На велосипеді з рюкзаком за плечима

Юрій Іванович Турянський, майстер спорту з велотуризму, понад тридцять років працював інструктором з фізичної культури і спорту на Коломийському заводі комплектно-розподільчих пристроїв. Зі спогадів про минуле й розпочалася наша розмова.

— Завод КРП для мене — це радість і смуток одночасно. Найкращі роки праці припали на період становлення і зміцнення трудового колективу новозбудованого заводу на межі Коломиї і села Королівка. І хоча щоденно доводилося торувати чималенький шлях до заводської прохідної, робив це із задоволенням.

— Мені теж довелося працювати на заводі КРП, за короткий термін встиг здружитися з працівниками підприємства. І не в останню чергу за сприяння Юрія Турянського.

— По-перше, в тому і полягала роль інструктора по спорту на підприємстві, аби засобами фізичної культури і спорту формувати дружній і працелюбний трудовий колектив. А по-друге, Ти завжди був ініціативний і активний учасник спортивних змагань, тому швидко став повноправним членом заводського колективу.

— Ти вважаєш, що колективи фізичної культури позитивно впливали на формування трудових колективів?

— Саме так, як і профкоми, парткоми, комітети комсомолу.

— А як тепер, адже на підприємствах немає вже ні парткомів, ні колективів фізкультури та й профспілки не скрізь є?

— А хіба є трудові колективи?

— Деякі виробництва є.

— Хіба що виробництва, та й то деякі. Тодішня система вимагала створювати умови, за яких робітник чи інженерно-технічний працівник за низької оплати праці, все таки, хотів би працювати на тому чи іншому підприємстві. В цьому напрямі й діяли комітети комсомолу і колективи фізкультури, які організовували вечори відпочинку, спортивні змагання, туристичні походи і таке інше.

— А теперішня система капіталістичного виробництва цього не потребує?

— Звичайно, що ні. Для власника заводу чи фабрики важливо не колектив, а кінцевий результат. На відміну від директора соціалістичного підприємства, теперішній керівник потрібному спеціалісту може встановити зарплату в надцять разів більшу ніж малокваліфікованому робітникові. Таким чином, сучасне виробництво підтримується і розвивається виключно грошовим еквівалентом, а ніяк не дружнім колективом. Тому тепер на підприємствах немає об’єктивних причин для створення колективів фізкультури.

— А значить немає потреби і в спортивних товариствах, якими були “Авангард”, “Спартак”, “Колос” та інші?

— Хіба що в нових рамках. Тепер товариства повинні об’єднувати не колективи фізкультури, а спортклуби, фізкультурно-оздоровчі центри за їхньою згодою.

— І все таки, чи означає, що професія інструктора по спорту трудового колективу зникла назавжди?

— Думаю, що так. Приватні, акціонерні, колективні підприємства не потребують і не зацікавлені у формуванні дружніх трудових колективів. Бо дружний колектив рано чи пізно спитає у роботодавця-власника за нерівність і несправедливість, яка притаманна капіталістичному способу виробництва.

— Таке враження, що Ти з ностальгією згадуєш радянський спосіб виробництва?

— Назад у минуле дороги немає. Шкодую, що надто довго тримався заводської роботи. З розвалом Союзу треба було швидко зайнятися приватним бізнесом і на хвилі розкрадання та пограбування надбати первинний капітал, як це зробили на початку дев’яностих років минулого століття теперішні бізнесмени.

— Напевно, що не усі. Дехто виїжджав за кордон, там заробляв і започатковував власний бізнес.Ти теж виїжджав, але здебільшого на улюбленому велосипеді у туристичні походи.

— Й надалі не відмовляюся від улюбленого велотуризму. Минулого року очолювана мною команда виграла чемпіонат України. Вважаю це великим успіхом, як і здобуття звання майстра спорту СРСР з велотуризму ще в 1990 році. За Союзу пощастило двічі здолати маршрути на Кавказі, відвідати Алтай, Далекий Схід: Крим, Бухару, Самарканд…

— Тепер це звучить не тільки романтично, але й фантастично.

— У Коломиї є фанати туризму. Серед них директор станції юних туристів Павло Вінтонюк. Його ентузіазму можна щиро позаздрити. Туризм не має ні кордонів, ні обмежень політичними системами. Рюкзак на плечі і вперед.

— Це для бідних. У багатих інший туризм — морями й океанами на власних яхтах.

— Світ поділений на бідних і багатих, і нічого не вдієш.

— Знаю, що Ти регулярно відвідуєш спортзал.

— Намагаюся не втрачати спортивну форму за тенісним столом.

— Серед Твоїх суперників Свірнюк, Барчук, Петров, Пустовар.

— До речі, нещодавно Володимир Петров виграв у призера чемпіонату Європи серед ветеранів з Івано-Франківська. Але є і плеяда молодих та юних тенісистів, з якими ветеранам вже непереливки. І це добре.

— А як Твоє захоплення фалеристикою?

— Не можу собі відмовити у придбанні того чи іншого значка. Це хобі зі мною назавжди. На превеликий жаль колег-фалеристів меншає в Україні.

— Сувора дійсність сьогодення?

— Мабуть, що так. Знову ж таки, радянська система пропагувала колекціонування значків, марок, листівок, навіть етикеток з сірникових коробок. Кожен другий школяр пробував щось колекціонувати.

— Тепер пропагують колекціонування дорогих каменів, картин, автомобілів.

— Прийде час, коли багаті схаменуться, бо бідні нагадають про себе відомими вчинками.

— І багаті подбають про створення колективів фізкультури?

— Можливо не колективів, а бодай фізкультурно-оздоровчих груп, у тому числі й серед бідних та знедолених.

— На цій оптимістичній ноті й завершимо нашу розмову.

— Дякую.

Автор: Василь БУДЖАК,
Джерело: “Вільний голос” для www.KOLOMYYA.org
Обговорити на форумі