Суспільний статус руської (давньоукраїнської) мови

Розшарування обов’язково передбачає инше відгалуження, яким була руська писемно-літературна мова (або давньоукраїнська), що “постійно вторгалась у слов’янську (розумій: церковнослов’янську. - Авт.) мову, наче ясний промінь сонця в темну ветху будівлю”. Вона функціонувала в офіційно-діловій і світській писемності. Так виникла дихотомія мови культу і мови права. Серед найвідоміших юридичних пам’яток – “Руська правда” (XI - початок XII ст.), що “справляє враження твору, написаного чистою народною руською мовою” (Ю. Карський); такі оригінальні пам’ятки, як твори Володимира Мономаха, “Моління Данила Заточника”, “Слово о полку Ігоревім”, “Повість временних літ”, “Київський літопис”.

Характерно, що саме в літописах найповніше відображена мовна картина Київської Руси, тобто мовна неоднорідність із переходами від церковнослов’янської до руської і навпаки: “…добірно книжною, староболгарською пишуться партії церковно-моралізуючі й щільно пов’язані з церковністю; в оболонці цієї ж мови, але з вільнішим, далеко ближчим до розмовного синтаксисом і лексикою значною мірою світською і побутовою - частини власне розповідні”. Зазвичай вживання цих мов зумовлено ставленням до викладених подій: коли треба описати події, не залежні від оповідача, – вживається церковнослов’янська мова, а якщо його власні враження – руська. Російський учений Б.УСПЕНСЬКИЙ означує це в термінах “протиставлення мов як об’єктивного і суб’єктивного”. Ця об’єктивність співвіднесена з вищою, сакральною силою, себто з істиною, а суб’єктивність – із людською силою, себто земною правдою. І.ФРАНКО, покликаючись на “Повість временних літ”, згадує про руські оригінали, які літописець знайшов в архіві і дослівно переписав: “вони поперед усього мовою різняться від мови літописця, не мають ані сліду церковщини, і вже тому не можна думати, що він переклав їх із грецької”, себто руська мова як літературна існувала паралельно з церковнослов’янською, обслуговуючи світську сферу.

Найпоказовіша у цьому аспекті мова “Слова о полку Ігоревім”, що відзначає навіть В.БЄЛІНСЬКИЙ: “Слово про похід Ігоря” дуже яскраво виявляє своє південне походження. Граціозні форми його мови нагадують сучасне наріччя України, особливо багатством гортанних звуків і закінчень на букву “ь” в дієсловах теперішнього часу третьої особи множини. Але що найбільше промовляє на користь українського походження “Слова”, – це спосіб життя-буття українського народу. Відчувається щось благородне і людяне у взаємостосунках героїв цієї поеми. Все це, повторюємо, дихає Південною Руссю…”. Власне, так розмовляли у половині XI ст. – це, зауважує І.ФРАНКО, “не був виїмок”, позаяк література, писана не для церкви, була “тоді у нас такою щиронародною мовою”.

Експансивна розбудова Київської держави як Рюриківської імперії, творення державних канцелярій як централізованих органів та бурхливий розвиток давньоруської культури сприяли поширенню в країні єдиної києворуської (визначення С.ВИСОЦЬКОГО) літературної мови, що становила собою місцеву полянську говірку – койне, насичену говірками навколишніх земель, а також церковнослов’янізмами. На думку О.ШАХМАТОВА, це був говір панівних класів, відмінний від мови навколишнього сільського населення. Київські князі посилали по містах або своїх синів, або посадників, що приводили із собою й дружину, а київська духовна влада наділяла ті самі міста вищим і нижчим духовенством, яке привозило із собою різноманітного змісту книги. Ті й инші, становлячи собою основу вищої верстви суспільства, зливалися з місцевими уродженцями і творили ту саму книжну літературну мову, що існувала і в Києві, лише з дуже незначними місцевими особливостями. У такий спосіб чималий адміністративний апарат: чиновники, писарі, посадові особи – ставали носіями києворуської державної ділової писемности та мови. Всі офіційні папери, правові акти, різні грамоти зі зверненням до князя мали укладати за чинними зразками. Використання руської мови в державній сфері мало величезне значення для самосвідомости русичів. Ця мова стала основним об’єднавчим чинником для усієї поліетнічної Руси зі стрижневим руським (українським) етносом.

Наголосимо, що саме київські державні установи стали першими осередками, у яких поступово склалися руська мова і писемність, що згодом поширились по всій країні. За часів Ярослава Мудрого київська писемна школа із центрами у Софійському соборі (Руська митрополія), Києво-Печерському та Михайлівському Видубицькому монастирях сфокусувала в собі максимальний розвиток руської мови, і передусім завдяки різноманітним перекладам богословської, апокрифічної, агіографічної, історичної та природничої літератури. Навіть більше, руська мова починає проникати до конфесійної літератури у формі поодиноких фонетичних і морфологічних вкраплень, як, наприклад, в Остромировому Євангелії 1056-1057 рр.; завдяки заміні незрозумілих специфічних церковнослов’янських слів давньоруськими, зокрема у Галицькому Євангелії 1144 р.; за допомогою застосування надрядкових глосем (пояснювальних слів) при незрозумілих церковнослов’янських, зокрема в перекладі хроніки Амартола.

Цікаві міркування про розвиток руської мови в ХІ-ХШ ст. Л.ЯКУБІНСЬКОГО. Якщо у X - на початку XI ст. як літературна мова у Київській Русі переважала церковнослов’янська і, зокрема, як державна мова Київської Руси у княжих канцеляріях, то надалі ситуація докорінно змінилася. Із XI ст. церковнослов’янська мова втрачає свою провідну позицію, а державні акти наповнює руська мова. Вчений умотивовує це зміною суспільно-політичної атмосфери в XI ст., а зокрема, розвитком самобутньої давньоруської культури, що сягає своїм корінням у народ і живиться його соками. Відтак найкращі люди Київської Руси почали виражати свої думки і почуття у письмовій формі не иноземною, а рідною руською мовою, - як висловився Г.ЛУДОЛЬФ: “говорити треба по руськи, писати – по слов’янськи”. За спостереженнями А.КРИМСЬКОГО, “чим далі одходило життя од XI в., тим більше в нашій літературній мові бачимо елементу свого, рідного, а церковнослов’янщина тратить свої типові ознаки, дарма що ми ніде у наших тодішніх книжників не зустрічаємо думки, що й принципово треба б писати по нашому, просто, а не мовою “високою”, священною церковнослов’янською”.

Мовна картина Київської Руси ІХ-ХШ ст. нагадує бурхливу річку з двома берегами, межи якими місток, який, за А.КРИМСЬКИМ, можна назвати “середньою лінією, лінією погодження”. Саме ця “серединність”, чи то намагання балансувати між чужим і своїм, між старим і новим, традиційним і радикальним, стала дорогою історичного розвитку народу як мови і мови як народу. Можливо, через цю “лінію погодження” ця дорога часто ставала маргінальною. Ці два береги – дві мови: запозичена, наднаціональна, престижна церковнослов’янська як основний чинник культурного і політичного інтегрування Руси у візантійський світ – і руська, яка ґрунтується на київській (полянській) діялектній говірці, що, прориваючись крізь товщу культової мови, з огляду на бурхливий культурно-ідеологічний і політичний розвиток Руси як імперії, наводнює документи княжих канцелярій, літописи та художні твори. Така, як каже І.ФРАНКО, “язикова двоїстість” поволі набуває рис, по перше, асимілювання церковнослов’янської мови руськими ознаками; по друге, вироблення оновленої літературної мови – руської, щедро збагаченої церковнослов’янськими елементами.

Автор: Ірина ФАРІОН, Мова – краса і сила: суспільно-креативна роль української мови в ХІ – середині ХІХ ст.
Обговорити на форумі