Микола САВЧУК. Перекази, оповідки про гуцульських музик Коломийщини

Старі люди переказували, що колись на весіллях в селах Коломийської Гуцульщини грали два музики: скрипаль і цимбаліст. Згодом, десь у 1920-і роки, до них долучився маленький бубон, який нагадував відомий інструмент решето, що з ним виступають цигани. Але старі люди не любили бубна і тому й далі переважно грали тільки скрипка й цимбали. У 1930 роки сталася зміна в традиційних весільних музичних капелах. По-перше, оформився оркестр з чотирьох інструментів: скрипка, цимбали, бубон, сопілка. По-друге, маленький бубник замінив більший, хоч також легкий бубон, на який використовували псячі шкіри. По-третє, сопілка, яка до того була суто індивідуальним інструментом пастухів, косарів, заробітчан у лісі, долучилася до весільних капел. У той час хтось заніс у села й кларнет, що теж суттєво збагачував гуцульську музику, але у наших селах він не прижився. Жінки здавен уміли грати у дримбу. Дехто грав у листок, у гребінь. У 1970-80-ті роки у плівку грав Стефурак (Штифурьик) з Великого Ключева.

Інструменти в наших селах називали так: скрипка, цимбали, або цимбал, фрілка, фрело (сопілка), бубинь, бубин (барабан), клярна (кларнет). За скрипаля казали музика, за цимбаліста — цимбалістий, чи цимбалюк, за бубніста - бубністий, за сопілкаря казали - “він граї в фрело”, “він граї в фрілку”, згодом - сопілкар. У селах казали так, як колись давно казали в Україні: “грати в”, а не “грати на”, тобто “грати в скрипку”, “грати в цимбали” у ”грати в-фрілку” чи “грати в фрело”, “бити в бубинь”.

У другій половині 1970-х до весільної капели стали масово долучатися баяни і зрідка акордеони, у 1980м роки - труби, саксофони. Подекуди музичні капели поповнилися ґітарами, ударними установками, міні-роялями — “іоніками”. Стали використовувати електроакустичну апаратуру. Тепер чимраз рідше можна почути справжню гуцульську гру, справжні гуцульські мелодії. Лише кілька весільних капел сповідує двояку музику: традиційну гуцульську і сучасну естрадну. Більшість послуговується новітніми музичними інструментами, а то й використовує магнітофонні записи і лише імітує гру.

Люди високо цінували музик, а найперше — скрипалів. Давні музики мусили вміти добре грати, аби здобути популярність. їхня гра була на вусі кожного весільного гостя, обманути було неможливо. Тому рівень інструментальної музики по гуцульських селах був доволі високим, незважаючи на те, що музики назагал були неосвіченими, не знали нот. Навчалися на слух, одні від одних, щось додавали свого. Кожен музика був оригінальним, неповторним. Шкода, що тоді ще не існувало магнітофонів і відеокамер. Нині, за малим винятком, гуцульські музики на Коломийщині не володіють високою музичною майстерністю. Та й сучасні мешканці наших сіл не здатні так тонко розуміти гуцульську музику, як давно…

Колись лише скрипаля називали “музиков”, йому замовляли весілля, він годив ціну і брав собі решту спільників. Скрипаль і ділив усім гроші. Собі брав найбільшу плату, менше давав цимбалісту, ще менше - сопілкареві і найменше -бубністові. Якщо когось це не влаштовувало, то на його місце знаходилися інші. Звичайно, скрипалі вибирали кращих музик-спільників.

Від воєнних часів і до 1947 року три-чотири музики в наших селах брали по 1000-1500 карбованців за три весільні дні. Цимбалістові, як згадував небіжчик Іван Коструб’як з Малого Ключева, виходило 300 карбованців. Після грошової реформи в СРСР ціни змінилися. Упродовж 1947 — 1961 років за три дні весілля музики брали вже 400-600 карбованців на тодішні гроші. Небіжчик-сопілкар Микола Кущак з Великого Ключева згадував, що в 1950-і роки він дув три дні у фрілку, аж йому очі підлазили, за 25 карбованців. Десь від кінця 1970-х фінансовий розподіл змінився і музики стали ділитися грошима порівну. Пригадую, що на початку 1980-х капела з Великого Ключева, у якій грав і автор цих рядків, брала за три весільні дні 560-600 карбованців, а за чотири дні - 700-800 карбованців. Слід згадати, що з приходом до влади в СРСР М.Горбачова і його соратників почалася боротьба з алкоголізмом і це вплинуло й на наші гуцульські весілля. Саме в той час на Косівщині перестали справляти 4-денні весілля, а у Великому Ключеві пропали колись пишні “посаги” - весільні вечори для молоді, які робили у п’ятницю. Останній такий повноцінний посаг (зі столами, музиками, танцями) у цьому селі відбувся 9 червня 1985 року у Юри Тимощука на кутку Готарь, де грав Микола Кравчук (Мишинський).

Давно по наших гуцульських селах музик поважали. Поважали за талант, за те, що вони могли те, чого не могли інші. У музик завжди в кишенях шаруділи гроші, хай і невеликі. Тому віддатися за музику означало мати більш-менш пристійне забезпечення.

Бути музикою нелегко, оскільки треба міняти звичний ритм життя, ночами не спати, мерзнути, вислуховувати різні докори, претензії, а повернувшись додому, братися до звичної сільської роботи. Тому більшість музик не доживало до глибокої старості. Деякі зловживали алкоголем. Водночас музики - приємні співрозмовники й оповідачі, веселуни й співаки, бо на своєму житті бачили багато цікавого й пережили різні пригоди. Тож послухайте деякі з них, які автор записав упродовж 1975 - 2007 років. Йому допомагали Ігор Савчук з Печеніжина, Павло Андрушко з Верхнього Вербіжа, Іван Лудчак з Нижнього Вербіжа.

ВЕЛИКИЙ КЛЮЧІВ Зачнемо з народного переказу, який я записав 1988 року від своєї баби Дученчихи — Катерини Іванівни Ковцуняк (1898 — 1989рр.).

“Приказували, шо колис, бувало, косарі увечір, як сиділи на Готари й вечеріли, то виділи якес світло, шо ходит Михалунчіковим городом. Це світло ходило усе нового місіці. А було то таке…

Якіс чоловік дужи шукав на музику, али ни зміг навчитисі. Тогди пішов аж до самого Таратуди — славного ворожбита в гори. Той ни хоків нічо робити і відговорював чоловіка: “Це ни твої, ти ни до музики. Виртайсі додому…”.

Чоловік пішов додому, але їго знов мучило і він ше раз пішов до Таратуди. Довго він просив ворожбита. Нараз низчувсі, як уснув. А як устав, то йго понесло додому на призбу.

На другий вечір жінка шос робит у хакі, а в одному куті хати з’явивсі вогник. З кута він пирикьинувсі надвір і пішов попід оборогом. Жінка уздріла, як шос світит коло оборога і кажи до чоловіка:

— Ану подивисі, чоловічи, шо то ходит попри оборіг. Мо’ то якіс злодії?

— Та то тобі шос привиґілосі, — сказав чоловік.

А на другий вечір знов з’явилосі світло в одному куті хати, вітак пиринеслосі в другий кут, вітак — у третий, і знов щезло. А за якіс чьис тот чоловік утемнів. А вогники блимали й далі на городі коло Михалунчіка”.

Далі буде.

Джерело: “Вільний голос”
Обговорити на форумі