Перші кроки “Поступу”. Із дослідження “Національне відродження Коломийщини”

Над Коломиєю стояв гарячий липень 1988 року. Давнє покутське місто, вмите теплим нічним дощем, лежало зеленими раменами посеред барвистих квітників і дихало ранковою свіжістю. Густе плетиво вузьких коломийських вулиць губилося поміж маєва яблуневих садів. І лише сіре середмістя, порізане десятками вулиць, лежало на своїх бетонових плитах, мов на розігрітій пательні, і важко дихало.

Коломия, як і більшість західноукраїнських міст на той час, з підвищеною увагою прислухалася до останніх новин з Прибалтики. Особливою популярністю користувалися повідомлення з Вільнюса про створення ще наразі маловідомих неформальних об’єднань, про масові несанкціоновані мітинги та про перші сутички з каральними органами. Національна свідомість прибалтійців завжди стояла на голову вище від усіх решти, в тому числі й українців. Вони вчасно зорієнтувалися в горбачовських реформах, зробили з них правильні висновки і на тій основі побудували власні плани на майбутнє. Засоби масової інформації, які перебували під постійним контролем КГБ, уникали до певного часу будь-яких коментарів про прибалтійських неформалів, і лише методи особистих контактів, а також перші короткі листки самвидаву давали найповнішу інформацію про навколишні політичні події.

Ідея створення в Коломиї товариства, яке займалося б відродженням національної пам’яті, виношувалася серед інтелігенції міста ще від початку демократичних процесів. Справа була не лише нова, але й достатньо небезпечна і потребувала людей особливого складу, передусім, небайдужих до національних проблем, відважних. Тими першими, кому вдалося спільними зусиллями втілити ідею в життя, були Богдан Юращук, Володимир Машталер і Федір Коник. Кожен з них ішов до мети власним шляхом, і лише завдяки долі їхні шляхи згодом зійшлися в Коломиї.

Богдан Юращук, ще навчаючись у київському університеті, прилучився до національних процесів. Разом з Федором Коником, студентом журналістики цього ж столичного вишу, створювали серед молодіжного середовища невеликі групи ентузіастів історико-культурного відродження. Студенти крадькома перечитували “Історію України-Руси” М.Грушевського та іншу нелегальну літературу, а в березні на Шевченківські дні і також 22 травня у вишиванках разом з кобзарем Супруном їздили до Канева на могилу батька Тараса. Взимку на різдвяні свята, незважаючи на категоричну заборону деканату, створювали серед студентів гурти колядників. Ходили з колядою переважно до вже знаних старих українських інтелігентів, відомих літераторів, письменників, які, звичайно, більше остерігалися за безпеку студентів, ніж за себе, і за давнім українським звичаєм частували їх пампушками. З особливою теплотою приймав їх Олесь Гончар, знаменитий патріарх української культури.

Але це, на жаль, були лише поодинокі винятки, бо Київ, залишаючись у своїй більшості ще надовго “зачарованим на схід”, був байдужим до українського духу. Будь-яка ініціатива, яка мала на меті збудити його національну пам’ять, але виходила з позапартійно-комсомольського активу, викликала гострий спротив влади. Навіть студентів, незважаючи на їхнє традиційне вільнодумство, система не залишала безкарними – у 1982 році за національні переконання Федора Коника вигнали з університету.

Чужий холодний зросійщений Київ відштовхував від себе галицьких студентів, і в 1983 році Богдан Юращук перевівся до львівського університету. Львів, на відміну від Києва, мав свою перевагу. Тутешній клімат формувався саме на основі національної ідеї, яка ще продовжувала нуртувати не лише серед старої інтелігенції та професури, але й серед студентства. Навчаючись на останньому курсі, Юращук потоваришував з активістами львівського національного руху, зокрема часто зустрічався з відомими шістдесятниками Ігорем та Іриною Клинцями, навколо яких на той час гуртувалося львівське студентство.

1984 р. після закінчення університету Богдан Юращук перебрався до Коломиї, куди не раз, підтримуючи давні дружні стосунки, до нього приїздив Федір Коник. Саме у місті над Прутом вони згодом заклали основи майбутнього товариства. Навесні 1988 року Ф.Коник привіз з собою до Коломиї зразок-копію статуту рогатинського товариства “Дзвін”, на основі якого Богдан Юращук написав свій перший проект статуту. Відтоді ж, за взаємною домовленістю, Юращук став шукати осіб, які могли б увійти до товариства. Він активно зустрічався з однодумцями, знайомився з новими небайдужими до національних справ людьми. В основі розмов була переважно одна тема – політична ситуація в Україні. Саме в тих політичних бесідах, започаткованих ще в Києві та Львові, формувалися воля, переконання, національні принципи.

Серед осіб, котрі першими потрапили до списку Богдана Юращука як можливі претенденти майбутнього товариства, були брат Василь Юращук та Мирослав Самуляк. Згодом він вийшов на відомих коломийців Івана Білинкевича, Петра Кучірку, Ярослава Полатайчука, які, незважаючи на свій вік, виявили бажання співпрацювати.

З-під родинної стріхи Юращук виніс не лише батьківську любов до землі, квітучого саду та родинної пасіки, але й релігійне та патріотичне виховання. Ще з дитячих літ Богдан знав від старшого брата Василя, що в їхній родині віддавна є великі таємниці, але говорити про них категорично заборонено. Десь при кінці 1940-их за участь у збройній боротьбі проти радянської влади був заарештований татів брат Михайло Юращук і засуджений на 25 років каторги. Їхні обидва дідусі (по татовому плечі Семен Юращук з Матіївців і по маминому Василь Волощук з Перерова) воювали з москалями за Україну – Василь у січових стрільцях, а Семен в УГА. Батьки про це в хаті при дітях ніколи не згадували, але малі уже знали, що за такі розмови москалі можуть заарештувати тата, а їх усіх вивести до Сибіру. Лише у великі свята, коли до них з Перерова приїздили возом давноочікувані гості – дідусь Василь з численною і найдорожчою родиною і їхня хата наповнювалася святковим настроєм, безліччю розмов, частувань, а згодом і співів, про дітей поступово забували. Десь через годину-дві празнечний стіл нарешті вгамовувався, діти всідалися поблизу тата, а дідо Василь стиха розпочинав свої спогади про стрілецьку битву на горі Маківці, про криваву різню під Лисонею та про Львів. В кімнаті надовго запановувала тиша, і лише згодом тужлива батькова пісня про одинокий журавлиний клин, що в журбі та смутку останнім відлітав з рідних теплих країв і десь губився над чужим далеким морем, викликала в дітей першу гарячу сльозу. Батько завжди любив стрілецьку пісню, яку ще колись у молоді роки він разом із матір’ю співав у хорі “Просвіти”, і та пісня та надщерблена українська історія ще змалку запали в дитячі душі обидвох його синів – Богдана й Василя.

Автор: Степан АНДІРІЇШИН, “Коломийський вісник”
Обговорити на форумі