Про союзників

Українська зовнішня політика затиснута між двома векторами: до Москви та до Eвропи. Cучасні вершителі народної долі не бачать для нас інших політичних партнерів.

Козацька верхівка XVII століття була більш вигадливою. Дипломати Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО зондували ґрунт для перспектив союзництва по всій Eвропі та Малій Азії. Іван ВИГОВСЬКИЙ фактично пропагував відродження Великого Князівства Литовського. Устремління МАЗЕПИ є загальновідомими, ми ж звернемо увагу на турецький напрям української політики.

Османська імперія XV-XVII століття була нічним кошмаром для більшости eвропейських країн. Агресивна політика, загартована у численних перемогах та територіальних анексіях, призвела до того, що бідолашним монархам Західної Европи довелось утворювати союзницькі угрупування – щоб хоч якось зарадити невпинному просуванню малоазійського монстра на европейський континент. Українські землі постійно перебували у сфері османського впливу – близькі сусіди Крим та Молдова були васалами Туреччини, та й не так вже далеко від Хортиці до Стамбулу. Тодішній неспокій та постійні війни, нетривкі та ненадійні політичні союзники молодої козацької республіки примушували її керманичів майстерно лавірувати у ґеополітичному трикутнику: Річ Посполита – Московське царство – Оттоманська Порта. Раз-по-раз вибір Гетьманів випадав на користь останньої.

Рішучі кроки у цьому напрямі почав робити ще Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ. У листі від 2 серпня 1650 року він писав Великому Візиру: “Ваша світлосте, великий візире, мій добрий приятелю, хай мій Бог дарує Вашій милости довге життя і зберігає Вас у ласці могутнього царя! Від посла Османа-аги ми одержали листа його світлости Бекташа-аги. З нього ми з радістю довідалися, що нашу дружбу, яку ми запропонували Високій Порті, згідно з нашими сподіваннями, ласкаво прийняли і схвалили. Вже давно ми мали намір засвідчити наше підданство Високій Порті і також вислати наших послів…. ” Дипломатичний хист поляків не дозволив Гетьману розвинути вигідне співробітництво, більших успіхів в україно-турецьких стосунках досягнув Петро ДОРОШЕНКО.

10 серпня 1668 року було надіслано посла до султана з проектом союзницької угоди, а вже в 1670 козаки присягнули Магомету IV. Договір з Оттоманською Портою був достатньо лояльним і фактично закріпляв за Україною права автономії. На жаль, Польща не хотіла відмовитись від територіальних претензій до козацької держави: похід у землі ДОРОШЕНКА на початку 1671 року мав сумні наслідки. Після нетривалої війни Туреччина підписала з Річчю Посполитою Бучацький мирний договір, за яким Правобережна Україна залишалась під владою ДОРОШЕНКА, крім Поділля, що увійшло до складу Порти. Кажуть, у місті Бучач на Тернопільщині досі є та липа, під якою було підписано незручний для поляків мир.

У польській та совєтській історіографії факт турецької окупації Поділля оцінювався однозначно негативно. Туркам приписують різного роду безчинства: масовий відгін населення у неволю, розорення храмів, грабунки та здирства, їх звинувачують у масовому обезлюдненні краю. Такі оцінки перейшли і в окремі сучасні українські видання. Звинувачення турків у різного роду гріхах почалось ще у писемних джерелах козацької доби. Однак, не слід забувати, що переважна більшість документів, якими ми послуговуємось, були створені людьми, що були підвладні лютим супротивникам Порти – Річі Посполитій та Росії. Шукати у російських та польських джерелах позитивні сторони окупації марно, їх творцям не було сенсу та розглядати цей процес об’єктивно та відсторонено. Альтернативну оцінку діям турецької адміністрації дали в 90-их роках польський історик Д.КОЛОДЗЕЙЧИК та українські вчені І.ДАНІЛОВ, В.СТЕПАНКОВ.

Як виявилось, Туреччина XVII століття була набагато демократичнішою за інших сусідів української держави. Відчутна різниця між польським та турецьким паном для подільського селянина була помітна одразу: турки відмінили осоружну панщину, працювати потрібно було виключно на своєму господарстві, сплачуючи окупантам грошовий або продуктовий податок.

Щодо примусового набору у яничари. З середини XVII століття Порта помалу згортала практику набору майбутніх воїнів з віддалених християнських провінцій. Сам інститут яничарства переживав глибоку кризу: професійним воїнам дозволили займатись купецтвом та ремісництвом, оскільки держава не могла їх прогодувати. До речі, потрапити до яничарського училища (девширме) було мрією як багатьох хлопчиків, так і їхніх родин. До 1683 набір до елітних підрозділів дозволявся винятково з християнських сімей. Відомі часті випадки підкупу мусульманами батьків, щоб ті видали їхню дитину за свою. Почавши кар’єру у девширме, деякі яничари могли піднятись до рангу Великого Візира.

Православна Церква була у привілейованому становищі завдяки ДОРОШЕНКУ. Навіть у Кам’янці турки залишили вірменам та полякам по одному храму, а українцям три. Звісно, окремі церкви було перетворено на мечеті, однак масового знущання над християнськими цінностями не спостерігалося.

Знелюднення місцевости є швидше наслідком попередніх військових конфліктів та організованої поляками блокади Кам’янця. У 1680-их роках сільське господарство на Поділлі було майже паралізоване, а поля під містом оброблялись не далі, ніж на відстань гарматного пострілу. Увійшовши на Поділля, турки застали не “землю текучу молоком і медом”, а землю, виснажену довготривалими війнами, початими повстанням ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, спустошену татарськими наїздами, польськими походами, чи врешті – звичайними набігами місцевих опришків…”, як пише Д.КОЛОДЗЕЙЧИК.

У 1699 році турки з гідністю повернули Поділля Річі Посполитій, але люди надовго запам’ятали це 27-річне правління. На Поділлі та Буковині “турецькою” люблять називати будь-яку давню споруду, якщо не знають її походження. “Турецькі” замки, криниці, стовпи, вали, скарби, печери є мало не в кожному селі.

Дипломатичні стосунки між Туреччиною та Україною відновились під час Першої світової війни. У 1914 році у Константинополи діяла філія Союзу Визволення України. Її найбільшим досягненням було укладення Декларації з міністром внутрішніх справ Таалат-беєм. Документ стверджував, що “утворення української держави буде значною послугою світови й людяности”. “Талаат-бей заявив, що Висока Порта, так само як кабінети берлінський і віденський, визнає необхідність визволення України з-під російського панування; після розгрому Росії Османський уряд буде готовий допомогти українському народови створити незалежну державу. Союз визволення України визнавався як загальнонаціональний представницький орган українського народу, що живе в російській Україні.” (Цитата за М.НЕСУКОМ “Турецько-українські контакти періоду Першої світової війни”)

Чи може сучасна Туреччина стати для України таким вагомим політичним партнером, як в давнину? У нас немає підстав для теоретизувань на цю тему. Немає у нас і жодної політичної сили, яка б розробляла азійську модель розвитку країни і шукала союзників у мусульманських державах.

Автор: Петро ВОЛЯ, www.KOLOMYYA.org
Обговорити на форумі