Чи українська мова потребує реклами?

В ефірі деяких вітчизняних телеканалів з’явилися нові ролики соціальної реклами. Цього разу зі слоганом “Я – українець. Спілкуємося українською”. Міністр культури Василь Вовкун вважає, що таким чином можна підняти авторитет і рейтинги української мови.

Впродовж декількох місяців у всіх регіонах України було знято по одному рекламному ролику. Загалом двадцять чотири. У кожному з них люди, доросла людина і дитина, говорять про себе і про українську мову в їхньому житті. У Донецькій області такий:

“Мене звуть Вероніка. Мені шість років. Я живу в місті Донецьк. Я займаюся народними танцями. Мені подобаються кульки. Я люблю малювати тата, маму, братика і себе. Я люблю літо… Мене звуть Ігор. Я народився в селищі Дружківка Донецької області. У нашому селищі є родничок. Він існує дуже давно, мабуть, років сто. Єта наша достопримечательность така. Я пам’ятаю, коли був малим, ходили з дідом у степ… Я – українець. Я – українка. Спілкуємось українською”.

“Наша мета була показати, що люди говорять українською, – розповідає Ігор Купрій, режисер рекламних роликів “Наша мова”. – Ми побачили, що у кожного регіону своя мова. Іноді люди говорили з помилками, іноді суржиком. Але ж це і не головне. Ми зупиняли людей на вулиці, приходили в школи і просили допомогти. І ніхто не відмовляв. Це і є герої наших роликів”.

Але таких “героїв” сьогодні знайти не так вже просто, особливо в східній частині України. А з чого тут дивуватися, якщо, чого гріха таїти, мова ніколи не була пріоритетним напрямом в ієрархії першочергових завдань української влади часів незалежності. Навіть за нинішнього Президента досі не зроблено рішучих кроків. Мабуть, єдине досягнення – успішна, за даними все того ж Міністерства культури, практика дублювання і субтитрування фільмів українською мовою. І ще останні новини про те, що в Донецькій області українською мовою почало навчатися на 3,8% більше школярів.

“Але якщо заглибитися в проблему, то не секрет, що, наприклад, в нічних клубах, дискотеках, казино українська мова використовується лише на 1%, – каже Кирило Стеценко, радник міністра культури. – Зовсім як у діаспорі. У масовій культурі українська присутня в 10%. Це приблизно так, як у Канаді. Українська мова – “неформат” у піснях і ток-шоу. Навіть у корпоративній культурі деяких фірм існує спеціальне застереження: працівники зобов’язані говорити російською мовою і між собою, і з клієнтами”.

І таких прикладів можна наводити сотні, і навіть тисячі. Тільки чиновники котрий рік не втомлюються повторювати, що “рідна мова” в Україні птах рідкісний, такий, що вимагає заступництва і захисту. Вони згадують про будь-яку розвинену країну і говорять, що в жодній іншій незалежній державі (хіба що окрім Білорусі) не існує таких умов розвитку державної мови, а точніше, виживання. Політики з легкістю жонглюють цифрами і фактами. Одні наполягають на величезних відсотках російськомовних, інші згадують, що політика русифікації тривала понад 300 років. Хоча якщо торкнутися цього питання, то однією констатацією факту не обійтися – можна довго колупатися в історії, обговорюючи Емський указ і Валуєвський циркуляр, але так і не знайти правди. Завжди простіше з висоти століть аналізувати, ніж замислитися над ситуацією нинішньою.

Чому менше говорять про те, що за роки незалежності ми виявилися нездібними прийняти новий закон про мову. Нині чинний (від 28 жовтня 1989 року), м’яко кажучи, застарілий. Так, у ньому йдеться про те, що єдина державна мова – українська. Хоча водночас він декларує положення і про можливість використання російської, наприклад, як мови ведення актів найвищих органів державної влади. Сьогодні документація досі ведеться російською мовою, наприклад, у музейній справі.

Проте і зараз про закон мова не йде. Натомість говорять про “Концепцію державної мовної політики”. Такий проект було розглянуто і затверджено на засіданні Кабміну ще 23 квітня 2008 року. “Але на цьому уряд поставив три крапки, – каже Василь Вовкун, міністр культури і туризму. – Концепція далі не рухається. Не працює і відповідна державна програма”.

Отже, згідно з концепцією, передбачається, що громадянам України повинні бути створені умови для вивчення мов міжнародного спілкування за принципом “державна мова плюс, щонайменше, дві іноземні мови”. В цілому ж пріоритетами мовної політики повинні стати: створення незалежної законодавчої бази для державної підтримки книговидання українською мовою, україномовних ЗМІ, пісенної продукції тощо. А також мова йде про поліпшенні якості українського віщання на вітчизняних телевізійних і радіоканалах, забезпечення права громадян на отримання інформації українською мовою, зокрема через друковані мас-медіа, а також на перегляд дубльованих, озвучених або субтитрованих фільмів українською мовою, підвищення престижу української мови, виховання української мовної свідомості і національної гідності.

Цікаво, що паралельно з усіма розмовами і зусиллями про зміцнення позицій української Партія регіонів проводить через комітети Верховної Ради закони про використання російської мови в судах. А щойно мова заходить про позачергові парламентські вибори, Віктор Янукович в ефірі Макіївської обласної телерадіокомпанії поспішає заявити, що російська мова здобуде статус другої державної, якщо ПР матиме конституційну більшість у новій Верховній Раді. До того ж ще живі в пам’яті приклади місцевого сепаратизму – проголошення російської “своєю регіональною мовою”. Нісенітниця – що такі рішення виходили за рамки компетенції місцевих органів.

“Статус російської мови залишається інструментом політичної боротьби і тиску на владу, предметом спекуляції, – упевнений міністр культури і туризму. – Останнє знаходить прояв у формі неконституційних рішень окремих місцевих рад і присвоєнні російській мові статусу “регіональної”.

Проте, вищезазначена Концепція була подана у Верховну Раду народним депутатом Павлом Мовчаном у вигляді закону ще у вересні. “Мовна ситуація, що склалася в державі, свідчить про те, що самої лише декларації про державний статус української мови недостатньо. Необхідні дієві механізми реалізації зміцнення і функціонування української мови як державної, а також врегулювання питань, пов’язаних з удосконаленням юридичної відповідальності за порушення мовного законодавства України”, – говориться в пояснювальній записці. На жаль, поки що депутатам не до законів про мову.

“Міністерство культури має піклуватися про мову і впливати на процес у цілому, – продовжує Василь Вовкун. – Саме про це говориться в указі Президента “Про удосконалення державного управління в інформаційній сфері”. Але сьогодні в міністерстві мовною політикою займаються три людини. А на місцях взагалі таких людей немає. В той же час на зустрічах з міністрами культури різних країн я чую питання: чому мовне питання не було вирішено ще 17 років тому? Тепер ми повинні виправдовуватися і захищатися. Ось тому у Верховній Раді і лежить десяток найрізноманітніших законів про мову”. І чому ще хтось сумнівається, що кожна держава має право поширювати державну мову на своїй території і вимагати від своїх громадян її знання?

Тим часом Василь Вовкун упевнений, що треба створити у складі міністерства спеціальний і єдиний орган, який би регулював мовну політику. А поки що над створенням чогось подібного тільки думають і запускають телевізійні ролики “Наша мова”… з помилками.

Автор: Тетяна КАТРИЧЕНКО, Главред
Обговорити на форумі