Останній транспорт до Берези Картузької

У Бригидках, а тоді то була польська в’язниця, я вдруге. Уперше арештувала мене поліція ще 1936 року на наші Зелені свята, після панахиди на могилі Адама КОЦКА, де після церковної відправи ми співали пісню:

Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить,
Довершилась Україні кривда стара -
Нам пора для України жить!
Бо пора ця великая єсть!
У завзятій святій боротьбі
Ми поляжем, щоб славу й волю, і честь,
Рідний краю, здобути тобі.

Співали ми, молоді люди, а поліція, поки затихла пісня, мала час витягти залізні палиці й почала ними бити присутніх і арештовувати кого зловили. Ми порозбігались хто куди, а мене зупинили вже при виході з брами і завезли до в’язниці. Найгірше, що трапилося це тоді, коли за місяць я мала здавати матуру (остаточний іспит) по закінченні Учительського семінару, і батьки дуже журилися, що після п’ятьох років навчання я не отримала диплом вчителя. Але по кількох днях мене випустили, і моя мама при помочі адвоката дістала запевнення, що це не буде подане до шкільної управи. І я здала іспит.

Наступний арешт мав зовсім інший характер: це був передвоєний час, коли німці підписали зі СТАЛІНИМ угоду і всі очікували війни. Поляки всіма силами старалися знищити всі дії ОУН та арештовували всіх давніше арештованих членів і тих, що їм видавалися підозрілими. Тоді я вже була дуже зайнята в організаційній роботі, бо працювала зв’язковою між тереновим провідником і членами ОУН. До мене приїжджало багато посланців з терену, яких я приводила до нашого провідника. Знала, що за мною слідкують агенти, але через те, що я була львівська дитина і знала Львів дуже добре, то завжди могла позбутися їх перед стрічею з нашим провідником. Якраз перед днем арешту їздила на зустріч до Коломиї і вернулася до хати коло півночі пішки, бо трамваї вже не йшли, а на повозку я ніколи не мала грошей. Рано прийшли два поліцаї й жінка - робити трус. Тому що нас спало четверо в одній кімнаті - речі були порозкидані, і свої я скинула на крісло моєї сестри. Дуже потерпала, бо під моїми речами лежала течка з Коломиї, яку мала передати. Поліція, шукаючи навіть під матрацами, крісла з моєю течкою якось не побачила, і я подякувала за це Богові.

Після короткого переслухання у в’язниці на Лонцького мене перевезли до Бригидок, що на вулиці Городоцькій. Там я була приємно заскочена, коли в кімнаті, повній жінок, стрінула Олю ЧЕМЕРИНСЬКУ, яка зразу зайнялася мною і навіть знайшла місце коло себе. По кількох тижнях прийшла до нас молоденька 16-річна Ганя Воронка, яку ми примістили теж біля себе. Решта жінок, окрім двох студенток-комуністок, були місцеві правопорушниці.

У тій камері я перебувала аж до 19 вересня, коли наша клявістка-наглядниця наказала мені й Олі ЧЕМЕРИНСЬКІЙ вийти з речами. Ми думали, що щось станеться, коли почули відгук першої бомби, яка впала неподалік від нас. Раділи: може, це війна, бо як буде війна, то інша доля припаде нашій державі. Чекали вісток від інших “келій”, Ганя ВОРОНКА комунікувалась з ними азбукою Морзе. Та вони теж нічого не знали. Отже, треба було чекати. Так 19 вересня 1939 р. думали, що відпускають на волю. Прощаючись із сусідками, беремо вістки до родин, передаємо все, що мали зі свого добра, тим, хто залишається, бо ж - виходимо. Вартовий кричить: “Предко, предко (скоро, скоро)!” Виводять на подвір’я, а не до зали, де чекали на випущення з в’язниці. Там вже багато таких, як ми. З одного боку - жінки, напроти - чоловіки. Шукаю очима знайомих. Понад усіма височіє голова ПЕРУНА, сусіда з Личакова, з темним кучерявим волоссям, перед ним низший зростом ВЕРБИЦЬКИЙ, коло нього ЮСЬКІВ і багато інших. Але вартовий кричить: “Не розгльондаць сєв!” і помахує палицею. Ну й багато нас! Цікаво, що буде! Тут нас сортують: одних - направо, інших - наліво, дехто залишається на місці. У групі, куди я потрапила, було нас лише троє: Оля СОРОКА, Оля ЧЕМЕРИНСЬКА і я. Завели на шпитальку. Не повірите, як радісно стрінули там Стефу ТИСОВИЧ і Машу ГОЛОВКО. Вони були з наплічниками і коцами, у спортових черевиках, бо думали, що нас повезуть до Берези Картузької і вже два дні чекали на шпитальці. Ввечері приводять до нас ще Дору ДМОХОВСЬКУ. От радість - всі знайомі! Дора теж з наплічником. А ми з Олею СОРОКОЮ в легеньких суконках, сандалях і майже без запасу, бо арештували гарного весняного дня й здавалося, що скоро вернемося домів (так я потішала маму). Олю ЧЕМЕРИНСЬКУ викликають, і вона по короткій розмові з нашою наглядачкою НАСЕЛЬСЬКОЮ вертається по свої речі і прощається з нами. Клявістка сказала їй, що може вибрати - чи залишитися в тюрмі, чи їхати в невідоме: “бо тутай пані достане раз на дзен зупев, а там невідомо”. НАСЕЛЬСЬКА мала до Олі сентимент, бо Оля діставала з дому гарно парфумоване білля й щоденно їй приносили обіди, то й пані НАСЕЛЬСЬКІЙ щось попадало. Я мала зі сестрою першу зустріч по двох місяцях, а харч, який вона принесла, відібрали.

Наступного ранку перед шостою годиною будять нас, дають чорної кави й кусник згливілого хліба і “виходзіць з жечами!”. На подвір’ї формують п’ятками. Відкривається брама і виходимо. Дивно виглядала наша колона: п’ятеро дівчат спереду, а за нами 75 чоловіків, оточені поліцаями зі штихами на крисах. Хоч було ще рано, люди вже на вулицях стрічались. Деякі жінки хрестилися, інші клякали, заломлювали руки, а деякі вдоволено дивилися, як ведуть ворогів народу. Найгірше, що хтось пізнав мене й повідомив батьків, що повели нас на Підзамче і розстріляли. Бідна мама очі виплакала. А нас, справді, завели на Підзамче (залізнична станція у Львові), але в ту частину, де ладували товари, щоб не було багато свідків. Там вже чекали вагони. Посадили і заборонили заглядати у вікна, бо стрілятимуть. Раптом загули гудки - алярм: налетіли ворожі літаки, поліція повтікала кудись ховатися. Ми раді, бо як впаде десь близько бомба, може, вдасться втекти. Я використовую відсутність сторожі і на подарованій поштівці пишу родині. “Не журіться, везуть нас на вакації, мабуть, до Б. К. Скоро повернуся!” Кидаю з острахом, щоб не побачили наші опікуни, через вікно і маю надію, що хтось із робітників знайде її і кине на пошту. Але штука не вдалася, бо картка прийшла другого дня після мого повороту з Берези, а то приблизно місяць, чи й довше. Бомби падали десь далеко, то й надія на втечу пропала.

До Берези везли нас довго. Деякі мости були збомблені, тож довелося об’їжджати їх бічними дорогами. Врешті доїхали. З цікавістю оглядаю довкілля. Гучне “висядаць!”. Знову формують нас п’ятками і окружають крісами зі штихами. Вперше стрічаю справжніх поліщуків. І диво: їхні діти, малі хлопчаки, кидають в нас камінчики і викрикують погані слова, як-от “бандити” й інші. Дивує мене - та це ж українські діти, невже ж батьки не сказали їм, кого привозять до табору?

От і Береза. Нам, дівчатам, кажуть стояти збоку, поліцаїв формують у два ряди на віддаль метра, як би мали вітати якогось почесного гостя. Але не шаблі підняли вгору, а гумові палиці. Випускають чоловіків по одному. І горе тому, хто не міг, схилившись, скоро перебігти. Чим поволіше переходив, тим більше палиць впадало на його плечі й голову. З жахом дивилася, коли черга прийшла на нашого личаківського пароха, отця ЧЕМЕРИНСЬКОГО. Отець мав одну ногу коротшу, то не міг скоро бігти. Я закрила лице руками, то й мені попало, бо “цо, може, нажечани, не подобало сєв?”. Після чоловіків пустили нас, п’ять жінок. Нас уже не дуже били, бо вичерпали сили на чоловіках.

Повели у відокремлений будинок, який, певно, колись був військовою касарнею з малими кімнатами по обидвох боках коритаря. Стефа ТИСОВИЧ і я потрапили в останню кімнату, в якій були вже німкені, яких арештували поляки при облаві у Варшаві. Не пам’ятаю, але, здається, було їх 12. Також застали ми там і українок, селянських дівчат, з якими зразу здружилися. Ніяких меблів, крім мурованої печі, не було. Навіть параші (відро з дерев’яною накривкою), що зазвичай стояли в камерах. Зрештою, якби навіть було що-небудь, ми мусили б відставляти, бо ледве поміщувалися одна побіч другої, сидячи вдень по турецьки, а лежачи вночі, оберталися всі в один час. Ми, українки, сепарувалися від німок, бо вони шептали між собою по польськи (була заборона розмовляти між собою) й завжди були готові на всі послуги, що наші наглядачки вимагали. Ми також шептали між собою, а товаришок з інших камер стрічали по дорозі до туалету чи у вечірніх чергах за зупою.

Рано ми діставали кусник липкого хліба й горнятко чи пушку рідини, що називалася кавою, а ввечері водили нас до пивниці, куди привозили з чоловічого відділу казани з брудною рідиною, що звалася зупою. Не легко було нам звикнути до такої їжі і порцій, але бідні були жінки, що довше сиділи в Березі. Вони кидалися в майже порожні казани, щоб ще щось захопити до рота, але тяжко за це платили, бо наглядачки били немилосердно по ногах. Щастям було дістатися до помочі в кухні - чистити бараболю чи мити горшки. Там можна було щось вкинути до рота, а то й зорганізувати якусь цибулю чи ріпу, яку ділили справедливо на 16 частинок, щоб поділитися із сусідньою камерою, очевидно, лише з українками.

Осінні ночі в Березі були дуже холодні, та рятував нас коц Стефи й усе, що мала в наплічнику. Ми ж з Олею не мали нічого теплого. Коц розстелювали на долівці, а накривалися усім, чим було можливо, включно з рушниками. Тіла наші були досить худі, то не дуже гріли одна одну. От аби до ранку! А тоді на свисток надвір - умиватися холодною водою з крана, а тоді - руханка! Руханку виборола якимось чудодійним способом др. ПАРФАНОВИЧ, яка була також в’язнем, а проводила з нами вправи Ліда ПАШКЕВИЧ, яка скінчила студії фізичного виховання у Варшаві.

У Березі була недовго, бо, як розказує о. др. КЛАДОЧНИЙ, прийшов 17-й день вересня. Хтось прибіг у нашу кімнату й тихцем повідомив, що нема поліцайок (а недавно дістали нові мундури, якими дуже гордилися), а далі, що й брама відчинена. Але ми зразу не вибігали, бо ану ж це трюк, щоб нас при втечі вистріляти? Аж прийшов чоловік з мужеского табору й переказав поспішати.

На подвір’ї шукала своїх знайомих-львів’ян. Тут побачила сусідку з Личакова Марійку КРИВУ, яка хоч мала туберкульозу і гарячкувала, була заслана в Березу. Вона була вже тяжкохвора і скоро після повернення до Львова померла.

Прилучившись до групи львів’ян, рушили в дорогу. Приємно було переконатися, що ті, що кидали в нас камінням, не наші поліщуки, бо вони нас зустрічали хлібом і молоком. При дорозі були розстелені скатерки з накраяними кусниками хліба, а жінки наливали нам молоко з великих баньок. То була справжня розкіш! Але ми поспіхом пили молоко, хліб брали в руку, бо боялися, щоб не наздогнали нас і не завернули до Берези. Пізніше шкодували, що не набрали хліба, бо не раз доводилося йти голодним.

Недовго довелося після приїзду до Львова там перебувати. Після наказу - голоситися щоденно на станиці НКВД на Курковій - прийшлося взяти наплічник і йти у незнане.

Автор: Ольга ПАВЛИШИН-КОБЗЯР, Гантер, 2008
Обговорити на форумі