В Коломиї Мирославу Симчичу за життя встановили пам’ятник

Колишній сотенний Української повстанської армії Мирослав Симчич, 85 років, сидить на кухні київської “готельки”. Він приїхав із Коломиї на Івано-Франківщині — гостює у старшого сина Ігоря.

42-річний Ігор прибирає посуд після сніданку. Батько згадує про вчорашню зустріч на телебаченні з ветеранами Другої світової війни, на котру його запросили із Секретаріату президента.

— Я не сказав нічого. Тільки на виході спитав президента: чому в нас досі моляться на Росію? Президентові неприємно було це слухати. Конкретно нічого мені не відповів. З військами НКВД ми билися на смерть. А із фронтовиками ніколи не мали ані сварки, ані бійки. У Коломиї на збори ходимо один до одного.

Ігор розповідає про батькове село, Вижний Березів. Навіть за радянської влади в ньому не існувало колгоспу.

— Обидва мої діди були опришками, — додає Мирослав Васильович. — Татового тата вбив австрійський батальйон. А мамин утік у Америку, ще й заробив там гроші. Приїхав, купив землю й був добрим ґаздою.

Дядько Симчича по матері, Гриць Голинський, за часів визвольних змагань 1917–1921 років був командиром Гуцульського куреня. В Делятині йому встановлено пам’ятник.

Симчичу також встановили пам’ятник.

— У Коломиї, 5 січня. Запропонував колишній депутат Верховної Ради Василь Ткачук. Його підтримав голова райдержадміністрації. Досить гарний пам’ятник, із граніту. Хоч я про це нікого не просив, — каже Мирослав Васильович.

Воював Симчич-“Кривоніс” у лавах УПА 6 років. Згодом у радянському ув’язненні провів 32 роки, 6 місяців і 3 доби.

Може, краще пенсію підняли б чи квартиру дали?

— Мені давно однокімнатну в Коломиї дали, щоб із Запоріжжя переїхав, — каже. — У Березові вулицю назвали моїм іменем. І в Космачі, де був найвідоміший бій. До 1945-го більшовицька нога туди не ступала. Але це їм надоїло, зібрали більшу силу. “Ванька”, — каже про більшовиків, — почав гуляти: самогон шукать, бабів ґвалтувать. Тоді наші взяли їх в оточення й молотили три доби.

Більшовикам прислали підкріплення. На підходах до Космача упівці зробили засідки. Сотня Симчича прикривала дорогу з боку Коломиї.

— З усіх сторін гори, а на закруті, на річці — міст деревляний, — згадує він. — Махом його розкидали, засіли й чекали до ранку.

А мор-р-роз такий, ну як на зло. Їде один студебекер, інший… Усередині колони — легковушка, з генерал-майором Сєргєєм Дєргачьовим.

Розвідку енкаведистів повстанці пропустили без пострілу. Решта сформувалася в пішу колону.

— Розвернутися їм нікуди, — енергійно каже Симчич і креслить на столі уявні схеми бою. — Відси ми б’єм і відти — б’єм. За 2,5 години ми їх там всікли всіх. Крім генерала Дєргачьова і начальниці санчасті дивізії, що з ним була в легковушці, загинули ще 376 енкаведистів. А 50 важкоранених в Коломиї і Станіславі померли в шпиталях.

Мирослава Симчича арештували 4 грудня 1948-го.

— Лишилося нам до криївки кілометрів чотири, — згадує він. — Аж вітер утих і сніг перестав. Лишиш слід до самого бункера. Рішили переждати на краю села, в одній нашій хаті…

Повстанців видала племінниця господині, яка саме нагодилася в гості.

— Ми билися від першої дня до десятої вечора. Енкаведисти запалили хату, і ми рішили згоріти. “Чернець”, Томич Петро, мій односелець і ровесник, був важко поранений, — згадує Мирослав Симчич.

Коли постріли затихли, енкаведисти послали в хату дядька-сусіда. Він повитягав непритомних упівців на двір.

— Скільки я лежав на снігу, не знаю. Коли опам’ятався, вже був зв’язаний отак, — показує. — Як клубок, переплетений шнуром.

Понад два тижні з полоненим “працювали” начальники обласного КГБ полковник Сараєв і контррозвідки майор Фурманчук.

— Кожний день приходили агітувати. Кажуть: ми тебе знаємо, ти добрий солдат. Підеш із нами в полк, вибереш собі найкращих бійців. Поможеш нам добити підпілля. Пішлем тебе в Москву, в військову академію — будеш нашим великим чоловіком. Я, звичайно, згоди не дав.

Після цього почалися тортури.

— Часто били по гомілках шомполом, — показує. — Стук… Стук… “Ну што, будєшь говоріть?” Мовчу. Стук… Стук… А це таке болюче місце. Вони знову: говоріть будєшь? Мовчу. Далі б’ють, поки не підніметься температура за 40 і не знепритомнієш. Єдиним порятунком були молитви до Бога. Я просив у думці: “Господи, допоможи мені чесно вмерти”. Бо як тільки видаси одного, а той видасть другого, а той ще — та й піде…

1949-го Симчича засудили до 25 років таборів і 5 — “поразки в правах”.

— У посьолку Мяунджа, за 800 кілометрів від Магадану, була повна сваволя блатних, — згадує. — Не працювали, били всіх, забирали пайки.

Симчич зорганізував групу, переважно з колишніх “бандерівців”:

— П’ятдесятьом блатнякам поламали ребра серед білого дня, в зоні.

Адміністрація розвела ворогуючі групи по різних штрафних бараках. Але якось звела разом на роботі.

— Ми їх знову потовкли. Був уже тоді указ для лагерів: голова за голову, — уточнює. — То щоб не віддавати за якогось дурня добру голову, лишили їх трохи живими. Нас, вісьмох чоловік, за це 7 грудня 1953-го знову судили, мені додали ще 10 літ.

Симчич потрапив у табір особливого режиму в селищі Ізвєстковий. Там організував страйк, а в таборі в Широкому взяв участь у повстанні. За це восени 1955-го засудили ще на 5 років.

— Не було куди додавати, бо вже було 25, — каже. — Тому змінили режим: 5 літ “критої” тюрми.

Через рік опинився в Тайшеті, на 19-му лагпункті. Там теж панувала сваволя блатних.

— Ми поприносили з промзони все, що могли: бензин, солярку. Обступили ввечері їхній барак, облили й запалили. А самі стали кругом із дрючками, щоб ніхто не вискочив у вікна. То так вони й згоріли. Почали нас потім тягати, але свідків то немає…

1956-го вийшов указ Верховної Ради СРСР, за яким переглядали політичні справи. Але Симчича на волю випустили аж 1963-го, із забороною повертатися в Західну Україну. Він приїхав до Запоріжжя, де влаштувався на “Запоріжсталь”.

— У цех ремонту мартенівських печей, — уточнює. — Пекельне місце. А на квартиру до весни пустила жіночка-квартальна з посьолку Запоріжжя-Ліве.

Ще до приїзду туди, згадує Мирослав Васильович, написав матері листа.

— Мамо, кажу, — я звільнився, треба починати жити. Там немає якоїсь дівчини, щоб дала згоду вийти за мене заміж? Мама відписала: “Миросю, всі твої ровесниці давно повиходили заміж. А молодим, що підросли, ти вже старий”.

Була у вас до табору дівчина?

— Більше ніж треба. Але дівчина тогди тримається хлопця, коли він із нею. Коли вона має якусь надію. А як попав у тюрму, то мені з тих дівчат ні одного листа ніхто за 15 літ не написав.

По весні хазяйка нагадала, що треба шукати нове житло. Її донька повела Мирослава до подруги.

— Йдемо. Я дивлюся — дівка як дівка. Порядна чи не порядна? А хто її знає? Я ж на неї якось раніше уваги не звертав, ми в різних змінах працювали.

Симчич мрійливо усміхається.

— І я їй кажу: “Раїсо Андріївно, якщо на квартирі мене приймут, ви зо мною підете?” Вона питає: “Куди?” Я кажу: “Як куди? Куди я, туди й ви”. Вона трошки подумала та й каже: “Піду!” А я знов: “А ви знаєте, з ким ви йдете?” Каже: я вас бачу довгий час як порядного чоловіка. “То ви не всьо бачите. Зо мною ви можете зайти в тюрму, в Сибір, куди угодно. А добра вам не обіцяю, бо сам його не чекаю”. Вона так трохи подумала, та й каже: “Шо Бог дасть, то й буде”. Я кажу: “То пішли!” Домовилися про квартиру, на другий день стали жить. Та й по сьогоднішній день. Одного сина, оцего, що тут є, ми нажили, ще як я був на волі. А другого, меншого, вже в Мордовії на побаченні.

За що вас вдруге заарештували?

— Ще Микита (Хрущов. — “ГПУ”) підняв був кампанію, що “ніхто не забутий, ніщо не забуте”. Справа про той бій під Космачем закрита не була. От про мене й згадали. У них ще був цілий ряд незакритих справ, тож пропонували взяти їх на себе і покаятися на відкритому процесі. Я відмовився. Ну, й пішов ще в табори на 17 років. Дружина ждала. Працювала на “Дніпроспецсталі”, в електроцеху. Була в молодості комсоргом цеху.

Зараз чим займається?

— Зараз вже старенька бабуся, займається по господарці. Гени в неї сільські, хоч і народилася в місті. Коло моркви чи петрушки так ходит, як коло рідної дитини. У неї кожна курка має свою назву — та рябенька, та сяка, така. Має кілька курей, троє індиків. Минулого року було їх аж 20.

Онуки є?

— Є! П’ять! Троє хлопців, дві дівчини. Всі в Києві живуть. Але до діда приїжджають.

Питаю Мирослава Васильовича про здоров’я.

— Дві виразки шлунка, — карбує Симчич. — Радикуліт, ще колимський. Поліартрит. Гіпертонія. Цілий букет болячок, котрі то таблетками глушу, то сяк, то так. Думаю: та що, я повинен здатися? Із палкою ходити? Чи з тим слуховим апаратом — це ж такі коням дають, щоб не полошилися, — сміється. — Я його купив, але закинув у шафу, хай там лежить.

Не п’єте, не палите?

— Я вдався в маму, — жартує. — Вона не пила й не курила. І я теж.

Скільки боїв на вашому рахунку?

— 1968 року моя карна справа мала сім томів. То там нарахували 42 бої. Але сказати по правді — то їх є більше, за 6 років війни було всього. Як не ти б’єш, то тебе б’ють. Спокою нема ніколи.

На Героя України не висували?

— Мені це ні до чого. Я радий, що є Україна. Кажуть, що вона погана, що вона не треба така. Я згідний з усім цим. Але вона наша, — Симчич одразу суворішає. — А чому вона погана? Бо ми погані! Якби ми були хороші, я думаю, була б добра й Україна. Я на молодих надіюся. Нам вибачте — ми що змогли, те зробили. Далі — ви.

Джерело: “Газета по-українськи”
Обговорити на форумі