Редактор із почуттям гумору

Творчий колектив – це особливий колектив. Керувати ним не так легко. Про це, звісно, знав новий редактор міськрайонної газети, коли йому запропонували місце роботи в Коломиї. Не було що вибирати. Та й хто колись мав шанси вибору? Сказали – погоджуйся, відмова розцінювалася як свідомий, аморальний спротив.

Він прийняв редакцію 1973 року, після знятого за вольності, колючість критики Миколи Королюка. Колектив насторожено, ба й іронічно сприйняв “зайшлого”, уродженця Львівщини, який закінчив кооперативний технікум торгівлі, працював у Яблунівській райспоживспілці, служив у війську, очолював райком комсомолу в Яблуневі, навчався у Львівській вищій партшколі, завідував відділом Яблунівського райкому партії, потім кабінетом політосвіти Косівського парткому, вісім років був секретарем райкому партії в Городенці, звідки “попросили”. “Ну який з нього газетяр?” – поміж собою балакали працівники редакції. І чекали, коли спіткнеться, як це завжди буває. Таке випробування.

– Довелося багато чого пережити, – скупо розповідає про себе Володимир Петрович Моравський. – Трохи сперечалися, бо без суперечки нема руху вперед. Кажуть, що треба з’їсти пуд солі, щоб пізнати життя. Тоді в редакції працювали Клавдія Головченко, Михайло Копиленко, Олексій Василець, Галина Лупійчук, яких уже нема з нами, Василь Первун, Василь Пожоджук, Катерина Вишиванюк, Орися Бебешко, Юрій Линдюк, Іван Підлисецький, влилися в колектив Ольга Бабій, Дмитро Карп’як, Богдан Тимінський, Марія Чорненька, Василь Дем’янів, Мирослава Томенчук, Микола Савчук, Вікторія Кохан та інші. З цими творчими людьми ми робили газету “Червоний прапор”. Вона була одна з найкращих в області, до нас просилося на практику багато студентів факультету журналістики. Є що згадати.

Володимир Петрович не ставив мету бути першим пером, зате він мав досвід роботи, не загострював стосунків, був простим, згладжував гострі кути, не докоряв за помилки. Мав добру звичку: коли у міськкомі партії отримував “порцію” за недоробки, ніколи не появлявся в редакції, щоб не передавалася нервозність, бо це відіб’ється на творчому процесі. Їхав редакційною машиною дорогами Городенківщини, щоб зняти стрес. Він намагався мудро використати творчий потенціал кожного. Наприклад, Ольга Бабій керувала літоб’єднанням “Коломийка” при редакції і вела літсторінку щомісяця, що з часом перейшло до рук автора цих рядків, хто “ідейно не визрів” і на партзборах дістав за вірші Анатолія Олійника та Юлії Лазарович (перший написав про солдатів, які повертаються з Афганістану журавлями, а друга зримувала про зелений огірочок, який зі свого городу просто помандрував через паркан у чужі краї). Редактор просив комуністів, щоб не карали мене суворо за недогляд, мовляв, молодий ще, а як на те пішло, то винні всі, що пропустили до друку твори, які спочатку справили добре враження, а вже пізніше ні.

Редактор не вмів гарно говорити, йому часто від хвилювання не вистачало слів, повторював займенники, але нікому не заподіював зла, не мстив.

– Зайди, – відчиняє двері кабінету. – Зараз тебе розсмішу листом із сатиричного журналу “Перець”.

Один наш читач не сприйняв вірш про закоханий шепіт під місяцем, а йому з журналу відповіли, що він, мабуть, не кохав і слів про любов не промовляв, якщо злякався такої лірики. Виявилося, це був колишній працівник комітету держбезпеки.

Рік летів за роком. Ставало все важче з реагуванням на критику, вся надія була на “перестройку”, що робилася на папері. То боролися за тверезість, то впроваджували фермерство, то будували всім житло до двохтисячного року. Щоденні смикання, перепланування згідно з черговою постановою. Моравський почав чути нирки, у нього на сейфі завжди стояла пляшка мінеральної води, спиртного не вживав. Якось зайшов до нього з так званою конструктивною пропозицією про читабельність газети, він вислухав уважно непокірного журналіста і сказав:

– Хлопці, дайте мені доробити до пенсії…

А звернувся “хлопці”, бо ще мав на увазі Дем’яніва, який виводив на чисту воду нерадивих керівників, Савчука, який критикував занедбану екологію. Хлопці тримали гострі пера, наче козацькі шаблі, що викликало у вищій інстанції незадоволення. Та редактор знав ціну публікацій для читачів, тому змушений був терпіти, щоб не впав рейтинг. Правда, деякі критичні матеріали довго “моцувалися” на його столі. Однак не вдалося замовчати чимало проблем у місті й районі, хоч не хотілося цього можновладцям. Газета не побоялася покритикувати голову міськради за стан доріг, після цього взялися за ремонт. Покритикували начальника обласного фінвідділу, деяких директорів, голів колгоспів, хто чого заслужив. І якби Володимир Петрович не мав почуття гумору, не відомо чи дожив би до свого 80-річчя, яке відзначає 29 липня. Він мені навіть книгу класика Павла Глазового “Сміхологія” подарував із натяком на гумор, підписавши 1989 року, коли йшов на заслужений омріяний відпочинок: “…згадай і нашу веселу компанію…”

Володимир Моравський мешкає в Косові разом із сином. Давно похоронив дружину, яку так любив, що вдруге не мав бажання одружуватися. Нирки свої вилікував цілющою водою з гірського джерела неподалік, курорти чомусь не дуже йшли йому на користь. Рухається, не сидить у хаті, працює на городі, відвідує редакції, опублікував матеріал у вижницькому журналі “Німчич”, буває на майже всіх літературно-мистецьких заходах. Одного разу я бачив, як він стрімко летів на автостанцію, але не зміг наздогнати.

– Передавай редакції “Коломийського вісника” привіт і всім тим, хто працював із нами, – телефонує ввечері. – Ох, мені б пережити цей ювілей!

Дорогий Володимире Петровичу, переживете, бо ми Вам усі бажаємо міцного здоров’я, щастя й добра, пам’ятаючи Ваше добро. Живіть сто літ!

Джерело: Василь Рябий, “Коломийський вісник”
Обговорити на форумі