Як мусульмани створили Європу

Рецензія на: God’s Crucible: Islam and the Making of Modern Europe, 570–1215 [Божий тигель: Іслам та виникнення сучасної Європи, 570–1215 рр.] Дейвіда Леверінга Л’юїса [David Levering LEWIS].

Іслам та християнство не завжди були непримиренними ворогами, і мусульмани не завжди вимагали навернення у свою віру від християн, про що нагадує книга американського історика Дейвіда Леверінга Л’юїса, дворазового лауреата Пулітцерівської премії у номінації “біографія/автобіографія”. Чи-то у мусульманському Аль-Андалусі, чи-то християнському Леоні та Кастилії була свого часу релігійна толерантність. При дворі каліфа окрім мусульманських вчених були як католицькі єпископи, так і рабини, а король Леону та Кастилії Альфонсо VI називав себе королем двох релігій. Аль-Андалус був тиглем, у якому варилися разом представники багатьох народів та релігій, створюючи космополітичне суспільство. Концепція Середземномор’я як місця зустрічі трьох континентів існує з часу класичної епохи у Стародавній Греції. Проте, перед тим як почати сприймати їхніх мешканців окремими спільнотами, потрібен був наступний інтелектуальний стрибок. До нього Європа, Африка та Азія існували у свідомості як окремі континенти, проте не існувало ще поділу на європейців, африканців та азіатів. Захоплююча та насичена цікавим матеріалом книга “Божий тигель” Дейвіда Леверінга Л’юїса [David Levering Lewis], переконує, що змусити європейців уявити себе окремою спільнотою могли дві речі. Однією з них було створення величезної Священної Римської Імперії світловолосим, шість футів чотири дюймів зросту [приблизно 193 см], з непропорційно тонкою шиєю, войовничим королем франків, якого ми знаємо як Карл Великий [Charlemagne]. Іншою було виникнення та розквіт на південному заході Іберійського півострова ісламської іспанської культури, яку араби назвали Аль-Андалус. У процесі, який зробив різні європейські племена єдиною спільнотою, важливу роль відігравало те, що ці племена мали спільного між собою та відмінного від сусідів-мусульман. Це вже давно поширена думка. Проте “Божий тигель” пропонує приголомшливий висновок: у створенні цивілізації, яку успадкували сучасні європейці, культурна спадщина Аль-Андалусу є принаймні такою ж важливою, як спадок франків-католиків. Під владою Карла Великого перебували в момент піку його могутності більша частина Франції, Швейцарії, Бельгії та Нідерландів, захід Німеччини, Італія аж до Риму включно, смуга землі на півночі Іспанії, частини Угорщини та Балкан. Це майже три з половиною мільйони квадратних миль [понад 9 млн. кв. км], що більше, ніж континентальна територія США. Карл Великий навертав у католицизм язичників саксів на сході своєї імперії гострим мечем, влаштовуючи різанину тисяч тих, хто чинив опір, і з такою самою енергією придушував вогнища єресі в межах Держави франків. Він створив центри навчання при монастирях, запрошуючи туди вчених з цілої імперії та з-поза її меж, і через сторіччя неуцтва, яке існувало у Галлії та Германії після падіння Римської імперії, праці таких осіб як Алкуїн з Нортумбрії (поет, богослов і відновлювач класичної навчальної програми) створили Відродження Каролінгів. Ці досягнення, мабуть, надали Карлу Великому право називати себе спадкоємцем Риму на Заході Європи, творцем Renovatio Romani Imperii, реставрації імперії. Коли він попрямував до Риму у грудні 800 року, на тридцять другому році свого правління, він зробив це з метою захистити владу Лева ІІІ, Папи римського. Його Святість в обмін на цю послугу коронував його Римським імператором на Різдво 800 року (дратуючи цим візантійського регента Ірену, яка називала себе Імператором замість Імператриці та вважала, що титул належить їй). Карл Великий був великим солдатом, відданим католиком, амбітним адміністратором та патроном освіти та науки. Йому дійсно було чим пишатися, про що свідчить чудовий спадок Каролінгів; можна згадати про прекрасні різьблені із слонячої кістки настінні тарілки у Музеї Метрополітен у Нью-Йорку, елегантність рукописів, написаних Каролінгським мінускулом [рукописний шрифт] або віршовану історію Йорка, написану Алкуїном. Проте імперія, яку він створив, була, як Л’юїс це гостро підкреслює, “релігійно нетерпимою, інтелектуально бідною, соціально закостенілою та економічно примітивною”, такою, що була керована “кастою воїнів та їх помічниками – кліром”. Незважаючи на емісію нової валюти, в економіці переважав бартер, міст будь-якого розміру було мало і багатство вимірювали у землі, селянах та рабах. У Карла Великого не було жодної системи збору податків. Він жив за рахунок грабунку та продуктами його власних маєтків. Його графи були винні йому лише військову повинність. Вони були зобов’язані збиратися щороку пізньої весни, озброєні для військової кампанії, якщо він вважав її необхідною. (Дуже часто він саме так і вважав.) Франки колись були відносно вільним народом землеробів та скотарів; тепер вони були значною мірою нацією серфів, і працювали пліч-о-пліч з рабами, чимало з них були слов’янами з Богемії та південних берегів Балтійського моря. Королівський палац Карла Великого у його новій столиці в Аахені був збудований серед комплексу світських та церковних будівель на площі 50 акрів та був у свій час найбільшою кам’яною спорудою на північ від Альп. Але він бліднув у порівнянні з величністю архітектури Візантії або Риму. Король дарував бібліотекам сотні рукописів, що більше, ніж колись було у франків, але виглядає жалюгідно (як влучно зауважив історик Едмунд Гібон [Edmund Gibbon]) поряд з тисячами документів у бібліотеках Італії або Іспанії. Він створив нову бюрократичну машину, призначивши королівських службовців до кожного з 350 графств його королівства, щоб передавати його накази, вирішувати суперечки та, коли необхідно, – збирати людей на війну. Проте, як стверджує Л’юїс, багато що з цієї королівської централізації мало форму не більше ніж пергаменту у світі майже повсюдної неписьменності, глибоких підозр та образ з боку місцевої аристократії, й руйнівної невідповідності між ресурсами та завданнями. Річ у тому, що імперії Карла Великого, яке б величне враження вона не створювала, бракувало багатьох ознак того, що ми називаємо цивілізацією: міст, торгівлі, великих бібліотек, письменної еліти. Це стає особливо зрозуміло, якщо ми порівняємо світ, який він створив, із суспільством його нових сусідів-мусульман. Подібно до імперії Карла Великого, Аль-Андалус був багато в чому продуктом воєнної машини. Іслам виник на Аравійському півострові у VII столітті і поширювався з дивовижною швидкістю у всіх напрямках. Після смерті Пророка у 632 році арабам знадобилося тридцять років, щоб завдати поразки двом великим імперіям на півночі від них – християнській Візантії та зороастрійській Перській імперії, що простягалася через всю Центральну Азію і межувала з Індією. Династія клану Умайядів, які здобули контроль над ісламом у 661 році, поширювала свою владу на захід у напрямку Північної Африки та на схід – у Центральну Азію. На початку 711 року Тарік ібн-Зіяд, командувач армії берберів, за наказом шостого каліфа Умайядів зі столицею у Дамаску, вступив до Іспанії, переправившись через Гібралтар. [Звідси бере назву Гібралтар: Джабаль Тарік [Jabal Tariq] – арабською мовою це Гора Таріка] Там він напав на вестготів, які керували більшою частиною давньої римської провінції впродовж двох століть. Роком пізніше нова армія з 18000 чоловіків, здебільшого арабів з Ємену, приєдналася до завойовників. За 7 років більша частина Іберійського півострова потрапила під правління мусульман; знадобилося майже вісімсот років, щоб півострів цілком знову перейшов під контроль християн – у 1492 році. Після першого тріумфу мусульман християни північної Іберії відвоювали шмат території, зокрема Астурію у 720-х рр., і Галісію – під кінець наступного десятиліття. На гористому північному заході півострова, на південному узбережжі Біскайської бухти християнські племена значною мірою могли чинити опір мусульманській інвазії. Панування мусульман не було ніколи міцним і в Країні Басків на південному боці Піренеїв. Верхня, Серединна та Нижня Іспанські Марки [марка – прикордонне графство. – Z] лежали між ядром Аль-Андалусу, себто регіону навколо Кордови, та християнськими королівствами на північному заході, з одного боку, і франками за горами на північному сході, з іншого. Оскільки Марки були прикордонними територіями – чи-то астурійців, чи-то франків, – вони завжди наражалися на ризик нападу. Умайяди не мали, однак, наміру зупинитися на Піренеях. Їхня перша спроба захопити Аквитанію, південне герцогство франків, була зупинена у 721 році, коли герцог Одо розбив своєю важкою кавалерією мусульманську армію, розташовану табором неподалік його столиці – Тулузи. Проте трохи більше ніж десятиліттям пізніше, Абд Ар-Рахман, новий емір Аль-Андалусу, повернувся, щоб виконати завдання, з величезною, добре вишколеною та випробуваною армією маврів. Він змусив утікати Одо після поразки біля Бордо та просувався вперед на північ до Пуатьє, що розташоване майже на половині дороги від Піренеїв до Парижу. Біля Пуатьє, проте, мусульманам знайшовся рівний суперник. У жовтні 732 року Карл Мартель [Charles Martel], дід Карла Великого, який привів свої війська з далекого Дунаю, приєднався до сил герцога Одо і війська еміра зазнали поразки. Християнський писар у хроніці латинською мовою, написаній у 754 році, назвав переможців битви під Пуатьє європейцями (europenses): це – перше зафіксоване використання латинського слова для позначення народів Європи. І воно було написане в Аль-Андалусі. Пізніші християнські історики надали битві під Пуатьє епохального значення. Гібон відзначав, що, якби маври ще раз пройшли таку відстань, як від Гібралтару до Пуатьє, вони могли б досягти Польщі або шотландського Гайленду [Highlands]. Можливо, він і справді думав, що в разі перемоги Абд ар-Рахмана “тлумачення Корану зараз викладали б у школах Оксфорда, і її кафедри, можливо, демонстрували б до обрізаних людей святість і правду одкровення Магомета”. Для нього доля християнської Європи була на терезах. Через тиждень після початку битви, як він писав, “мешканців сходу пригнітили сила і зріст германців, які… відстоювали громадянську та релігійну свободу своїх нащадків” [Edmund Gibbon, The Decline and Fall of the Roman Empire (P.F. Collier & Son, 1899), p. 288.]. Водночас було б дивно оцінювати перемогу Карла Мартеля як гарантію свободи сповідання. Малу, але впливову спільноту євреїв Іберії толерували в Іспанії, коли її володарями були вестготи – єретики-арійці, які керували підданими католиками та юдеями, проте євреїв почали переслідувати у 589 році, коли вестготи навернулися в католицизм. Отже, для євреїв мусульманське завоювання принесло правителів, які практикували терпимість щодо них, а також до християн та зороастрійців, і не було небажаним. Протягом першого періоду мусульманського панування християни також виявили, що вони матимуть релігійну свободу доти, поки вони (як і євреї) не прагнуть навернути мусульман на християнство чи не критикують іслам. Контраст із правлінням франків не міг бути більш різким. Одержимість католицьких правителів релігійною ортодоксальністю була однією з речей, які зробили Темні віки, – як Петрарка назвав період з V по X століття – такими темними. У той час не було також цілком очевидним те, що битва під Пуатьє покінчила з мріями мусульман щодо завоювання землі франків. Протягом майже тридцяти років араби тримали під своїм контролем Септиманію (сучасний Лангедок) на півдні Франції та керували нею зі столиці у Нарбонні. У наступні десятиліття відбувалися постійні вилазки на територію франків та відповідно відступи, оскільки чергові еміри прагнули врізатися якомога глибше в територію франків. Через весь цей рух вперед та назад було б нерозумно (як це доводить Л’юїс), обирати Пуатьє як переломний момент. Однак найбільшою перешкодою для мусульманської експансії були поділи серед мусульман, які призводили до майже постійного конфлікту в Аль-Андалусі. Розбіжність у світі ісламу почалася у племінному суспільстві, яке було першим домом релігії. Пророк походив з племені Курайшитів, до членів якого з особливою увагою ставилися вірні. Серед Курайшитів клан Мухаммеда був особливо шанованим. Перші каліфи були цілком з Курайшитів, але перша династія походить не від родичів Мухаммеда, а від клану Умайядів. Коли четвертого каліфа Алі, двоюрідного брата та зятя Пророка, вбили Умайяди і поставили на місце каліфа свою людину, розпочалася довга боротьба між кланами [Поділ на сунітів та шиїтів в ісламі виник саме через це. Шиїти – послідовники Алі, які вважають, що рід Пророка повинен постачати лідерів ісламу]. У 750 році у новопосталій мусульманській імперії вибухнуло повстання проти Умайядів, і новий каліф з клану Аббасидів вирішив вирізати усіх Умайядів, які могли б відродити династію. Недаремно його назвали ас-Саффах, Проливач крові. До жалю усіх Аббасидів, які прагнули контролювати усю імперію, кровопролиття не було цілком завершене. Абд ар-Рахман, дев’ятнадцятирічний онук каліфа Гішама І з Умайядів, уникнув страти та зумів дістатися Марокко. Через вузькі протоки між Марокко та аль-Андалусом Абд ар-Рахман планував завоювати мусульманське суспільство, чиї правителі завдячували своїм місцем патронажу його пращурів. У 755 році він висадився у Гранаді з тисячею берберської кінноти. Йому було лише двадцять п’ять років. Менше ніж за рік він зумів захопити Кордову та проголосити себе еміром аль-Андалусу. Проте територія під його контролем була незначною. Він втратив на користь Піпіна Короткого, батька Карла Великого, плацдарм для нападу на франків на північ від Піренеїв у 759 році, зокрема й через те, що він зіткнувся з повстанням на заході його власної імперії, і він проводив більшість свого часу у сідлі, придушуючи опір його претензіям на титул еміра. Коли Абд ар-Рахман завдав поразки емірові Аббасидів у 763 році, він наказав стратити усіх полонених, і безпосередньо спостерігав те, як емірові відрізали руки, ноги, а потім й голову. “Помічені та консервовані у соляному розчині, голови лідерів опору вислали до Мекки”, – пише Л’юїс. “Коли каліф аль-Мансур отримав криваві рештки, кажуть, що він вигукнув: “Слава Аллаху за те, що помістив море між нами!” Незважаючи на – або можливо й через – цей кривавий початок, правління Абд ар-Рахмана та його нащадків в Аль-Андалусі принесли період відносної стабільності. Емірові довелося бути готовим у будь-який момент захищати свою територію від нападів ззовні та свою владу від внутрішніх посягань. Проте одночасно із мистецтвом війни, він міг практикувати мистецтва мирного часу. Ядро Великої Мечеті у Кордові, яка стоїть донині, збудували для Абд ар-Рахмана у дивовижному вибуху архітектурного запалу, очевидно між 785 та 786 рр. З 152 колонами, які розташувалися в одинадцять проходів, вона складається з двох частин: великого залу для молитов площею дві третини акру та прилеглої площі того самого розміру, наповненої рядами помаранчевих дерев, які разом утворювали квадрат, чиї сторони становлять близько 240 футів (близько 73 м). Те, що було додано за століття, все ще дивує. Л’юїс пише: “Її будівничі винайшли мистецтво і науку перетворення речовини у світло та форму, яких не могло осягнути бідне середньовічне християнство… Безпрецедентне нововведення головного будівничого Великої Мечеті полягало у підйомі кесонної стелі на висоту 40 футів (близько 112 метрів) за допомогою верхнього ряду напівкруглих арок, які виглядають затисненими до нижнього ряду підковоподібних арок, які підтримують колони… Структурно геніальний візуальний ефект подвійних арок був з моменту завершення мечеті одним із усесвітнього відомих та повчальних естетичних прикладів”. Якщо Велика Мечеть була найбільш яскравим матеріальним втіленням арабської цивілізації в Іспанії, то їхні інтелектуальні досягнення дивували навіть ще більше. З часів Абд ар-Рахмана, Умайяди прагнули конкурувати зі своїми суперниками Аббасидами, що правили у Багдаді, вихваляючись своїми культурними досягненнями. Впродовж наступних століть лише у Кордові з’явилися сотні мечетей, тисячі палаців, безліч бібліотек. До початку X століття ці бібліотеки володіли вже сотнями тисяч рукописів, у порівнянні з чим колекції найбільших бібліотек християнської Європи видавалися мізерними. Кордовський університет випередив своєю появою Болонський університет, першій у Європі, більше ніж на століття. Аль-Андалус був світом міст, на відміну від Європи, яка була світом маєтків та містечок. Наприкінці першого тисячоліття населення Кордови склало 90000 осіб, що більше ніж втричі перевищує кількість населення найбільших міст на території, якою колись правив Карл Великий. У цих містах євреї, християни, мусульмани, араби, бербери, вестготи, слов’яни та незліченні інші племена творили різновид культурного гуляшу – гострої суміші різноманітних елементів, які породжували справжній космополітизм. При дворі Карла Великого не було рабинів чи ісламських вчених; натомість, у містах Аль-Андалусу були єпископи та синагоги. Ресемундо [Recemondo], католицький єпископ Ельвіри [давня, ще римська назва міста Гранада. – Z], був послом Кордовського халіфату у Константинополі та Аахені. Гасдай ібн Шапрут, лідер єврейської спільноти Кордови у середині Х століття, був не лише великим знавцем медицини, але й головою медичної ради каліфа; коли візантійський імператор Костянтин VII надіслав каліфові копію праці давньогрецького вченого Діоскорида [Dioscorides] – “Про лікарські речовини” [De Materia Medica], каліф запросив грецького ченця, щоб він допоміг перекласти її арабською мовою. Знання, які здобули лікарі каліфа, зробили Кордову одним із найбільших центрів медичного досвіду у Європі. Нащадки Абд ар-Рахмана і зокрема його тезка, Абд ар-Рахман III, у Х столітті, були впевнені в собі вже настільки, що називали себе каліфами, тобто наступниками чи представниками Пророка, і цим самим претендували на лідерство у світі ісламу. Місія емірів аль-Андалусу була, як і в Карла Великого, частково релігійною. Їхнє становище передбачало їхню побожність, і вони вписувалися в ці уявлення. Проте побожність для емірів не означала, як, наприклад, для імператора Священної Римської Імперії, навернення у свою релігію інших. Від початків свого панування в Іспанії еміри Аль-Андалусу схвалювали навернення, а не вимагали його. Були, природно, деякі вигоди від навернення: піддані-немусульмани, так звані дхіммі [dhimmi], мали сплачувати спеціальні податки, немусульмани могли потрапити в рабство, натомість мусульмани, принаймні теоретично, не могли. А ще, ймовірно, минуло близько двох століть після смерті Абд ар-Рахмана у 788 році до моменту, коли мусульмани стали в Аль-Андалусі більшістю [Richard W. Bulliet, Conversion To Islam In The Medieval Period: An Essay In Quantitative History (Harvard University Press, 1979), p. 124.]. У містах Аль-Андалусу вчені усіх трьох релігій, маючи доступ до знань класичного світу, які араби успадкували й привезли на Захід, збирали і передавали їх, чим готували Європейське Відродження. До початку 777 року Абд ар-Рахман, маючи близько 45 років і зберігаючи ще свій войовничий дух, встановив контроль над майже двома третинами півострова. Однак, цим були задоволені не всі його одновірці. Очевидно, сподіваючись стримати поширення його влади, емір Барселони та мусульманські правителі Сарагоси та Уески [Saragossa, Huesca] проїхали близько однієї тисячі миль (більше 1600 км) до Падерборну [місто у сучасній Німеччині. – Z], щоб зустрітися з Карлом Великим і укласти таємний військовий союз проти амбітного еміра. Це було тоді, коли король зібрав свою аристократію та духовенство для прийняття клятви вірності від племен саксів та охрещення багатьох їхніх ватажків. Цей збіг обставин, мабуть, здався йому визначеним долею. Поруч з ним були три мусульманські правителі, які пропонували стати його васалами, васалами короля франків та лангобардів, який ще й недавно став правителем саксів. “Через дедалі вищі амбіції Карла Великого, – як пише Л’юїс, – він навіть не міг опиратися спокусі додати до свого титулу Rex Francorum et Langobardum ще й Rex Hispanicum. В його уяві Держава франків була б надійно захищена з флангів двома завойованими півостровами”. У 778 році Карл Великий зібрав армію з франків, баварців, бургундців, лангобардів, септиманців та представників інших племен, разом близько 25 тис. осіб, щоб розпочати свій похід на Іспанію. Вперше в історії християнська армія вирушила підкорювати ісламську країну, але робила вона це на запрошення і в альянсі з мусульманами. Абд ар-Рахман приготував власну армію, але йому не довелося використати її. Чисельність армії Карла Великого викликала у правителя Сарагоси побоювання щодо своєї подальшої долі, і, коли його армія прибула під стіни міста, очікуючи радісної зустрічі з союзниками, його брами виявилися зачиненими. Найгірша новина прийшла з далекої півночі: сакси, чию поразку він святкував у Падерборні, знову повстали. Коли Карл Великий хотів знайти притулок у стародавньому баскському місті – Памплоні, дружні, на його думку, йому католики образливо відмовили йому. У гніві він знищив Памплону. У підсумку, християнське місто стало головною жертвою запланованого ним походу на мусульманський емірат. Коли Карл Великий відступав через Піренеї, його армію виснажували баски, які не мали особливих почуттів до короля франків, який спустошив їхнє місто, і на Ронсевальському перевалі у горах [Roncesvalles] загін, що прикривав відступ, був знищений. Ейнгард, перший біограф Карла Великого, згадує серед загиблих “Роланда, правителя Бретонської марки”. Ця жахлива різанина католиків-франків басками, які дотримувалися однієї з франками віри, перетворилася трьома століттями пізніше у “Пісні про Роланда” [Chanson de Roland], у фатальний конфлікт між християнством та ісламом. В епічному творі Карл Великий є свідком знищення цвіту франкських лицарів і розбиває армію, послану з іншого кінця мусульманського світу. Насправді ж Карл Великий спрямував свій гнів на зрадників-саксів. Влітку 779 року він зібрав велику армію, щоб остаточно навернути саксів з язичництва у християнство. У Вердені 782 року, згідно з хронікою Ейнгарда, Карл Великий керував стратою 4500 полонених саксів. Армії саксів зазнали поразки у 785 році. Карл Великий погрожував тим, хто відмовлявся від хрещення, смертною карою. Пізніше, у 804 році, Карл Великий переселив 10000 непокірних саксів на захід свого королівства. Після близько сорока п’яти років перебування на троні Карл Великий помер у 814 році. Його правління частково покривало останні двадцять років правління еміра Абд ар-Рахмана, повністю – дванадцятирічне правління його сина Гішама І та частину двадцятивосьмирічного правління його онука, який зміцнив позиції Умайядів. Натомість, слабкість держави, яку збудував Карл Великий, стала очевидною після його смерті. Він заповів, за традицією франків, поділити королівство серед трьох своїх законно народжених синів, але тільки Людовік Побожний [Louis the Pious] був живий на час його смерті. Спроби Людовіка поділити імперію серед його власних синів призвели до серії громадянських воєн, після яких за Верденським договором 843 року імперію Карла Великого поділили на Східну, Серединну та Західну франкські держави. Східне королівство стало новою Священною Римською Імперією та охоплювало багато земель сучасної Німеччини; західне – стало ядром сучасної Франції; серединне королівство охоплювало Бургундію, Італію та Нідерланди. Верден фактично покінчив з франкською імперією, яка вперше після римлян змогла об’єднати Західну Європу. Спадкоємці Абд ар-Рахмана в якості емірів Кордови тримали під своєю владою Аль-Андалус з більшим успіхом. Проте у 880 роки, за правління його нездалого прапраправнука, емірат так ослабили повстання та вимоги ширшої автономії регіонів, що накази емірів рідко виконували поза столицею. Абд ар-Рахман III зміцнив владу Умайядів на півострові та розширив її у Північній Африці. Протягом майже половини століття, з 912 по 961 роки він зміг перетворити Кордову на значний центр влади, створивши палацовий комплекс, Мадінат аль-Захра, який викликав тремтіння в будь-кого, хто відвідував його: від правителів міст Іспанської марки до посла Священної Римської Імперії. Після поразки на Ронсевальському перевалі Карл Великий ніколи не повернувся вже до Іспанії. У 798 році правитель Барселони попросив у франків допомоги для досягнення незалежності від онука Абд ар-Рахмана, і Карл Великий уповноважив свого сина Людовіка очолити цей військовий похід. Барселона була відвойована у 801 році після дворічної облоги. До 812 року після серії військових походів франків, емір у Кордові погодився з тим, що межею його володінь є ріка Ебро, яка протікає Сарагосою у північно-східній частині півострова. Халіфат Умайядів розпався в ХІ столітті й мусульманська Іспанія поринула у хаос маленьких королівств чи князівств, для позначення яких вживали арабське слово “таіфа” [Ta’ifa], деякими з них правили араби, деякими – бербери та колишні раби чи найманці – слов’яни. У 1085 році Альфонсо VI, християнський король Леона та Кастілії, захопив Толедо. На відміну від франків, він діяв не так жорстко і не нав’язував католицизм своїм мечем. Він називав себе “королем обох релігій”, під якими розумів іслам та християнство, але також толерував і євреїв. Його лікар, Хосе Назі Ферузіель [Joseph Nasi Ferruziel], був євреєм. Дух співіснування, який створили араби, пережив їхній відступ. Мало пройти приблизно ще чотири століття, щоб часи короля двох релігій змінилися часами суворої нетерпимості Іспанської інквізиції. Берберські династії – Альморавіди та Альмохади – врешті-решт здобули контроль над Кордовою та Севільєю, створивши єдину мусульманську державу у південній третині півострова, яка проіснувала від ХІ до ХІІІ століття, дуже відрізнялися від своїх арабських попередників. Ними рухала нетолерантна ортодоксія, яка зробила неможливою подальше існування багатовікової інтелектуальної відкритості, яка робила Іспанію Умайядів значним науковим та філософським центром. Правда те, що Ібн Рушд, відомий християнському світу як Аверроес, мав першого еміра з Альмохадів за свого патрона, але за три роки перед смертю, у 1195 році, його відправили на заслання у село біля Кордови, а його філософські роздуми були засуджені консервативними мусульманськими вченими, які тоді домінували у суспільстві. Щодо Маймоніда [Maimonides], найбільшого єврейського вченого Аль-Андалусу, то його родині довелося залишити Кордову близько 1148 року. З Іспанії він переселився до Олександрії, по дорозі побувавши в Марокко та Палестині. Без Ібн Рушда, якого Тома Аквінський називав просто “Коментатором” [Аристотеля], як і без Маймоніда, поза сумнівами, як наполягає Л’юїс, інтелектуальна історія Європи була б цілком іншою. А без століть правління Умайядів поява таких філософів як Маймонід, Ібн Рушд була б просто немислимою. Завоювання Іспанії альянсом католицьких монархів набирало темпи. Вони назвали його “Реконкістою”, тому що бачили його поверненням до влади католицизму на півострові, через довгі століття після того, як вестготи втратили контроль над півостровом. У ХІІІ столітті Альмохади відступили Гранаду останній мусульманській династії в Іспанії. Менше ніж за десятиліття вона вже була потрапила у залежність від католицької Кастилії. Кінець Аль-Андалусу настав разом із капітуляцією останнього еміра Гранади у 1492 році католицьким королям [Los Reyes Católicos], Фердинанду, королю Арагону, та Ізабеллі, королеві Кастилії. На цей момент хрестові походи вже майже впродовж трьох століть визначали стосунки між християнами та мусульманами, перемістивши центр конфлікту на схід. Час толерантності, яку Альфонсо VI, предок Ізабелли, виказав до двох релігій, які були поширені в Іспанію поруч з католицизмом протягом багатьох століть, однозначно скінчився: усіх мусульман та євреїв Іберії чекали або вигнання, або навернення в католицизм. Стандарт, який встановив Карл Великий у Саксонії, застосували ще раз, цього разу з благословення Папи Римського – в Іспанії. Європейці існували як спільнота ще до того, як з’явилися французи чи німці, або італійці та іспанці, тому що на заході колишньої Римської Імперії існував світ королівств, пов’язаних католицизмом з Римом. Історії, які сформували Францію, Німеччину, Італію та Іспанію, не згадуючи вже Португалію, Бельгію, Швейцарію, Австрію чи Нідерланди – усі вони так чи інакше пов’язані або з імперією, яку створив Карл Великий, або з імперією Абд ар-Рахмана, чи з ними обома. “Божий тигель” розкриває, наскільки світ, який ми успадкували, є продуктом ідентичностей, створених багато віків тому у ріках крові, пролитої, і у битвах єдиновірців, як це часто було, і під час зіткнень обох релігій. Проте залишається ще позитивний висновок: хоча й християни та євреї були явно підпорядковані мусульманам в Аль-Андалусі, вони мали доступ до його різноманітних інтелектуальних та матеріальних скарбів. Якби три релігії не співіснували разом, запозичуючи корисне з язичницьких традицій Греції та Риму, те, що ми називаємо Заходом, виглядало б тепер зовсім інакше. У наш час, коли багато хто вважає боротьбу між послідовниками християнства та халіфату визначальним конфліктом сучасності, важливо згадати історію плідного співіснування двох релігій. Цього року я відвідав Центр сучасної культури Барселони, відкритий у старій семінарії. Біля входу весело розмовляла група людей, вдягнутих у традиційний північноафриканський одяг, чоловіки у довгих джеллаба [djellaba], жінки у шовкових шарфах на голові. Їхня присутність була нагадуванням, що проект Карла Великого та “католицьких королів” – створення цілком католицької Європи – зазнав поразки; невдачі почалися, звичайно, через внутрішні проблеми – Реформацію, й посилилися під час Просвітництва. Обидва явища, хоча вони мають інших предків, є спадкоємцями філософських традицій, які зберігалися в Аль-Андалусі. У той час, коли діти-мусульмани бігали навколо своїх батьків теплого, весняного вечора, мені прийшла до голови думка, що якби в історії не було Реконкісти, я, мабуть, побачив би навколо людей дуже подібних до тих, кого я бачив біля входу до цього Центру. Відтоді, коли я прочитав “Божий тигель”, я вирішив, що за цієї іншої історії каталонці-християни, які прогулювалися навколо, були б теж не зайвими.

Автор: Kwame Anthony APPIAH
Назва оригіналу: How Muslims Made Europe
Джерело: The New York Review of Books
Зреферував: Омелян РАДИМСЬКИЙ
Обговорити на форумі