Перші кроки “Поступу”. Із дослідження “Національне відродження Коломийщини”. Продовження

Перебуваючи вкотре у Коломиї, Федір Коник випадково заночував у Машталерів, де й познайомився з господарями. Побачивши в кімнаті на стіні портрети Шевченка та Франка, зважився на відверту розмову про національні справи, чим немало здивував Машталерів. Відрекомендувавшись колишнім студентом, виключеним із київського університету за національні переконання, він багато говорив про українську культурно-мистецьку спадщину, залишивши після себе винятково приємне враження.

Володимир Машталер тоді працював оператором свердловин на загайпільському сірчаному руднику. Щоденна 15-кілометрова відстань між Коломиєю і копальнею давала можливість зосередитися й обміркувати кожен наступний крок. Для зв’язків зі Львовом у Машталера був широкий вибір. Ще недавно він, молодий гірничий інженер, тісно співпрацював із національно-патріотичними силами Львівщини, розповсюджуючи серед однодумців у Сокалі тодішні самвидави Івана Дзюби, Василя Симоненка, Валентина Мороза. Традиційно теплими залишалися добрі стосунки з колишніми коломийцями – давніми приятелями, родичами дружини (родинами професора Богдана Задорожного, професора Мирона Зарицького, Юрчинських, Богдана Сороки та інших).

Машталер не був родом із Коломиї, але, одружившись у 1963 р. з коломиянкою Христиною з відомої священичої родини Цибиків і Сатурських, здобув згодом для своєї сім’ї щирих, надійних, національно свідомих та інтелігентних друзів і побратимів як у самій Коломиї, так і в Львівщині.

Однією з перших, хто була поінформована про майбутнє товариство, була Софія Сорока, сестра Володимирової дружини, а також Любомир Грабець і Лідія Ріпецька. Згодом подібну інформацію пані Софія передала Андріїшиним.

На суботу 9 липня 1988 р. була призначена перша спільна зустріч. З конспіративних міркувань збиралися на багатолюдній автобусній зупинці навпроти готелю «Прикарпаття», а звідти Софія Сорока непомітно направляла кожного до помешкання Володимира Машталера, що на вул. М. Грушевського, 57. До будинку підходили по одному, намагаючись не привернути до себе уваги, бо кожен розумів, що місто заповнене агентами КДБ і будь-яка передчасна інформація про нелегальне зібрання могла повністю перекреслити всі плани.

У помешканні зібралися всі, хто були першими посвячені в таємну зустріч: Володимир Машталер, Богдан Юращук, Ярослав Полатайчук, Іван Білинкевич, Петро Кучірка, Мирослав Самуляк, Василь Юращук та подружжя Андріїшиних. На зустріч до Коломиї приїхали зі Львова члени «Товариства Лева»: бандурист Остап Стахів та Федір Коник, які наступного дня, 10 липня 1988 р., в приміщенні драмтеатру давали концерт української народної пісні.

Серед присутніх у кімнаті була також дружина В. Машталера Христина та її сестра, жвава й енергійна Софія Сорока. Ще від ранку в квартирі точилася між господарями суперечлива і знервована розмова з приводу того, що пані Христина, аби не піддавати ризику чотирьох дітей, не погоджувалася на нелегальне зібрання в їхньому помешканні. Вона мала слушність, бо час був надто непевний, але лише потім, визнавши-таки, що кімната готелю, де зупинилися Стахів і Коник, аж ніяк не годиться для подібного зібрання, поступово зм’якла і погодилася. Тоді ж, чи не вперше для Коломиї, в оселю Машталерів привезли декілька листків львівського самвидаву.

Розмова на зустрічі велася переважно навколо політичної ситуації в тодішньому Союзі і безпосередньо в Україні, про рух неформальних об’єднань у містах Прибалтики та Львові, а також про назрілу потребу створення в Коломиї легальної неформальної організації. На той час Б. Юращук уже мав проект статуту, а також більшість пунктів програми майбутнього товариства. Було домовлено, що під час концерту 10 липня на сцену вийде Богдан Юращук і коротко, але доступно і переконливо подасть у зал всю цю інформацію і запропонує всім, хто бажає зустрітися для конкретної розмови з приводу створення товариства, прийти наступної середи, 13 липня, в ресторан «Колія», що поблизу залізничного двірця.

Розходилися від Машталерів також поодинці, дотримуючись відповідного інтервалу, і зразу ж вливалися в інтенсивний людський потік, який безперервно снував від автостанції до середмістя. Кожен повертався у піднесеному настрої, ще раз відтворюючи у пам’яті хвилини недавньої зустрічі, яка вперше за десятки літ започаткувала нове національне відродження.

У неділю 10 липня 1988 р. о 18-ій год. зал драмтеатру був переповнений. Афіші повідомляли, що відбудеться концерт львівського бандуриста Остапа Стахіва, а звук бандури, козацька дума завжди викликали в коломийців особливі відчуття, бо уособлювали волю, боротьбу за неї. За совітів бандуристів запрошували до Коломиї рідко. Можливо, тому на концерт О. Стахіва більша частина публіки прийшла у вишиваних сорочках. Жіночі вишивані блузки бачили й раніше: на сцені, у свята, біля церкви. Але чоловіча вишиванка та ще так масово і на такому концерті – це сприймалося як виклик. Але це був тільки початок.

Того дня давня народна дума, можливо, вперше оминула партійне цензурне сито і, вирвавшись зі сцени у переповнений зал, шугнула, мов свіжий вітер, поміж кріслами, і чарувала, милувала слух, перехоплювала дихання. Вона вдало чергувалася з Шевченковим словом, яке майстерно читав зі сцени ведучий концерту Федір Коник, і, зігріта на срібних переливах бандури, хвилювала зал.

Закінчився черговий номер програми, публіка ще не встигла доплескати, як на сцену вийшов Богдан Юращук. Його несподівана поява і перші незвичні ще на той час слова «шановна громадо» поступово вгамували залю. Кілька хвилин інформації про політичну ситуацію в Україні, а також повідомлення про рух неформалів у Прибалтиці, Києві та Львові насторожили присутніх. Але коли він почав зачитувати основні пункти з програми львівського «Товариства Лева», розповідати про їхню політичну та культурно-громадську роботу і зародження на цьому тлі перших серйозних сутичок із місцевою владою як партійною, так і радянською, а також про те, що проблеми Львова і Коломиї подібні, бо свідоме зросійщення всього українського, як і сплановане спустошення культурно-мистецьких і духовних скарбниць, є загальноукраїнською проблемою, і що в Коломиї вже давно назріла потреба створення подібного товариства, зал, шокований промовою, принишк. Більшість присутніх від несподіванки найперше підсвідомо озирнулися навсібіч й завмерли в своїх кріслах. А Богдан Юращук пропонував обміркувати його інформацію, аби ще нині, за яких півгодини, обговорити її в цій залі.

І знову зі сцени лунала козацька дума, і знову Федір Коник читав Шевченкового “Кобзаря”, і знову на сцену виходив Богдан Юращук. Він був готовий до будь-яких запитань, навіть провокаційних, хоч сумнівався, що хто-небудь із юристів-професіоналів розпочне з ним дискусію про правочинність подібного товариства. Останні постанови уряду про демократизацію суспільства давали в руки розумному юристові велику перевагу перед некомпетентним демагогом, і тому Б. Юращук сам зав’язував сміливі розмови, свідомо будив патріотизм і відвагу присутніх. У дискусію доволі активно вливалися самі учасники попередньої зустрічі, і коли, наприклад, виникла розмова стосовно можливих проблем з реєстрацією товариства й один з міських учителів запропонував використати івано-франківський варіант, при якому їхнє культурно-просвітницьке товариство «Рух», аби зареєструватися, визнало себе одним з підрозділів івано-франківського міськкому комсомолу, то на це Ліда Ріпецька переконливо зауважила: «Досить уже нам їхнього комсомолу! Ми виступаємо як незалежне товариство і не потребуємо нічиєї опіки!» Відповідь була настільки політично гострою і несподіваною, що зал миттєво вибухнув зливою оплесків.

До розмови не раз приставали львів’яни Остап Стахів і Федір Коник, які доволі переконливо розповідали про роботу їхнього товариства щодо відновлення унікальних історико-художніх пам’яток Львова. Наостанок Б. Юращук запропонував усім, хто бажає продовжити конкретну розмову про створення першого в Коломиї історико-культурного товариства, зібратися наступної середи, 13 липня, о 18-ій годині в ресторані «Колія». Він закінчив говорити, і зал, який в Коломиї, напевно, першим започаткував нові вічеві форми спілкування, радісно привітав його оплесками, а на сцену вже знову виходив бандурист, і знову нова пісня заполонила вщерть переповнений зал:

А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну,
Гей, гей розвеселимо!

Із зали виходили повільно, довго. Всі були до краю збуджені, перенасичені враженнями ще не відомих сподівань, але, вийшовши на подвір’я, на свіже повітря, раптом відчули, як невідомість полум’ям ударила їм в обличчя, – і знову більшість з них, скорчивши міну, старалася усамітнитись і чимдуж поспішила додому. Ними володів страх! Страх перед відповідальністю за почуте був ще, на жаль, вищим за переконання. Того вечора переконань ще було замало, і взагалі, як стверджує наш «доброзичливець», українців легше намовити, ніж переконати. Не від добра те, звичайно, у нас…

Машталер із гуртом однодумців, забезпечивши артистам і Юращукові надійний вихід, також непомітно зник.

Автор: Степан АНДРІЇШИН, “Коломийський вісник”
Обговорити на форумі