Не по-весняному холодного та дощового квітневого ранку наша делегація на чолі з головою громадського об’єднання «Ділові люди Прикарпаття» Василем Гродюком, озброївшись закордонними паспортами та картою Румунії, вирушила до сусідньої держави. За вікнами «бусика», яким вправно керував наш водій, а заодно перекладач, румун із причернівецького села з українським іменем Василь, наче у чорно-білому кіно, промиготіли майже безлюдні села Північної Буковини, жителі яких, покинувши рідні обійстя, заробляють по світах леї, форинти, долари та євро.
За горбом перед очима виринають поля та проліски Південної Буковини. Це вже румунська земля. А десь там, у далині, біліють снігами гірські вершини Румунських Карпат — Трансільванія, в серці якої — замок таємничого графа Дракули. Ще якихось чверть години — і ми проходимо прикордонний та митний контролі, і по-європейськи привітний та ввічливий румунський митар, оглянувши наш дорожній багаж, бажає нам щасливої дороги та приємних вражень від його держави, що зовсім недавно стала повноправним членом Європейського союзу і НАТО. Ми відповідаємо по-румунськи «мулцумеск фрумос» (щиро вдячні) та повертаємо в бік прикордонного румунського містечка Сірета.
Сірет зустрічає нас рясним дощем та по-суботньому безлюдними вулицями. Неподалік біля напівзруйнованої сільської хати три дебелі румуни, засукавши рукави, тягнуть шнурками до критої брезентом вантажівки свиню. Вона пручається і вищить, ніби передчуваючи близьку смерть. Із-за густих чорних грозових хмар на мить виринає яскраве весняне сонце. Його проміння освітлює розораний пообіч дороги чорнозем. Перестає дощити. До сусіднього із Сіретом міста Радеуце (якщо вірити дорожньому вказівникові) залишається 30 кілометрів. Наше авто набирає швидкість, і через якихось півгодини перед очима постають бані величного православного храму, збудованого, як ми пізніше довідалися, напередодні Другої світової війни, за часів прем’єрства Г. Татареску, і не зруйнованого, як багато християнських святинь, за час правління режиму комуністичного диктатора Чаушеску.
Припаркувавши наше авто під стінами мерії, прямуємо на центральну вулицю Радеуц, прикрашену скульптурними зображеннями будівничих Великої Румунії — Штефана Великого, молдавського господаря, що започаткував об’єднання румунських князівств і назвав Південну Буковину «ворота у християнськй світ», його сина Богдана III, у часи правління якого посилилась конфронтація між імперією Габсбуррів та Османською імперією за володіння північно-східними провінціями Молдавського князівства, Костянтина Могили, молдавського господаря, нащадок якого митрополит Петро Могила став реформатором Української Православної Церкви, та Васіле Лупу, дочка якого Роксанда одружилася восени 1652 року в Яссах із сином гетьмана Богдана Хмельницького Тимофієм.
Наша двогодинна прогулянка під дощем вулицями старовинного Радеуце, де творив свої фундаментальні історичні розвідки «Опис Молдавії», «Хроніки старожитностей романо-молдо-валахів» та «Ієрогліфічна історія» вчений-енциклопедист Дмитро Кантемір, завершується під стінами церкви Святого Миколая, збудованої за часів молдавського господаря Богдана у 1362 році. Тут, у цьому похиленому від часу невеличкому храмі, з іконостаса якого очі біблійних пророків пильно вдивляються у парафіян, молилися, сповідалися та причащалися, окрім згаданого нами Дмитра Кантеміра, книжник із Тирнова, проповідник при дворі молдавського господаря Олександра Доброго, що став Київським митрополитом, Григорій Цамблак та багато інших достойників цього благодатного краю. Помолилися тут і ми разом із жителями Радеуце — нащадками давніх влахів та гето-докійців, що разом із середньовічними бастарнами створили сучасну румунську націю. А неподалік на подвір’ї місцевого музею старожитностей нас вже очікував наш гід і перекладач — 62-річний та молодечий на вигляд голова Союзу українців Румунії Іван (Іона) Бондар, з яким ми декілька місяців тому познайомилися в Коломиї.
— Буни діміняца! (доброго ранку!) — напівжартома-напівсерйоз привіталися ми з ним по-румунськи. Хитро примруживши очі та усміхнувшись, пан Іван відповів:
— Не «Буни діміняца»!», а вже «Буни зіуа» (доброго дня!).
Обнявшись з кожним із нас, він запропонував не гаючи часу їхати до гірського села Сучевіц, що неподалік повітового міста Сучави, де на нас чекають представники ділових кіл Південної Буковини та Трансільванії. Смакуючи по-турецьки міцно завареною кавою із тістечками, члени нашої делегації на чолі з Василем Гродюком домовляються у холі приватного пансіонату «Сasa Rares» у Сучевіц зі своїми румунськими колегами про майбутні взаємовигідні інтереси, а якщо поталанить, то й спільні бізнес-проекти. Молодий чоловік у добре підігнаному костюмі, звертаючись до мене, каже:
— Мене звати Данило Серденчук. І я, і мій приятель Сорін Скальський приїхали сюди з Ясс, подолавши дві сотні кілометрів. Хочемо не тільки зав’язати з вами ділові контакти, але й більше дізнатись про Україну. Бо я, як і мій приятель Сорін Скальський, — етнічні українці.
Елегантний брюнет з голубими очима, вальяжний і таємничий, як князь Дракула, замок якого розташований у Румунських Карпатах, за сотню кілометрів від Сучави, Сорін Скальський, що уважно спостерігає за нами, у відповідь лише усміхається.
Нашу милу бесіду з Данилом Серденчуком перериває кремезний 65-річний підприємець із Сучави Стефан Добровольський. Розповідає нам ламаною російською про те, що він та його дружина за походженням поляки. Їх батьки до Другої світової війни жили в Чернівцях. Але 1940 року втекли від червоних «визволителів» до Ясс. Тут, у Яссах, вони з дружиною народилися і прожили все своє життя. Тут започаткували свій будівельний бізнес, який дає змогу безбідно існувати.
Нашу бесіду з румунськими колегами, що затягнулася до пізнього вечора, завершує Аксу Шеріф — місцевий турок, спадкоємець Османської імперії, яка панувала на півдні Румунії декілька століть, а заодно підприємливий чоловік, бізнесові інтереси якого сягають не тільки Сучави, Ясс та Бухареста, але й Анталії та Стамбула. Він пропонує колегам обмінятися візитівками, а потім разом повечеряти у приватному пансіонаті його друга-примаря (сільського голови) Сучевіц, а в неділю зранку «обов’язково віддати шану християнському Богові у місцевому православному монастирі».
Старовинний монастир у Сучевіцах, що не одне століття був осідком буковинських митрополитів, які перебралися звідси за часів Австро-Угорщини до Чернівців, зустрічає нас музикою дзвонів, недільним богослужінням та невимовною красою своїх фресок, якими розписані його зовнішні та внутрішні стіни. Одягнені у все чорне жінки та підтягнуті тонкоброві смагляві чоловіки, переступаючи поріг монастирського подвір’я, знімають з голови свої пошиті з овечої шерсті високі чорні шапки, хрестяться. З амвона лунає мелодійна, як стара латина, але незрозуміла нам мова румунського богослужіння. Праворуч від нас, при самісінькому вході до монастирської церкви, черниця обдаровує парафіян свяченою водою, яку черпає дерев’яним ковшем із невеличкої оббитої залізом бочки.
Недільна літургія добігає кінця, і ми скеровуємо свої стопи до найвіддаленішої від центральних монастирських воріт келії, з потемнілих від часу стін якої позирають на нас лики апостолів, святих та великомучеників новозавітної доби. Напруживши зір, пильно вдивляємось у ці лики та вчитуємось у виписаний кирилицею церковно-слов’янський текст із Євангелії, де Ісус Христос, звертаючись до Юди Іскаріота під час Тайної вечері, каже йому: «Що робиш, роби швидко!».
Того ж таки дня пополудні ми вирушаємо автомашинами до найвіддаленішого села південно-буковинських Карпат — Полтіно. По дорозі до нього наш перекладач і гід Іона Бондар розповідає нам про побут буковинських гуцулів, що «одночасно вшановують двох великих поетів — Шевченка та Емінеску…» Рясний дощ впереміш зі снігом супроводжує нас до перевалу, де починається присілок великого старовинного румунсько-буковинського села Чумирна. До Полтіно, де під акомпанемент скрипок із цимбалами та пронизливого північного вітру з боку українського Буркута сміється, танцює і співає гуцульсько-буковинська фієста, залишається декілька кілометрів. Нарешті під’їжджаємо до сільського клубу, куди, ховаючись від негоди, перебрались учасники традиційного у Румунських Карпатах передвеликоднього свята писанки.
22-річний активіст Союзу українців Румунії у Палтіно Ілля (Іліо) Савчук, з яким ми познайомились на святі писанки, інформує нас, що його рідне село, розташоване на висоті 800 метрів над рівнем моря, налічує понад дві тисячі жителів. Усі вони називають себе не українцями чи румунами (змішані сім’ї тут теж не дивина), а буковинськими гуцулами і свято бережуть традиції своїх предків. Хранителькою цих традицій тут, у Полтіно, по праву вважають жінку з іменем румунської святої Філотеї та сербським прізвищем Дражміч. Пан Ілля каже, що ця жінка є всесвітньо відомою писанкаркою, почесні нагороди їй свого часу вручали екс-президент Румунії Ілієску і навіть хтось із президентів Сполучених Штатів Америки.
Невдовзі Ілля Савчук підводить нас до пані Філотеї. Почувши з наших вуст українську мову, ця огрядна одягнена в гуцульський стрій жінка усміхається і пропонує нам чистою українською мовою оглянути експозицію створеного нею музею писанки, який міститься неподалік у її садибі. Ми з радістю погоджуємось, і невдовзі з головою пірнаємо у писанкову стихію, створену порепаними від селянської праці руками пані Філотеї.
— Ось за це яйце, — каже пані Філотея, беручи в руки обережно, наче дорогоцінний скарб, жовтогарячого кольору з чудернацьким узором писанку, — я отримала в Бухаресті з рук самого Ілієску диплом першого ступеня. А за цю, розписану чумирнівським узором, мені вручили гран-прі на Капітолійському пагорбі у Вашингтоні.
Оглянувши ці прекрасні витвори, народжені талантом скромної української жінки, що живе в самісінькому серці Буковинських Карпат, ми прощаємося з нею, попередньо запросивши її відвідати Музей писанки в Коломиї, та крокуємо до прикрашеного рушниками сільського клубу, де добігає кінця свято писанки. Стихають скрипка і цимбали. На сцену виходить голова нашої делегації Василь Гродюк разом з колегами-підприємцями Миколою Біловолом та Василем Луцівим. Вони дарують громаді Полтіно українські букварі та книжки, а взамін члени нашої делегації отримують писанки. Підперезаний широкою крайкою дідусь у крисані, що, спершись на палицю, стоїть біля мене, каже: «Пригадую, як у сорокових до нашого села заскакували хлопці з УПА. Усі як один вони були красені. Співали нам сумні, як наше життя, галицькі пісні та коломийки, народжені по той бік Карпат, а потім пригощали тютюном. Ой, як давно це було. Та минається поволі Україна і українці в наших горах. Років двадцять—тридцять тому її витравлювали звідси люди Чаушеску, а тепер румунізацію Південної Буковини проводять ті, хто найголосніше кричить про спільні європейські цінності та демократію».
На обійсті сільського голови Сучевіц, що дав нам притулок на ніч, ми прощаємось з нашим гідом та перекладачем іваном Бондарем. Василь Гродюк вручає йому грошову допомогу від коломийських та івано-франківських підприємців для єдиного на всю Румунію українського ліцею в Сіреті, а пан Іван, позираючи у бік хреста, встановленого неподалік на честь перебування в Сучевіцах цісаря Австро-Угорщини Франца-Йосифа, каже: «Колись наші діди та прадіди жили в одній державі. Не втрачаймо надії на те, що українці, як тепер румуни, таки повернуться в лоно європейських народів».
Заряджені оптимізмом сучавського козарлюги Івана (Іона) Бондара, їдемо на північ, до українського кордону. Дощ, що супроводжував нас протягом цієї дводенної подорожі, повільно вщухає, а весняне сонце, ледь пробившись із-за густих чорних хмар, освітлює дорогу додому.
Джерело: Галичина
Обговорити на форумі
друкувати
