Про ввічливість у мовному питанні

На початку грудня я приїхав до свого помешкання в Києві. Я кілька разів у минулому зауважив напис у приміщенні, цим разом він писав про потребу виносити сміття надвір до смітника, а не залишати його при дверях у будинку. Напис був написаний російською мовою і далеко не шекспірівською англійською. Ясно, я напис зірвав, на комп’ютері виготовив напис в українській мові того самого змісту та хоча, мабуть, не шекспірською, але бодай бушівською англійською мовою і вивісив у сінях будинку. Виїжджав я з Києва чотири дні пізніше і мій напис далі висів на свойому місці. Здавалося б, що виїжджав я веселим з Києва. Та були ще й інші інциденти.

В Україні по телебаченні проходить популярна політична програма, якою провадить прибулий з Росії ще в 2005 журналіст-розважальник Савік Шустер. До його програми долучаються всі політики - від Президента до Петра Симоненка. Шустер відносно об’єктивний та навіть симпатичний модератор програми. Одначе, він розмовляє виключно російською мовою. Чому за чотири роки перебування в Україні він не вивчив української мови? Та йому не треба, бо влаштував собі велику телевізійну кар’єру в Києві, не розмовляючи державною мовою. Політики, які беруть участь у програмі, мають свободу розмовляти українською або російською.

В п’ятницю, 5 грудня ц.р. у програмі на тему оформлення коаліції у Верховній Раді України й обрання голови ВРУ виступали, серед інших, представниця Президента України Марина Ставнійчук і представники майже кожної вагомішої партії. На моє велике здивування, пані Марина розпочинала свої виступи по-українському та переходила на російську мову. Микола Катеринчук, ще один демократ, розмовляв майже виключно російською. Ясно, Симоненко розмовляв тільки російською.

Правда, я не витримав до кінця. Але за час мого огляду тільки Тарас Стецьків і Олександер Мороз безвиїмково розмовляли українською. Симоненко та інші з принципу і зухвалості розмовляли російською. Але пані Марина Ставнійчук, Катеринчук та інші, здавалося, під впливом ведучого та з увічливості переходили або навіть починали з російської.

Наступного дня проходив у Будинку кіно в Києві показ художнього фільму “Владика Андрей” про слугу Божого Митрополита Андрея Шептицького. Показ був для запрошених, переважно для публіки, пов’язаної з кіном в Україні. Публіка прийняла фільм про греко-католицького митрополита оваційно. Опісля відбулося прийняття. Приватні розмови проходили українською і російською мовами. Переважно актори, режисери, які походять із західної України, розмовляли між собою українською, а з Києва чи сходу розмовляли російською. Одначе, коли до гурту українськомовних приступив один чи одна, які розмовляли по-російськи, цілий гурт переходив на російську мову.

Я, очевидно, на кожному кроці звертав на це увагу, переважно без успіху. В одному випадку мені було сказано, що ввічливість вказує переходити на мову, котру всі розуміють. Я жалівся, що я не розумію російської та наголосив, що ми знаходимось у Києві, столиці України, а не Росії. Ввічливість тут зазнала розчарування. Мені “ввічливо” сказали, що оскільки я так гарно розмовляю по-українськи, я напевно розумію російську, бо мови подібні.

Кілька тижнів раніше під будинком Української Католицької Школи Св. Юра у Нью-Йорку я чекав на своїх дітей. Зібрався тут також малий гурт новоприбулих з України батьків. Розмовляли по-українському, але прийшла одна пані, заговорила російською і цілий гурт перейшов на російську мову. Я промовчав. На другий день, побачивши отця пароха, я згадав цю подію та запропонував, щоби повісити на дверях школи напис такого змісту: “За Святим Письмом, хто говорить не тільки чужою, але ворожою російською мовою, попаде у Пекло.” Отець, мабуть зрозуміло, відмовив мою ініціативу. Я розумію, що в Святому Письмі такого твердження немає, бо воно написане далеко до виникнення неприродних російсько-українських відносин.

Мова, кажуть, це - тільки засіб спілкування. Так спілкувався російською мовою Сталін з Москви із Кагановичем з України у 1932-33 роках, щоби знищити український народ. Всі директиви виходили російською мовою.

На різдвяному концерті шкіл Св. Юра у Нью-Йорку одна учениця Академії на скрипці заграла твір “Мелодію” Мирослава Скорика. Вдумуючись у прекрасну композицію, мені жінка підказала, що до неї Богдан Стельмах написав слова, а Оксана Білозір проспівала пісню про Голодомор під назвою “Свіча”. В пісні є такі слова: “Вогником свіча повівала, мати дитинча сповивала, пісня гомоніла про гірку біду-недолю… про чужу орду криваву… мати дитинча колисала не в колисці - ні, не в колисці, але у труні.”

Мабуть, кожна мова - це тільки засіб спілкування. Для мене російська - це знущання. Але - задля ввічливості! Росія раніше казала, що голоду в 1932-33 зовсім не було, а сьогодні каже, що навіть якщо був, то не був запроваджений як геноцид проти українського народу. Давайте, задля ввічливості, погодимося з Росією?!

Мені здається, що й увічливості мусить бути межа.

Автор: Аскольд ЛОЗИНСЬКИЙ
Обговорити на форумі