Невідомий ”ЧУБАЙ”(фільм)

Письменник майже завжди є для читача міфом. Образ Грицька Чубая, пісні на вірші якого у виконанні гурту “Плач Єремії” звучать не одне десятиліття, - містичний і нерозгаданий не лише для шанувальників, а й для родини поета.

Тепер ім’я знищеного радянською системою поета звучить часто: минулого року з’явилася збірка “П’ятикнижжя”, що стала гучною літературною подією, а цьогоріч глядачі з нетерпінням очікували появи повнометражного документального фільму про життя легендарного Грицька Чубая.

Режисер фільму - львів’янин Олександр Фразе-Фразенко розповів INSIDER про нові відкриті факти з життя легендарного поета, які вразили його родину.

Ідея фільму – в повітрі. Це те, що обов’язково мусить бути, але не в цій країні, звичайно (сміється, – ред.). Я просто одного вечора (це було в “Дзизі”), підійшов до Соломії, моєї приятельки і доньки Григорія Чубая, і сказав: треба зняти фільм про твого батька. Вона відповіла, що завжди хотіла це зробити. У Львові все так робиться. Ми вирішили, що Соломія буде координувати цей проект, домовлятися про інтерв’ю, спробує дістати якісь гроші на фільм. Я ж мав робити кіно.

Задум був такий: донька, яка не знала свого батька, і повинна його віднайти. Бо насправді вона шукає його все своє життя, малює ідеальний образ і хоче бути достойною донькою. Тож усі розмови (тобто інтерв’ю) мала б вести вона, я тільки часом втручався. Хоча було одне особливе інтерв’ю. Тарас, брат Соломії, попросив її вийти. Він уперше говорив про батька…

Загалом під час зйомок я намагався створити таку ситуацію, щоб герої не відчували присутності камери. Тож бесіди тривали по декілька годин, ми просто сиділи й говорили. Наставав момент, коли людина забувала, що це зйомки фільму, і починалася цілком вільна щира розмова, з природніми інтонаціями і цілком іншими історіями, а я цього тільки й чекав.

Ми поїхали в село Березини, де він народився і виріс, і розпитали родичів. Отож, коли ми приїхали туди (а хвилювалися, ніби їдемо до чогось невідомого, величного), знайшли третю хату з кінця вулиці. Соломія дивним чином відчула її, хоча ніколи раніше в цих місцях не бувала. Вікна і двері в хаті, де жив Чубай, були забиті. Ми зайшли в сусідній двір, кажемо, що хочемо щось дізнатися про сусідню хату, там такий собі Грицько Чубай жив, Соломія каже, що вона – його донька. А вони: “Соломійко! Раді тебе бачити!” Люди ніколи не зустрічались, але знали про неї і пам’ятали.

І далі - пішло-поїхало. Виявилося, що півсела Чубаїв. Усі дуже хороші люди, пам’ятають багато про їхню родину. У самому селі у школі є кімната-музей Чубая, будинок, де він виріс, розташований на вулиці, яка тепер носить його ім’я, а саме житло – занедбане. Може, там колись буде музей…

У процесі зйомок ми відкрили багато несподіваних деталей. Після переїзду до Львова він став абсолютно іншою людиною. У місті розповідають легенди про те, як він Брєжнєва пародіював, а в Березинах усі його пам’ятають як серйозного хлопця, який навіть міг вказувати старшим, як кажуть його брати, і, будучи підлітком, приходити до голови сільради вирішувати якісь питання.

Здається, я зрозумів, що стало причиною такої впевненості. Його батьки вважали, що поет – це така ж професія, як і військовий. У глухому, віддаленому від цивілізації селі, де, по суті, й не розуміють, що таке ота поезія, з повагою ставляться до поета! Це дуже на ньому позначилось.

Навіть коли він жив у Львові, а додому приїжджав раз на місяць, речі в його кімнаті ніхто не зачіпав. В іншій родині, де маленька житлова площа, вільні квадратні метри вже давно використали би, але не в родині Чубая. Все лишалося на своїх місцях: дрібнички, вирізки з газет, репродукції Пікассо й інших художників… Його батьки були простими робочими людьми, але колосальними інтелігентами духу. Вони чомусь усвідомлювали, що те, чим займається Грицько, – має серйозну вагу.

Чубай не поводився зверхньо, мовляв, от ви селюки, а я митець. Такого не було взагалі. Він із ровесниками та односельчанами тримався на одному рівні. Двоюрідний брат розповідав, як Грицько вчив їх грати в більярд або битися, використовуючи саморобні шиповані кастети. А ще вони кажуть, що Грицько ніколи не жартував. Міг сказати щось на кшталт: “А що ви дурнею займаєтесь, ліпше ідіть почитайте книжку!” Гарно малював, до нього часто звертались із проханнями щось намалювати.

Двоюрідний брат сказав, що Грицько вмів грати на гітарі. Для нас це стало розривом шаблону! Віктор Морозов запевняв, що Грицькові слон на вухо дуже сильно наступив, про яке грання може бути мова! І Тарас Чубай не може повірити, що батько грав на гітарі. Про це не знав ніхто.

Є й інші “темні плями” в його біографії. Коли Грицько приїжджав додому в Березини – за ним завжди слідкували. Тільки він виїжджав до Львова – в хату вривалися з обшуком, допитували родичів, навіть зривали паркет. Хоча навіщо? Порівняно з Калинцем, Горинем чи іншими, Чубай узагалі нічого не робив, за що його так переслідували. Чубай був свідком у справі Калинця. І його зрештою зламали: Грицько свідчив проти Калинця. Нічого особливого: підписав, що дали, а на суді повторив. Але є інша версія – коли він разом із одногрупниками увірвався на суд над Валентином Морозом у Києві – почав лупашити всіх без розбору. Охорона їх добряче побила (через це, очевидно, могли не відкрити справи, мовляв, правоохоронці застосували нелегітимні методи).

Цілком можливо, що саме після цього в Чубая почалися проблеми з нирками, через що він згодом і помер. Через багато років Валентин Мороз у товаристві сказав: “Коли мене ув’язнять або мене не стане, нехай мою справу продовжить Грицько Чубай”. Але Грицько Чубай не мав до політики стосунку! Можливо, через ту неймовірну рішучість?

Знімали кіно без сценарію. Я завжди знімаю фільми так, сценарій сам виникає вже в процесі. Я просто мав ідею, за якою донька має знайти батька, і мав постать Грицька, до якої хотів підійти якомога ближче. Коли я відчув, що досить знімати, зупинив процес, порізав діалоги на маленькі клаптики, з яких почав будувати головне тіло фільму. Тоді я вже знав, що я хочу сказати. І, здається, все сказав.

… і без грошей. Соломія в ролі координатора проекту не раз писала листи, з кимось домовлялась, але ніякого фінансування ми не знайшли. Вона зі своєї кишені заплатила за бензин, коли ми їздили в Київ, Житомир і село Березини, звідки Григорій родом. Уся моя піврічна робота (режисер, оператор, звукозапис, монтаж) зроблена була безкоштовно. Тільки коли фільм уже було завершено і на сторінці мого продакшену OFF Laboratory було оголошено про прем’єру фільму, нам почали писати з різних міст і телеканалів із пропозиціями показати кіно в них.

Але не це було головною проблемою. Я переживав, що вже на прем’єрі може статися кілька скандалів, бо у фільмі є декілька дуже несподіваних ситуацій, про які загалом раніше не знали, але які доволі суттєво міняють уявлення про самого Григорія, також і про його оточення.

Тому я прийняв рішення не показувати нікому фільм до прем’єри. Я хочу знімати кіно максимально правдиво, це і є момент моєї присутності в фільмі. Рефері, який слідкує за кожним порухом, і втручається, переважно, ставлячи крапку. Напевно, через те, що зал сприйняв фільм “на ура”, хвилювання минулося. Був бурхливий сміх під час смішних моментів і висіло щось неймовірно важке над нами, коли було сумно.

Колись я запланував собі цикл повнометражних документальних фільмів про великих українських поетів. Я просто розумію, що цього більше ніхто не зробить, окрім мене. Зараз хочу встигнути зняти фільми про тих, хто ще живий.