Мої очі - це віра і Бог

Майже незрячий прикарпатський священик Ігор Іванів за кілька тижнів здолав сотні кілометрів, аби побувати у французькому місті Люрд, на місці з’яви Пресвятої Богородиці.

Вирушивши в гості до великого життєлюба, отця Ігоря Іваніва зрозуміла, що такі зустрічі не бувають випадковими. Здається, вони вже давно сплановані Богом, Який хоче, аби знедолені, хворі та ті, що у відчаї, дізналися про історію доволі простого на перший погляд, але героїчного життя вибраних Ним людей. А вони, непомітні у сучасній круговерті політичних подій, економічних негараздів та соціальних перипетій, насправді здатні змінити тисячі доль та й навіть світ.

Усяка справа починається з молитви. Перед подорожжю деякі віряни навіть із насмішкою казали, що отець Ігор невиправний оптиміст, проте існує сувора реальність. Отож нехай би він краще служив собі тихо і мирно в церкві та клопоту іншим не завдавав. Щоправда це людина в літах, тому дивуватися тут особливо нема чому.

Звісно, можна би було повірити скептикам, якби не зустріч із самим священиком. Перше знайомство відбулося у ризниці невеличкої церкви Володимира і Ольги в одному із спальних районів Івано-Франківська. Перед черговим Богослужінням, спираючись на руку іншого священика, усміхаючись вийшов літній чоловік. Від його усмішки та перших слів стало якось тепло, затишно та спокійно на душі. Усі суєтні думки, що до того роїлися в голові, кудись зникли.

За годину розмова продовжилася на церковному подвір’ї. Перед бесідою отець Ігор пропонував встати і помолитися. “Так годиться перед кожною важливою справою, - мовив душпастир. - На жаль, усі ми чомусь про це забуваємо, а то й взагалі Господа зневажаємо, а потім плачемо, що нам не щастить”.

Вивів Господь із Росії. Про те, що молодий талановитий геофізик колись стане священиком ніхто навіть в думках не мав. Хлопця із приміського села Микитинці після закінчення місцевого хіміко-технологічного технікуму забрали на службу в армію. Так Ігор Іванів опинився аж у далекій Пермі. Здібний до науки прикарпатець не хотів гаяти час і одразу ж після служби поступив на вечірнє відділення технічного інституту.

Наука ввечері, а вдень робота. “Я мусив працювати, бо життя було нелегке, - згадує отець Ігор. - Батьки грошей не мали, а я вирішив їм допомагати, хоча у мене самого навіть одягу нормального не було”. В інститут майбутній священик ходив у військовій шинелі. Зате ж радів, що вивчиться та матиме вищу освіту. Меткого юнака з України, який був найстаршим у групі, навіть старостою обрали.

Незабаром Ігор став заступником начальника цеху. Йому пропонували квартиру та чудову кар’єру. Потрібно було тільки стати членом компартії. Але цього хлопець робити аж ніяк не хотів. На чергову пропозицію поповнити ряди комуністів відмовчувався або віджартовувався, що ще “не дозрів” до такого “відповідального кроку” у своєму житті. А незабаром мусив повернутися додому, бо рідним потрібна була підтримка єдиного годувальника родини. “Можливо, якби залишився у Росії, то би й досі був геофізиком чи інженером, - усміхається незрячий душпастир, - а так Бог вивів мене, як ізраїльтян із єгипетської неволі”.

Від геології до престолу. На Прикарпатті Ігор Іванів знову продовжує навчання у колишньому інституті нафти і газу, нині Івано-Франківському Національному технічному університеті. У цей час доля подарувала йому зустріч із красунею Лесею, яка незабаром стала його дружиною. Доповнили сімейне щастя й двоє батькових сонечок - Наталочка й Оксаночка. Доні-щебетушки додавали сили й наснаги витримувати у важкій задушливій атмосфері радянщини та безкінечних пропозицій стати партійним.

У кінці 1980-их, коли українська греко-католицька церква вийшла з підпілля, двоє літніх священиків, яких Ігор добре знав і шанував, почали пропонувати, аби й він обрав духовну стезю. Їхні слова батько двох дітей, добрий сім’янин та фаховий геофізик спочатку не сприйняв серйозно. Але, напевно, на те була Божа воля, що чоловік незабаром погодився.

Звістку про те, що Ігор поступає у духовний інститут його рідні та друзі сприйняли з великим подивом. Щоправда ніхто не перешкоджав та не намагався відмовити. Дружина і доньки гордилися батьком, але дуже хвилювалися. Хвилювався і сам колишній геофізик, особливо після урочистого висвячення, що відбулося у Гошівському монастирі, який здавна славиться чудотворною іконою Богородиці.

Благословення сліпотою. У новоспеченого священика почалося нове життя. Він з головою поринає у духовну працю у селі Саджава: сповідає, хрестить, вінчає, ходить на прощі, надає духовну підтримку тим, хто її потребує. Але Бог посилає чоловікові неабияке випробування: після автокатастрофи він перестає бачити. Як на диво, отець Ігор з мужністю приймає свою хворобу, бо на все воля Божа.

Численні лікування у столиці та по різних курортах, на жаль, нічого не дали. Наразі священик бачить тільки нечіткі силуети. В одному з московських інститутів його, щоправда, обнадіяли. “У вас на одному оці щільний шар катаракти, а під ним здоровий нерв, коли його зняти, то ще зможете бачити”, - сказали медики, не забувши попередити про небезпеку.

“Як буде на то воля Божа, - то буду”, - відказав отець Ігор. Проте операція не відбулася через відсутність коштів. Для лікування необхідно 20 тисяч доларів. Але хворий не зневірився, сприйнявши сліпоту як…благословення. “Недуги Бог дає людям як покарання за гріхи і як благословенний хрест, - тихо каже літній прикарпатець. - Я вважаю, що це - мій хрест, тому радо і з молитвою несу його”.

За кілька років хвороби священик навчився сам ходити. Зараз він ще й загартовується: щоранку обливається холодною водою, робить вправи із гантелями, а кількакілометрові походи до храму замінюють ранкову пробіжку. Бачачи як малозрячий панотець чимчикує до церкви, місцеві таксисти почали його безкоштовно підвозити. Він натомість благословляє їхні машини та працю. Водії кажуть, що після такої молитви неабияк таланить.

Богородиця наказала йти. Кілька років тому отець Ігор задумав неймовірне: піти у пішу прощу до Зарваниці. Але ж як? Він майже нічого не бачить, а дорога таки неблизька. Священик почав молитися до Пресвятої Діви, аби та допомогла йому вирішити проблему. “Йди і нічого не бійся!”, - почув він відповідь на молитву. Після цього, не вагаючись, священик вирушив у дорогу.

Йти було важко. Чоловік натер до крові ноги, паморочилося у голові, віднімалися руки, але ж зате він дійшов та відправив подячну Службу Божу. З того часу Ігор Іванів став завзятим паломником. Нині його знають колеги священики з усієї Західної України та Києва, і всюди радо приймають. Кажуть, що це Божий чоловік.

Під час своєї першої прощі, отець Ігор подумав, що непогано би дійти й до Люрду чи Фатіми, місць з’яви Богородиці. Але це були тільки мрії, яким прикарпатський душпастир й сам дивувався. Проте нещодавно ці бажання посилилися. Він почав розповідати про це своїм знайомим, ті тільки плечами стискали. Підтримав його тільки один дяк Степан Прахоняк із бойківського містечка Болехова. Він зголосився бути поводирем священика.

Чоловіки взяли благословення у єпископа та вирушили у французьке посольство в столицю, аби отримати візу. Тричі просили прикрапатці дати дозвіл перетнути кордони Євросоюзу. Проте французи, дивуючись з оптимізму, їм чемно… відмовили. Але отець Ігор зі Степаном вирішили знайти інший шлях: через польське консульство в Львові.

Там через деякий час їм таки відкрили шенгенську візу. Із собою паломники взяли тільки трішки продуктів й одягу. Наплечники везли на велосипеді. Ночували у добрих людей, яких ніде не бракує, та по церквах. Зважаючи на стан здоров’я та поважний вік, отець Ігор щодня долатиме по 25-30 кілометрів. У дорозі священик вів щоденник та молився за потреби всіх, хто записався у спеціальну велику книгу.

Автор: Галина ПЛУГАТОР, Коломия ВЕБ Портал
Обговорити на форумі