Петро Хащевський, дворазовий чемпіон України

Нещодавно шістдесятирічний ювілей відсвяткував колишній нападник “Івано-Франківського “Спартака” Петро Хащевський. Тернистий шлях у великий футбол він розпочав у десятирічному віці, коли тренер коломийської ДЮСШ Ярема Дейчаківський зарахував його в дитячу команду школи. А в шістнадцять юний футболіст уже регулярно потрапляв до складу дорослої команди Коломийського лісокомбінату, яка виступала в чемпіонаті області. На Хащевського звернули увагу провідні тренери і запросили до юнацької збірної області, яка успішно виступала в розиграші кубка “Надія”.

– У 1966 році, — пригадує Петро Юрович, — ми посіли друге місце в Україні, поступившись у фіналі збірній Дніпропетровщини 1:2. А мене і Степана Рибака з Отинії взяли до складу збірної України, яка готувалася до фінального турніру всесоюзних змагань.

– Але в збірній України Ви так і не зіграли?

– Виклик до збірної збігся із закінченням навчання у школі. Виникла дилема: або футбол – або подальше навчання. У такому віці важко зробити правильний вибір.

В результаті ні до вузу не вступив, ні з юнацькою збірною не поїхав у Грузію на фінальні змагання. Але нудьгувати не довелося. Відомий тренер Мирослав Думанський покликав у івано-франківський “Спартак”.

– Незважаючи на молодість, Ви відразу посіли місце в основі “Спартака”?

– Як і мій колега та земляк Степан Рибак. Стьопа потрапив у головну команду області на два місяці пізніше після мене і ми відразу пліч-о-пліч не тільки долали суперників на футбольних полях, але й під час виснажливих тренувань і хвилин відпочинку ділили, як кажуть, окраєць хліба на двох.

— У Думанського були виснажливі тренування?

— Пригадую, що не всім, особливо старшим, це подобалося. Дехто в команді відверто підбурював до непокори. Думаю, що окремі футболісти й спричинилися до його відставки,

– І з новим тренером – Кириченком у 1969 році Ви стали чемпіоном України, посівши перше місце в класі “Б” Всесоюзної другої ліги.

Виграли з Кириченком, але перемога закладалася і кувалася три роки командою на чолі з Думанським. Це тепер щороку склади команд можуть оновлюватися на п’ятдесят і більше відсотків. Тоді ж кістяк команди плекався роками, що й ставало запорукою певних перемог і успіхів.

– А які матчі Вам найбільше запам’яталися?

– З офіційних і перемога у 1969 році в Жовтих Водах — 2:1, після якої ми до кінця сезону вже нікому не віддали лідерство і здобули чемпіонські нагороди.

Напружено, за переповнених трибун відбувалися матчі з чернівецькою “Буковиною” і тернопільським “Авангардом”. Причому, як в Івано-Франківську, так і в гостях. А ще приємно було грати товариські матчі проти гравців київського “Динамо” і московського “Спартака”. Нашими суперниками були живі легенди: Біба, Серебреников, Хмельницький, Медвідь, Сабо, Маслаченко, Ловчев, Хусаїнов…

– І з яким рахунком закінчувалися такі матчі?

– Клас є клас. Киянам ми програли, а зі “Спартаком” одного разу зіграли внічию. Причому москвичі зрівняли рахунок на останніх хвилинах матчу.

– 1970 рік був останнім роком ваших виступів за “Спартак”?

– Тоді в команді грала плеяда талановитих футболістів: Чопей, Козін, Гнатишин, Дирів, Мартиненко, Рибак , Аністратов. Витримувати конкуренцію було все важче. Тим більше, мене переслідували важкі травми, напевно, далися взнаки фізичні навантаження ще в юнацькі роки.

– Але ж після “Спартака” могли спробувати сили в інших командах майстрів?

– Запрошували в Хмельницький і Житомир. Напевно, треба було відгукнутися, особливо на пропозицію Олега Петровича Базилевича, який тоді розпочинав тренерську кар’єру в Житомирі.

– Потім Базилевич тренував “Шахтар” Донецьк, “Динамо” Київ.

– Розумію натяк. До речі, невідомо як склалася б доля мого тезки Слободяна, якби він не потрапив у команду тоді ще невідомого тренера Лобановського.

– В “Дніпро” Дніпропетровськ.

– Зі Слободяном ми навіть зіграли разом один тайм. На моє прохання, а також деяких тренерів, юного Слободяна взяли на перегляд у Івано-Франківський “Спартак”, де він зіграв тайм у товариському матчі проти московського “Спартака”. Але так і не пригледівся нашому керівництву.

– Натомість підійшов тернополянам, а згодом – дніпрянам і киянам! Слободян, Хащевський, Туринський, Григорчук, Мартищук — гордість не тільки коломийського, а й всього футболу Прикарпаття.

– Прикро, що тепер Коломия залишилась без футболу. Пустує стадіон. Коломийські футболісти розбіглись, мов мишенята, по селах і селищах району й області. А ще в 1985 році юнацька команда під моїм керівництвом виграла чемпіонат України серед вихованців ДЮСШ…

– Ви вдруге стали чемпіоном України, вже в якості тренера.

– Але все це в минулому. Майбутнє ж пов’язую зі своїми онучатами Анжелікою і Гейтаником. Обоє народилися і проживають на півдні Італії. Онук займається в дитячій футбольній школі, нещодавно грав на турнірі в Мілані.

– Отже, можлива династія футболістів Хащевських? Від “Спартака” – до “Мілана”!

– (Усміхається). Молю бога, щоб діти й онуки були здорові і щасливі, а футбол приносив тільки радість, задоволення і, можливо, приємні спогади.

– Спогади про колись грізного форварда Івано-Франківського “Спартака” Петра Хащевського.

— …Про колись славну команду “Спартак”, в якій і мені пощастило грати.

Автор: Василь Буджак, член Національної спілки журналістів України, “Вільний голос”
Обговорити на форумі