Як відзначали Різдво політв’язні

Дмитро Гриньків — постать легендарна і особлива для Коломийщини. Ще в радянські роки він, уродженець Марківки, заснував незалежне молодіжне угрупування, що боролося за незалежну Україну, тому потрапив у в’язницю на Уралі, де зустрів однодумців Левка Лук’яненка, Євгена Сверстюка, Ігоря Калинця і, зокрема, краянина з Уторопів поета Тараса Мельничука, з яким стали друзями на все життя.

Дмитро Гриньків (на фото) за громадсько-політичну діяльність відзначений званням Почесного громадянина Коломиї. Працював у міськраді, тепер очолює Коломийську міськрайонну організацію Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих. Він член НСЖУ та НСПУ, автор багатьох книжок, дві з них поетичні — “Панас Заливаха” та “Скиби волі” відзначені літературною премією міськради імені Тараса Мельничука; також Покутський фонд імені Леся Гринюка” відзначив його однойменною премією, а колишні політв’язні та репресовані вручили диплом лауреата премії імені Олекси Довбуша.

— Пане Дмитре, розкажіть як у в’язниці селища Кучино, де терпів муки і знайшов свою кончину Василь Стус, Ви святкували Різдво?

— Пригадую, як першого року в неволі, коли моя група “Спілки української молоді Галичини” відбувала покарання удвох таборах Пермської області, ув’язнені українці зустрічали Різдво Христове. У нас ще були свіжі спомини про те, як ми ходили з колядою в перші дні свят по своїх родинах і знайомих. У таборі суворого режиму ВС 389/36 поселення Кучино Чусовського району Пермської області на той час перебувало близько 250—280 ув’язнених.

Політичні в’язні, що перебували у таборі, вже мали досвід у проведенні таких великих християнських свят, але в цьому таборі, де все було як на долоні для наглядачів і охоронців, свята відзначали скромно — групами по тих бараках, де перебували.

Більше того, начальник табору В.Котов, не без погодження з наглядовими службами КДБ, видав наказ, який забороняв спілкуватись у бараку ув’язненим, які проживали в сусідньому, а це ускладнювало зібратися всім українцям чи литовцям вкупі і відсвяткувати в ширшому колі свято.

Другою перешкодою для гуртового святкування було ще й те, що в’язні працювали в дві зміни. В нічну другу зміну не виводили тільки тих, які мали на своїх справах так звану “полосу” рецидивіста, який схильний до втечі. Таких в’язнів у тому таборі, де я був, було мало, але з одним в’язнем — Андрієм Туриком, який мав таку лінію на справі, я мав добрі стосунки і він справді не раз мені розказував про цікаві пригоди в таборах, пов’язані з планами втеч.

Різдво 1974 року, яке мені довелось святкувати вперше у таборі, мені запам’яталось надовго; бо проводили ми його в два етапи, бо умови нашого перебування не давали можливості святкувати так, як нам хотілося.

В’язні, які вже “тягнули” довгі терміни ув’язнення, через поштові бандеролі і посилки ще задовго до Різдва отримали пшеничні зерна, щоб зварити кутю. Цукор отримували по 20 грам на добу, і могли вже, обмеживши кілька тижнів себе у споживанні цукру, відкласти на це свято. Не було хіба що маку, бо горіхи теж можна було під час побачення з рідними без шкаралупи принести у табір. Кутю для нашого невеликого кола, в яке входили мої посправники Чупрей Роман і Мотрюк Микола, а також особистий охоронець сотенного Хмари Палійчук Дмитро, літератор Євген Сверстюк, киянин Олесь Серґієнко, Андрій Турик, Микола Курчик (обидва — вояки УПА).

Щоправда, вітаючи один одного з Різдвом Христовим щирим традиційним вітанням “Христос народився!”, коли наглядачі вже встигли покинути табір, забігали на хвилечку в барак, де вгощались кутею і запашною заваркою чаю, яка тут була досить міцною.

Випало так, що я, Чупрей Роман і Мотрюк Микола в Різдвяне надвечір’я перебували в робочій частині табору. Тому кутю в робочій частині пронесли досвідчені старші в’язні, бо ми працювали на Різдво 1974 року в 2-ій зміні. Вечір в тайзі видався з тріскучим морозом і зірничним небом. Щойно на небі Появилась вечірня яскрава зоря — вона нам тут, на Уралі, чомусь справді була більшою і навіть “ближчою, аніж у нас, в Карпатах, ми вискочили на мороз, покинувши роботу, і втрьох затягнули коляду “Нова радість стала”. Чи то святочність цього вечора, чи наше натхнення, але коляда так зазвучала. шо аж раптом все довкола затихло, а наші голоси так зазвучали, як ніколи.

Старалися співати на три голоси, а наше триголосся викликало такі емоції і захоплення серед в’язнів, що годі те все оповісти. Майже вся робоча зона висипала надвір і слухала нас. Зачудовані співом і святковим настроєм, до нас підбігли знайомі і щиро вітали та просили ще заколядувати. Особливо був вражений колядою Євген Сверстюк, бо в цій коляді, в цьому широкому співові наших хлопців він відчув правічну силу наших традицій, яких ніяк не вдавалося ніколи перемогти і знищити ні одному ворогові. Зрештою і ми самі здивувалися своїй сміливості, бо ж всі розуміли, що завтра за порушення режиму і спокою ми будемо мати від адміністрації покару. Та нас це не зупинило і ми ще заколядували “З неба зірка” та “Бог предвічний”. Вже підбігли наглядачі, але теж стали як укопані — що їх стримало, невідомо, можливо, сила коляди і Божа благодать, що спадала з вечірнього неба. Та і в’язні відчули в своїх серцях радість і надію, що ці молоді хлопці, які щойно прийшли у табір, принесли їм вже давно втрачену силу віри в свої сили, підняли їх ослаблений дух. Євген Сверстюк щиро вітав кожного з нас і крадькома витирав зволожене обличчя — в цій коляді жила і боролася Україна по всіх Сибірах, по всіх таборах Гулагу. Нам помагали колядувати інші українські в’язні, а вже через окремих наглядачів нам стало відомо, що нашу коляду на Святвечір вибігли слухати у поселенні Кучино навіть сім’ї, дружини і діти адміністративних наглядових органів.

За коляду нас похвалив Левко Лук’яненко, який тоді був черговим електриком у другій зміні. А найбільшим дивом було для нас і те, що на другий день, коли всіх покликали до начальника табору, де в присутності загонових Долматова і Бєлова заступник по режиму Фьодоров ще раз зачитував нам права і обов’язки в’язня у таборі та грозився посадити в карцер, то все це обійшлося тільки розмовою. Це дуже здивувало сексотів і боягузів, бо саме вони просторікували, що “ой, дадуть вам, хлопці, ой дадуть за коляду!”. А загальна атмосфера дещо піднялася в тому сенсі, що тепер були нові люди в таборі, які зважились так щиро колядувати і цим самим ще раз показати силу і міць українського духу. Тарас Мельничук, який перебував у житловій зоні, чув ту коляду і признався, що всі, хто слухав її, тиснули один одному руки і підспівували — такого давно не було в таборі, після того, як організували в Пермській області ці два політичні табори. “Оце я відчув, що то вели коляду справжні гуцули-опришки! По-нашому!” — радів Мельничук.

Автор: Василь МИХАЙЛОВИЧ “Вільний голос”
Обговорити на форумі