Українська політика давно перетворилася на мексиканський серіал

Про відсутність ідеологічних засад в українських партій написані гори матеріалів. По суті, практично всі сили орієнтовані на розкрутку виключно лідерів. Партії беруть виборця “обличчям”, а не “начинкою”. Так простіше. Тому ідеологічному наповненню ніхто не надає уваги, за винятком кількох дрібних політсил, які програють боротьбу “фейсами”.

Програми все одно ніхто не читає, і вони стають лише формальним додатком до структури. Месиджі, які повинні “купувати” виборця ідеями, зводяться на рівень особистісних розбірок. По-іншому і бути не може – українська політика давно перетворилася на мексиканський серіал, в якому численні родичі, куми, друзі та партнери створюють все нові альянси, щоб потім зруйнувати їх. І так до нескінченності.

Однак, така ситуація, незважаючи на її нинішню монолітність, навряд чи буде продовжуватися довго. Українська політика сьогодні переживає ряд криз. Перший – криза нових облич. Другий – криза альянсів. Представники вітчизняної еліти “примелькались” на екранах і нівелювали саму суть поняття “принциповість” і “послідовність”. Якщо згадати за останні п’ять років, хто з ким “спав” і хто кому за це платив, то можна “поїхати” від руху одних і тих самих особистостей з різних таборів.

Поки що основним політичним гравцям згладжувати ці кризи допомагає постійне протистояння. Але скоро ця “фішка” виявиться марною. До постійної політичної напруги звикаєш. І чи треба педалювати його до абсурду, щоб електорат не втратив інтерес, або переорієнтувався на щось інше.

Ось цим “чимось іншим” може стати ідеологія. Мова не йде про довгі та нудні міркуваннях про клерикалізм, соціал-демократію або неоконсервативність. Це так само неефективно, як і розповсюдження партійної преси, яку ніхто не читає, за винятком редактора. Досить побудувати активну, зрозумілу, образну кампанію, яка базується на кількох месиджах.

Україна вже мала позитивний досвід розкручування виключно ідеологічної “фішки”. Мова йде аж ніяк не про есдеків, які успішно “завалили” дуже перспективну соціал-демократичну нішу. У 1998 році прогриміли “зелені”, які набрали більше 5%, що дозволило “протягнути” у Раду 19 осіб. Багато експертів стверджували, що партії допомогла пройти у парламент її показная аполітичність. Це не зовсім так.

“Зелені” вдало використали ідеологічну складову, виїхали на хвилі електоральної втоми. У далекому 98-му, так само, як і зараз, в українській політиці спостерігався період критичного застою. Це і допомогло зробити технологію виграшною. Саме із-за цього фактору після президентських виборів 2009 року рушниця може вистрілити ще раз.

Серед усього ідеологічного спектру найбільш привабливою для розкрутки партії “з нуля” є “права” ніша. Так, соціал-демократичне поле витоптано СДПУ(о) і СПУ, а на його попілу продовжують гарцювати БЮТ і частково Партія регіонів. Ліберальна ідея ніколи не користувалася попитом в Україні, виходячи з переважної чисельності носіїв “совкової” свідомості. Час вкрай лівих вже минув. “Зелені” після неочікуваної перемоги умудрились знищити досить привабливу ідею. А ось месиджі, які можна обіграти в правому полі, можуть сприйняти необхідною кількістю електорату для проходження партії в Раду.

От тільки саму праву ідею в українському політикумі необхідно модернізувати до невпізнанності. Так історично склалося, що до “правим” в Україні зараховують виключно націонал-демократів. Утруючи, на практиці це означає, що член такої партії повинен носити “вишиванки” під костюм, знати слова пісні “Тече річка Тиса – в ній москальска кров”, співчувати гаслу “коммуняку на гіляку”, захоплюватися квітучої калиною та розмовляти виключно українською.

З урахуванням нинішніх реалій електоральних – це навіть не вчорашній, а позавчорашній день. Нинішні партії, які прийнято відносити до “правого” крила, намагаються використовувати категорії кінця 80-х – початку 90-х. Вони продовжують топтатися на вузькому електоральному сегменту Західної та Центральної частини України, навіть не намагаючись розширити його. Саме тому з будь-якими виборами їх успіх все менше. Перебудуватися ж на нові рейки вони не можуть за визначенням – необхідно мати дещо інший тип мислення.

На сьогоднішній день “шароварная політика” мало кого турбує і все більше викликає усмішку. Підросло нове покоління прагматиків, для яких патріотизм це аж ніяк не гопак, і сльозоточиво-занепадницькі вірші позаминулого століття.

Питання мови відійшов на другий, якщо не на третій план. Немає потреби ідентифікувати себе українцем, тим більше зациклюватись на цьому. Новий патріот відчуває себе українцем імманентно, не маючи потребу у протиставленні себе росіянину, поляку або члену “масонської ложі”. Відхід від мовного питання та історії є ключовим для побудови нової сили.

Існує новий українець, який вільно володіє або однією мовою, або двома відразу, говорить як йому зручно і не морочить собі цим голову. У той же час, як це не здасться дивним прихильникам нинішніх “правих”, він є патріотом. Він любить країну, місто, село у якому жив, з побоюванням ставиться до США; особливо не рветься в ЕС, хоча не проти отримати такий же рівень життя у себе вдома і абсолютно точно розуміє, що Україна – це не Росія.

Патріотизм для нього – це, перш за все, економічний і соціальний прагматизм. Зменшення частки імпорту на ринку, збільшення вітчизняного виробництва, преференції громадянам України при веденні бізнесу та активний захист внутрішнього ринку від зовнішніх загарбників на кшталт Росії або США, – це логічні і зрозумілі категорії в економіці.

Основний соціальний месидж, який принесе успіх - це модернізований “Україна для українців”. Тільки під українцями тут мається на увазі не раса, а громадяни. Протиставлення ради ефективності проекту повинне проходити за більш глобальному разлому. Невдоволення вихідцями з Азії та Африки в суспільстві зростає. Ця тенденція збережеться і в майбутньому посилиться. Адже кількість вихідців з інших країн збільшується. Буде відповідно міцніти і соціальна напруженість. За цим шляхом пройшли багато країн Європи. І успіх “правих” і “ультра-правих” в Австрії, Франції, Голландії залежав саме від цього фактору. Ця ж технологія може бути застосована і в Україні.

Можна сперечатися, наскільки це добре, чи погано з точки зору загальнолюдських цінностей. Але система буде розвиватися, а соціальні виклики будуть вимагати вираження в політиці. У даному випадку Україні не вдасться винайти велосипед, або заховати голову в пісок.

Серед геополітичних орієнтирів ставку слід зробити на агресивний нейтралітет. Ніяких ЕС, ЄЕП і, тим більше, НАТО. Україна є самодостатньою державою, яка активно і агресивно відстоює свої позиції в світі та регіоні. Так, це популізм. Але правий популізм у нинішніх умовах дуже ефективна штука. Можна згадати хоча б ту ж Румунію, у якій традиційно сильні праві партії, і яка має набагато менше об’єктивних причин претендувати на “краще місце під сонцем” в регіоні, ніж Україна, але більш активно претендує на нього.

Наостанок один важливий нюанс. Права партія, не повинна включати в себе осіб, які раніше знаходилися в інших політсілах і які заплямували себе співпрацею з діючими політиками та представниками ФПГ.

Розкрутити ж за рік-півтора силу, яка буде видавати “на гора” конструктив, а не склоки, буде кардинально відрізнятися від інших сил зрозумілими та доступними ідеями і принципово стояти на позиціях нео-патрітизму, можна. Так, фінансові вливання повинні бути значні. Однак, олігархи, слідом за електоратом, також відчувають незадоволеність що ситуацією котра склалась.

Автор: Антін СКОВОРОДА
Обговорити на форумі