за недоцільне створення в м. Коломиї товариства із запропонованими ініціативною групою програмою і статутом.

2. Рекомендувати членам ініціативної групи брати активну участь у роботі існуючих громадських організацій, товариств та в практичному виконанні робіт, які проводяться відділами й управліннями міськвиконкому, трудовими колективами у зв’язку з підготовкою до відзначення 750-річчя заснування міста.

Це рішення фактично стало кінцевим, бо вже надалі “Поступ” не лише не домагався його офіційного скасування, але й не звертався більше, аби його реєстрували. Місцева влада цим своїм рішенням ще раз продемонструвала, що ті розмови, які вели на всіх рівнях про демократизацію суспільства, й надалі залишаються лише розмовами, а дійсний стан справ у Коломиї буде таким, яким його дозволить місцева влада.

Але це вже був квітень 1989 року. Політична ситуація в Коломиї, як і в усій Україні, була такоюя, що й не було вже крайньої потреби в тій реєстрації. Ще на початку березня під час Шевченківського походу в студентський парк члени товариства, як колись у драмтеатрі, знову вийшли до людей. Після офіційного покладання вінків міське керівництво, поклонившись постійно самотньому поетові, знову очолило колону, яка поверталася до міста. Через годину в приміщенні драмтеатру розпочиналася святкова академія, присвячена пам’яті Великого Кобзаря, і більшість людей відразу вирушила з тим походом до центру. Але в парку біля Шевченкового погруддя імпровізоване свято ще тривало. Один за одним виходили наперед добровільні декламатори і на повні груди читали Шевченкового “Кобзаря”: Марія Маївська, Тарас Дерен, Оксана Ткаченко, Ганна Ластовецька. Їх ще мало знали в Коломиї як декламаторів, але доволі скоро саме Шевченкове слово виведе їх на авансцену часу.

Десь після другого чи третього декламатора наперед вийшов Петро Кучірка. Це був високий сивий 75-літній чоловік, добре відомий у Коломийщині як знаменитий садовод, донедавна фотограф, а також книголюб і меценат. Говорив він не голосно, але емоційно, короткими закінченими фразами, зупинившись вибірково на трьох аспектах: про ті моменти творчості Тараса Шевченка, які забороняли в Радянському Союзі, про його вічну актуальність для України, яка століттями не може вирватись з “обіймів” північного сусіда. Наостанок він запитував: допоки наш національний пророк Тарас Шевченко буде відбувати тут, на задвірках нашого міста, своє безконечне коломийське заслання?

Петрові Кучірці судилося від юності до глибокої старости бути у вирі подій громадського життя. Ще в 1930-і роки, влившись у громадсько-політичну діяльність, він швидко набирається досвіду. Тоді ідеї радикального руху мали великий вплив на галицьке селянство, і Петро Кучірка, молодий та перспективний політик, стає пропагандистом радикальної партії. Він багато їздить по селах, постійно виступає на вічах, де в гострій політичній дискусії проти партійних опонентів формується його політичне кредо національно свідомого українця. Згодом, майже через 50 років, на схилі літ доля знову дала йому шанс спізнати задоволення від політичної боротьби. В кінці 1980-их – на початку 1990-их знову поринає в політичні дискусії, друкується на сторінках місцевих газет, часто виступає на вічах з політично виваженим, розумним і переконливим словом.

Захопившись вирощуванням квітів у 1960 році, він на коломийських виставках показував одночасно понад 100 сортів жоржин, до 30 сортів руж. Але від кінця 1980-их П. Кучірка започаткував рідкісне на ту пору явище в нашому краї – меценатство. Він був першим жертводавцем у Коломийщині, який дарував свої кошти винятково на відродження духовності. Пан Петро протягом кількох років передплачував десятки примірників львівських часописів “Жовтень”, потім “Дзвін”, для шкіл міста і району; придбав 50 книжок “Історія України” А. Лотоцького для шкіл Печеніжина і Чортівця; 80 книг “Історія УПА” П. Мірчука для навчальних закладів Коломиї; передплачував “Народну газету” для багатьох шкіл району. Він вкладав великі кошти в будівництво пам’ятників Тарасові Шевченку в Санкт-Петербурзі, Іванові Франку в обласному центрі, Роксолані в Рогатині і особливо на спорудження пам’ятника Кобзареві в Коломиї, а також, у майбутньому, пам’ятника І. Франкові. Чимало коштів він жертвував на відродження церков, капличок, на підтримку РУХу, часопису “Агро”, товариства “Просвіта”.

Рушійною силою товариства “Поступ” був, звичайно, Ярослав Полатайчук, а також декілька найактивніших на той час членів: Б. Стефанців, Т. Книгницький, В. Касіян, В. Фенин, Б. Юращук.

Найактивнішй помічник голови – Богдан Стефанців, член правління, скарбник товариства, довголітній і добрий його порадник. Це був вище середнього зросту чоловік із міцною сивою головою і хворими ногами. Саме вони найбільше турбували його на схилі літ, і з тієї причини він усе рідше виходив до середмістя. Говорив спокійно, врівноважено, був толерантним і ввічливим, але якщо розмова торкалася національних питань, Стефанців ставав гострим і категоричним.

Щойно Я. Полатайчук отримав дозвіл на реставрацію стрілецької могили, гурт “поступовців” зібрався на давньому коломийському цвинтарі. Стефанців, як завжди, сам собі вибирав одну з найважчих робіт. За власні кошти привіз два самоскиди землі на реконструкцію могили та замовив на могилу високий металевий хрест, який потім сам ніс через півміста.

Стефанців ще на початку відродження встановив ділові стосунки з командуванням коломийського гарнізону і за його згодою тривалий час читав у військових частинах для молодих солдатів цикл лекцій із історії України. У розробці тематики він переважно орієнтувався на український історичний календар, часто друкувався на сторінках преси. Його гострі публіцистичні, а також історичні статті можна прочитати в часописах “Молодь України”, “Коломийський вісник”, “Вільний голос”, “Християнський вісник”, “Людина і екологія”. Особливо багато творчих зусиль Б. Стефанців доклав під час праці над книжкою про своє рідне село Воскресінці.

Третього листопада 1989 року Коломия урочисто зустрічала Дмитра Павличка (на світлині). Напередодні ввечері до Полатайчука зателефонував поет Ярослав Ярош, повідомив, що о 1-ій ночі вони з Дмитром Павличком і Дмитром Захаруком прибудуть до Коломиї. Увесь вечір Б. Стефанців і Я. Полатайчук обдзвонювали сотні знайомих коломийців, запрошуючи зранку на зустріч біля пам’ятника Т. Шевченкові на шепарівському роздоріжжі, а на вечір до драмтеатру. Полатайчук замовив від “Поступу” розкішний коровай, Стефанців узяв з дому найкращий вишиваний рушник, а вчителька коломийської школи-інтернату Марія Томенко (Данилюк) привела зі школи весь свій святково одягнутий учнівський клас, за що згодом мала серйозні неприємності від тодішнього директора. Коли автомобіль із гостями під’їздив до пам’ятника, коломийський священик о. Василь Кривульчак у барвистій гуцульській убері майстерною грою на трембіті зустрічав знаменитого краянина.

Коли “Поступ” урочисто відзначав своє 10-ліття, саме Богдан Стефанців за власні кошти найняв автобус “Ікарус” і привіз до Коломиї для участі в ювілейному концерті воскресінецький хор, а коли 1990 року в Коломиї на різдвяні свята вперше відбулася розколяда, він пішки прийшов із воскресінецькими хористами до Коломиї. Завжди мав громадянську позицію і принципово відстоював національну ідею. Через це в 1989 році за організацію відзначення роковин Андрія Чайковського Б. Стефанціва притягли разом із іншими поступовцями до судової відповідальності.

Друге зібрання, що відбулося 20 липня в Будинку вчителя, на якому прийняли назву товариства та затвердили програму, було, на жаль, останнім у тому приміщенні. Після усного застереження влади директор Будинку вчителя Т. Гінчицький у третьому зібранні “Поступові” відмовив. Терміново шукали місце під дахом, але вже знову, як і раніше, робити це доводилося таємно.

Автор: Степан Андріїшин, “Коломийський вісник”
Обговорити на форумі