Рейдерська атака, або Чому після круглого столу залишилися гострі кути

У листопаді 2006 р. після приходу в ратушу нова команда зібрала в редакції “Коломийського вісника” представницький круглий стіл з участю міського голови Ю.Овчаренка, секретаря міськради І.Граділя, заступників, зокрема з економіки В.Тарновецького, керівника постійної депутатської комісії міськради з приватизації та оренди М.Ласійчука та інших зацікавлених осіб. Колектив газети такий порив сприйняв як переломний момент у стосунках співзасновників комунального видання. З владою, на відміну від попередників, які зазіхнули на редакційне приміщення способом застави під банківський кредит, намітилися позитивні зміни в співпраці. Їх, слід відзначити, своїм старанням та ерудицією підняв на найвищий рівень за всі скликання міськради тодішній завідувач відділу внутрішньої та інформаційної політики Ю.Молодій.

Справедливості ради треба сказати, що перебіг бесіди був зумовлений ще й політикою державної вертикалі про передачу на баланс редакціям їхніх приміщень. На місцях треба було також відповідно відреагувати на рекомендаційні листи. Як змінити ситуацію на перспективну, погасити понад піврічний борг зарплатні, вирівняти фінансово-економічне становище – це стало предметом розгляду справді ділової бесіди.

Редакція тоді з душевним щемом поставилася до слів представників влади, що газетярі через проблеми та боргову яму працюють “з опущеними руками”. Намітка тісного партнерства, одноголосна підтримка на загальних зборах співзасновників окрилювали, хотілося працювати, і тому подавали цікаві ідеї, приміром, запровадили рубрику “золоте весілля”. Найгірше, думалося, вже позаду. Регулярне недофінансування, через яке вимили свої оборотні кошти і з багатого видання стали чи не найбіднішим, уже позаду. І не біда, що жодного комп’ютера, диктофона, премії чи навіть ручки (крім грамоти і вітань) не забезпечила міськрада, попри те, що діє крайова програма підтримки комунальних ЗМІ “Мала преса”, де частину допомоги на свої плечі взяла область, а іншу мала б місцева влада. Вона, нарешті, завершить формування статутного фонду, адже сюди внесла заржавілі решітки, поламані меблі та вживану оргтехніку, а це вже фінансова “діра” для газети у понад 60 тис. грн.

Усе налагодиться, адже відповідальні чиновники заявили: газета потрібна, працівники мають думати не про виживання, а як зробити її якісною. В свою чергу політична воля муніципалітету – підставити плече і забезпечити належне утримання часопису, а відтак уже щось вимагати.

Мер Ю.Овчаренко тоді обережно натякав, що до редакції таке ставлення, бо має завелике орендоване приміщення. Мовляв, було б скромніше, то газету б краще фінансували, через що, виявляється, у серцях коломиян та їхніх обранців нерозуміння. Ще далі пішов секретар міськради І.Граділь, який побачив ще й газетні недоліки і зосередив увагу на професійності, адже люди йому не перестають про це говорити.

– Грошей нема, газета нецікава, займає величезне приміщення, – запускав чиновник буцімто передані громадою критичні стріли. – Дем’янів щось крутить із народним депутатом Мойсиком, а на сторінках забагато мера. Більше справ треба. Так виглядає, що редакція із жиру пухне. Маємо щось вирішувати. Як платимо, так і працюють, – визнав, – нема прямого зв’язку. Окремі бесіди – в ратуші, окремі – тут.

– Зачіпки можна знайти завжди, – обрізав не фахові погляди на професійну працю голова міської організації журналістів В.Рябий. – Свого часу у владу, використавши журналістів, прийшли люди, далекі від редакційного процесу, в проблеми ніхто не хотів заглиблюватися. Спілка стривожена, що в редакції нема зарплатні, влада говорить про успіхи, а люди не мають за що жити. Елементарні речі, без протистоянь й образ, які не потрібні нікому, можна спокійно розв’язати. При бажанні.

Здавалося, тепер газетярів почули, зрозуміли партнерські стосунки, захотіли гарантувати створення нормальних умов праці. “Бо це трагедія, – за словами пана Овчаренка, – коли співзасновники не можуть знайти спільної мови”. І хіба при цьому важливо, чому так Граділь насамкінець допитувався, що головніше для колективу – власне газета чи приміщення?

Проте у міській скарбниці обіцяного належного фінансування ніхто і не збирався передбачувати. Чому? Причина стала відомою за три місяці. На початку торішнього березня перші особи міста розпочали “дбати”, а турбота нагадувала шантаж. Так, у листі з підписом мера редакції повідомили, що їй вирішили “запропонувати інше приміщення, менше за розміром, з метою раціонального використання комунального майна та покращення фінансово-економічного становища”. Цікаво, якби “вісниківці” перейшли в надскромний намет навпроти ратуші, то їм би в бюджеті передбачили мільйон?

Але на милість фарисеям, які одне говорять, а інше роблять, ніхто здаватися не збирався, і нікому не варто так чинити. Вже через два тижні на офіційній зустрічі глави уряду із керівниками ЗМІ України автор цієї публікації в прямому ефірі телебачення здобув шквал оплесків колег, бо запропонував негайно розробити заходи, щоб убезпечити редакції від захоплень приміщень і майна та перспективи опинитися на вулиці. Слушну проблему розв’язали скоріше, ніж могли подумати містечкові політики. Екзаменаційна сесія у Києві головного редактора “Коломийського вісника” як слухача Національної академії державного управління при Президентові України закінчилася на мажорній ноті: 25 травня 2007 року Верховна Рада прийняла в першому читанні Закон України “Про мораторій на відчуження від редакцій державних та комунальних засобів масової інформації приміщень та майна”.

Пора б збагнути логіку. Натомість зговір із районною владою, щоб розмістити на другому поверсі газетного офісу паспортну службу Коломийського РВ УМВС і зіткнути головами пресу та правоохоронців, жаданого не приніс. І коли наприкінці минулого року шеф редакції здавав чергову екзаменаційну сесію, йому готували наступну атаку. На засідання міськради 28 грудня винесли рішення з фальшивою довідкою, з якою, звичайно, навіть не ознайомили керівника газети. Депутати “не клюнули” на співучасть у розправі, доповідь заступника міського голови В.Тарновецького про вивчення стану фінансово-господарської діяльності “Коломийського вісника” тільки взяли до відома, а “вісниківцям” повернули 80 тисяч грн. піврічного боргу зарплатні.

Тепер, здавалося, настане спокій і конструктивізм, адже Ю.Овчаренко та І.Граділь тільки уповноважені від обранців громади покутської столиці в співзасновництві редакції. Не так сталося, як гадалося. Чиновники, які скріплювали печаткою зобов’язання загальних зборів співзасновників редакції, і не думали їх виконувати: газету знову кинули на виживання, бо передбачили на цей рік тільки третину від необхідного.

Відтак чим далі в ліс, тим більше партизанів. Як не можна добитися мети лобовою атакою, то варто завдати удару з тилу. Щоб рейд був якомога успішнішим, слід обрати вдалий і несподіваний момент та вразити командира, паралізувати військо, аби в підсумку втрати були найвідчутнішими. Розрахунок простий: треба викопати яму Дем’яніву. Мер спершу обіцяє, а потім двічі мило відмовляє через зайнятість та якісь нові обставини в скликанні зборів співзасновників редакції. І поки головний редактор на весняній екзаменаційній сесії, згодом у відпустці через смерть матері, в ратуші йому плетуть капці (як і три роки тому – загадковий збіг? – під час смерті батька). Про збори вже трублять місцеві ЗМІ. До цього не зобов’язує чинне законодавство, але хто на нього зважає з можновладців? Потрібне судилище, на яке замовляють телерадіокомпанію “НТК”, а секретар міськради І.Граділь збирає “дезу”. Реанімовують колишніх співзасновників Д.Карп’яка і В.Кохан, які шість років мовчали, пішли ж із газети назавжди, адже набридли неділові стосунки з владою. Аргументація не потрібна. Вартість голосу, тобто легітимність неважлива, головне – ціна питання. І не треба ні звітів головного редактора, ні ревізійної комісії. У будь-який спосіб змінити статут видання, а відтак поставити свого слухняного керівника на чолі газети. Той погодився б переселити редакцію й може йти на державну пенсію. Заслужив.

…Перекреслити найкращих 18 років свого життя з “Коломийським вісником”, а тим паче забирати ще й майбутнє ніхто б нікому не дозволив. Щоб відбити рейдерську атаку, головний редактор змушений удатися до суду.

“Не плутати приміщення до фінансування, – актуальна думка М.Ласійчука, – не торкатися цього зовсім і не загострювати. Прийде час, місто вирішить, що робити з власністю територіальної громади, а тепер йому потрібна газета, воно має оплачувати цей процес”.

Хочеться вірити, що хоч це було сказане щиро. Адже ходить у місті і така чутка, яка пояснює затятість перших чиновників. Буцімто приміщення давно, ще в часі виборів, обіцяне “общаку”. Що ж іще думати, коли на громадській раді при міському голові минулого тижня І.Граділь кипів, запитуючи головного редактора, звідки він узявся в Коломиї і для чого?..

Автор: Василь ДЕМ’ЯНІВ, головний редактор газети “Коломийський вісник”
Обговорити на форумі