Концепція національної держави Петра Полтави

Важко, або й неможливо, сказати, чи то великі люди роблять епоху, в яку вони живуть, великою, чи, навпаки, велика епоха народжує великих людей. Безперечно одне - вони тісно взаємопов’язані. В українській історії було багато періодів, які породжували національних героїв та геніїв. Були й особистості, діяльність яких становила епоху. Знання цих періодів, цих “зоряних моментів” у власній минувшині є не тільки засторогою від національного нігілізму та байдужості, але й стимулом, основою прагнення йти далі, гідно продовжувати справу, яку творили, за яку боролись і віддавали життя попередні покоління рідного народу.

Національно-визвольна боротьба українського народу 40-50 років XX століття є, без сумніву, однією з найбільш героїчних сторінок усієї української історії, не тільки нинішнього, але й попередніх віків. Та титанічна боротьба, що її довелося вести українському народові проти найбільших мілітарних потуг тієї доби - нацистської Німеччини та комуністичного Радянського Союзу, певне, не має прецедентів у світовій історії. Проте ще й сьогодні в Україні дуже сильним є прагнення переконати, що цей період не можна й не треба сприймати однозначно, що жертви, понесені українським народом, були як з однієї, так і з другої сторони. Проте, в цьому випадку, залишається поза увагою той факт, що одна сторона боролася за свободу і право для себе і для всіх інших народів жити вільним, самостійним життям на рідній землі, друга - репрезентувала людиноненависницьку ідеологію та тоталітаризм. Не будемо вдаватися до аналізу історичних фактів та тогочасних подій, ця проблема вимагає окремого ґрунтовного розгляду, і в цьому напрямку зроблено і робиться досить багато. В той же час, як на нашу думку, значною мірою залишається поза увагою дослідників, та й широкої громадськості, ідеологічні, політичні та правові ідеї, що були розроблені в цей період і покладені в основу ідеології українського національно-визвольного руху і які, зрештою, не втратили і понині своєї теоретично-прикладної цінності. Докладна їх характеристика і аналіз вимагає ґрунтовних наукових досліджень і тривалого часу. А найголовніше, вміння та бажання спокійно і неупереджено підійти до свого минулого, щоб зрозуміти головне, визначальне, загальнонаціональне та відділити його від суб’єктивного, випадкового, вузькопартійного. Показником того, що домінування саме такого підходу ще попереду, може служити той факт, що нині, як і десять-двадцять років тому, пересічному громадянинові будь-якого віку і в будь-якому регіоні України мало що говорять, або й цілком не відомі імена П.Полтава (Петро Федун), О Горновий (Осип Дяків), П.Дума (Дмитро Маївський), Д.Шахай (Йосип Позичанюк) та багато інших. Хоча ці люди, власне, й були творцями ідеології українського національно-визвольного руху 40-50-х років XX ст.

Обсяг статті, складність та важливість проблеми не дозволяє ґрунтовно розглянути всі питання, які піднімалися в працях вищезгаданих мислителів. Тому зупинимося тільки на творчості одного з них - Петра Полтави, розглянувши його концепцію національної держави, яка, на нашу думку, може бути, при відповідному творчому підході та осмисленні, використана на нинішньому етапі державотворення в Україні.

Але перш ніж перейти безпосередньо до розгляду окресленої проблеми, буквально кілька слів про самого Петра Полтаву. Тим більше, що його ґрунтовна біографія сама по собі потребує окремого дослідження. Петро Полтава (Петро Миколайович Федун] народився 1919 року в селі Шнирів Бродівського району на Львівщині, Після закінчення початкової школи в рідному селі поступив до гімназії в Бродах. В 1940 році був призваний до радянської армії, був офіцером, Брав участь в радянсько-фінській війні. Вже 1940 року розпочав свою політичну діяльність як організатор Юнацтва ОУН, був одним з редакторів його органу “Юнак”. З 1944 року - член Проводу ОУН, працював в референтурі пропаганди, керував школою кадрів ОУН, виконував функції політвиховника в УПА. Один з провідних діячів УГВР, заступник Голови Генерального Секретаріату УГВР, керівник ”Бюро інформації УГВР”, начальник політвиховного відділу в Головному військовому штабі УПА. Майор УПА, нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу і медаллю “За боротьбу в особливо важких умовах”. Загинув в бою зимою 1951/52 року біля Букачівців на Рогатинщині.

В Універсалі Української Головної Визвольної Ради, прийнятому на Великому Зборі. що відбувся 10-15 липня 1944 року, на якому були прийняті основні програмні документи УГВР, підкреслено, що головною метою національно-визвольного руху українського народу є Українська Самостійна Соборна Держава як найважливіша передумова того, щоб український народ “був володарем на своїй землі”. Саме розробка теоретичних основ здобуття та розбудови самостійної Української держави є ключовою проблемою в працях Петра Полтави, та й інших ідеологів та публіцистів цього руху. Основою ідеології боротьби за державність він вважав ідею нації. В своїй праці “Концепція Самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу”. Полтава, аналізуючи процес історичного розвитку та оперуючи конкретними фактами з європейської та світової історії, доводить, що основою суспільного прогресу є ідея нації, і будь-які спроби боротьби з нею або ігнорувати її врешті-решт закінчувалися провалом. “Як показує вся історія людства, прагнення народу до самостійного державного життя є його органічним природним прагненням. Кожний народ завжди старався забезпечити своє існування і створити найкращі умови для свого розвитку через власну державну організацію. У власній державній організації і через неї кожний народ найкраще, найповніше проявляв завжди своє національне “я” Таким же органічним і природним прагненням є й прагнення українського народу до самостійного державного життя, тобто до реалізації власної ідеї нації. Це прагнення знаходить своє реальне втілення в першій в українській історії державній організації, якою була Київська Русь. Наступним реальним виявом цього прагнення стала Козацька Республіка, керуючись ним український народ утворив на своїх землях Українську Народну Республіку в 1918 році. Керуючись цим прагненням, - підкреслював П.Полтава, - український народ ніколи не переставав і не перестає боротися за своє національне і політичне визволення в періоди бездержавного існування.

Розуміючи народ (націю) як окрему людську спільноту, що твориться на основі спільності походження, мови, території, культури, подібного характеру, спільної боротьби з чужинцями та життя в спільній державній організації, яка існує від найдавніших часів історії людства, він підкреслює, що сама ідея нації, тобто усвідомлення нацією права на самостійне державне життя, з’являється значно пізніше. При цьому, незважаючи на те, що процес цей проходить по-різному у різних народів, суть його завжди зводиться до ідеї національної незалежності народу в його власній самостійній державній організації.

Визначаючи ідею нації як фактор розвитку загальнолюдського історичного процесу, П.Полтава разом з тим зауважує, що це не є єдиним фактором. Другим фактором, що діє паралельно з ідеєю нації, є ідея демократії.

Більше того, підкреслює він, ідея нації великою мірою самим своїм виникненням завдячує демократичній ідеї, оскільки без ідеї правової рівності всіх громадян держави не могла б виникнути ідея суверенності народу. І саме з ідеї суверенності нації, висунутої Великою Французькою революцією, розвинулася ідея національної незалежності народів у власних самостійних національних державах. Боротьба за демократичні перетворення, яка розгорнулася в XIX ст. у Європі, ніколи не була спрямована проти національної незалежності народів.

Більше того, ця боротьба, охоплюючи широкі верстви народу, піднімала рівень національної свідомості та зміцнювала саму націю. Саме тому, на думку П. Полтави, ідея нації та ідея політичної демократії можуть існувати лише разом, взаємозбагачуючи та взаємодоповнюючи одна одну. Іншими факторами, які мали і мають вплив на хід розвитку історичного процесу і діють постійно або в певних історичних періодах проти ідеї нації, є буржуазний імперіалізм та марксизм. Перший, поневоливши європейські та інші народи, заперечив їхнє право на самостійний розвиток і виступив як антинаціональна або денаціоналізуюча сила. А марксизм своїми основними положеннями, зокрема про те. що нація - явище історичне, що історія людства - це боротьба суспільних класів, що пролетаріат “не має батьківщини”, ідеєю диктатури пролетаріату, скерований проти ідеї нації. Але, як показує хід історичного розвитку, тобто розпад колоніальних та багатонаціональних імперій і держав, відхід соціалістів від марксизму, визнання ними права націй на самовизначення, в боротьбі з ідеєю нації ці сили виходять переможеними або взагалі зникають з історичного процесу.

П.Полтава приходить до висновку, “що ідея нації займає домінуюче становище серед усіх інших факторів, що впливають на хід історії. Вона є найбільша сила історичного процесу, в зударі з якою капітулюють всі інші сили, скеровані проти неї. Вона через те визначає і основну розвиткову тенденцію історичного процесу”.

В тісному зв’язку з концептуальною розробкою ідеї нації, її ролі та значення як в загальноісторичному процесі, так і в українській історії, П.Полтава розробляє теорію національної держави. Визначаючи причину появи держави природною необхідністю впорядкування суспільних відносин всередині спільноти, тобто народу, та потребою оборони від зовнішніх ворогів, він заперечує марксистське положення про виникнення держави як знаряддя гноблення в руках експлуататорських класів. В процесі історичного розвитку, на певному етапі суспільного розвитку, держава перестає бути виразником загальних інтересів і перетворюється в знаряддя соціального гноблення стосовно частини власного народу, та соціального і національного гноблення стосовно поневолених народів, зокрема, в багатонаціональній державі. А оскільки людство поза державними формами суспільної організації існувати не може, то єдиною можливою та життєздатною є система вільних національних держав усіх народів світу “Ми, націоналісти, - підкреслює П.Полтава, - вважаємо, що - як це воно було завжди дотепер, є сьогодні і буде в майбутньому - незалежна національна держава є тією одинокою формою політичної організації народу, яка забезпечує йому найкращі умови для всебічного розвитку всіх його духовних і матеріальних сил. Без власної національної держави, тобто без держави, побудованої на етнографічних землях даного народу, народ не може повноцінно розвиватися. Більше того, без власної національної держави народ є приреченим на загибель. Українська Самостійна Соборна Держава, як головна мета національно-визвольної боротьби, саме й є національною державою українського народу. Здійснення Ідеї УССД. тобто створення незалежної Української держави, на думку П.Полтави, - буде не тільки вирішенням національної проблеми українського народу, створенням належних умов для його дальшого розвитку, але й ознаменує цілковиту перебудову політичного укладу на Сході Європи на єдино справедливому, прогресивному принципі - принципі самовизначення народів.

Важливо, що національна держава жодною мірою не суперечить ідеї прав людини, навпаки, саме в національній державі тільки й є можлива повна реалізація прав і свобод людини. І ця головна ідея українського національно-визвольного руху, яка бере свій початок від його організаційного оформлення і втілюється в гаслі “Свобода людині, свобода народам!”, показує тісний взаємозв’язок та залежність між цими правовими інститутами.

Сьогодні, розбудовуючи незалежну Українську державу, про яку мріяли, за яку боролися і віддавали своє життя найкращі сини і дочки українського народу, серед них і Петро Полтава, необхідно не тільки віддавати їм данину пам’яті та шани. Необхідно звертатися до їх творчої спадщини, яка складає основу інтелектуальної скарбниці українського народу. Зрештою, творчість борців за волю і самостійність України необхідно не тільки знати, на ній треба вчитися. Вчитися бути європейцем, залишаючись українцем, вчитися поважати себе, свою мову і свій народ у себе вдома в Україні і поза її межами, вчитися бути відповідальним за свою долю і за долю свого народу. Бо власне цього нам зараз найбільше бракує, бо власне проти цього десятиліттями працювала російська самодержавна, а пізніше радянська тоталітарна система. Нас переконували, що на Європу можна дивитися, та й ходити до неї. тільки через “акно”, яке хтось там десь на півночі “прарубіл”. Нас вчили дивитися на себе, на свою історію і на увесь світ чужими очима. Нам нав’язували якісь міфічні “родинні” стосунки, переконуючи, що всі ми маємо “старшого брата”. Нас переконували, що нам не треба мати почуття відповідальності, нам не треба навіть думати, бо за нас думають і вирішують інші.

Тому не варто починати все з початку, треба повернутися до того, що вже було осмислене і зроблене, вивчити це та йти далі. Тобто найбільш ефективно використовувати ті “найкращі умови для всебічного розвитку всіх духовних і матеріальних сил” українського народу, які дає незалежна національна держава. Пам’ятаючи при цьому, що наявність умов для отримання якогось результату ще не є гарантією його отримання. Такою гарантією завжди є тільки максимальні зусилля, прикладені для його отримання всіма, від кого залежить цей результат. У даному випадку це й є ті 52, чи скільки там нас є, мільйони.

Автор: Тарас АНДРУСЯК
Обговорити на форумі