Європейські праві шукають виправдання для Кремля

Для багатьох у добу, яка настала після 1945 року, було аксіомою, що європейські правоцентристські партії вороже ставилися до Росії. Шарль де Ґоль лякав Францію, кажучи, що ладна завдати удару Червона Армія перебуває на відстані усього лиш двох етапів Тур де Франс від кордону Франції. Перший канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер відмовився визнати будь-яку державу, яка веде переговори з російським сателітом на схід від Берлінського Муру. Британка Марґарет Тетчер поділяла дискурс Росії як “імперії зла”, водночас німець Гельмут Коль розганяв людні демонстрації проти розміщення ракет США, покликаних протистояти совєцьким ядерним ракетам близької дальності. На противагу їм, європейські ліві були зайняті переважно тим, що шукали виправдання для будь-яких забаганок Кремля.

Сьогодні усе змінилося до невпізнання. Найбільшими прихильниками прем’єр-міністра Владіміра Путіна та президента Дмітрія Медвєдєва, які формують новий авторитаризм і намагаються силоміць змінити європейські кордони, є правоцентристські лідери. Сільвіо Берлусконі кепкує з Барака Обами за його “засмагу”, проте водночас в італійського прем’єр-міністра є лише посмішки для Путіна. А німка Анґела Меркель спершу вирушила до Тбілісі в той момент, коли російські танки роз’їжджали спірними анклавами Південної Осетії та Абхазії й начебто демонструвала солідарність із обложеними зусібіч грузинами та заявляла, що вони можуть вступити в НАТО. Коли ж вона повернулася в Берлін, то радники канцлера почали стверджувати, що вона нічого подібного не мала на увазі. Та найбільш курйозний поворот на 180 градусів вчинив француз Ніколя Саркозі. Упродовж його президентської кампанії 1997 року пан Саркозі обурено відкидав “мовчанку про 200.000 убитих у Чечні” росіянами та обіцяв запросити запеклого путінового ворога Ґарі Каспарова до Елісейського палацу. Сьогодні пан Саркозі вирішив стати новим кращим другом Росії. Перебуваючи в Москві під час грузинської кризи, він заявив, що “цілком нормально, коли Москва захищає права російськомовного населення” за межами російських кордонів.

Ще гірше стало, коли Кремль відповів на перемогу пана Обами заявою про розміщення ядерних ракет малої дальності поблизу кордонів Польщі, у Калінінграді, де Імануїл Кант написав трактат “До вічного миру”. Колишній Кеніґсберґ – це місто-нагадування про одвічне бажання Росії бути присутнім далеко поза її межами. Та замість порадити росіянам збавити тон у розмовах про нові ракетні перегони в Європі, пан Саркозі сказав сяючому панові Медвєдєву на самміті ЄУ-Росія в Ніцці, що насправді проблема полягає у рішенні поляків і чехів, які відгукнулися на пропозицію США про розміщення елементів ПРО на їхній території. Це спонукало Польщу та Чехію розлючено нагадати про те, що вони суверенні держави й здатні самі визначати власну зовнішню політику та в які військові союзи вступати, merci beaucoup. Пан Саркозі через свої прокремлівські схильності налаштував Східну Європу проти себе.

Інші консервативні уряди в Європі теж постійно шукають виправдання для Кремля. Італійські політики кажуть, що італійська енергетична залежність вимагає делікатних слів на адресу Росії. Пан Берлусконі завдав майже фатального удару проектові Nabucco, яким планували поставляти нафту [так у тексті, насправді йдеться про газ. – Z] із Каспію в обхід контрольованих росіянами територій. Нещодавно він узгодив із Кремлем так званий проект South Stream, який віддасть Італію на поталу російській енергетичній політиці. У Британії консервативний зовнішньополітичний істеблішмент, переважно відставні посли, знайшли чимало виправдань для російського вторгнення та слів осуду для грузинської відсічі. Малколм Ріфкінд [Malcolm Rifkind], колишній міністр закордонних справ і впливовий консерватор, захищає пана Путіна в Палаті громад, а в Раді Європи представники [британських] консерваторів засідають у тих же ж групах, що й путінська думська кліка.

А тим часом бодай якусь критику на адресу нового авторитаризму пана Путіна можна почути лише із середовищ лібералів, лівих і правозахисників. Human Rights Watch і Amnesty International уже давно критикують ерозію влади закону та свободи слова в Росії. Британський міністр закордонних справ, лейборист Девід Мілібенд [David Miliband] говорив у Києві про лиху російську звичку ставитися до сусідів як до “васалів або ворогів”. Шведський міністр закордонних справ, ліберал Карл Більд [Carl Bildt], один із найдосвідченіших у Європі високопоставлених дипломатів, також використовує більш жорстку мову. У Франції найрішучішим критиком російського експансіонізму є ліва газета Libération. Слід згадати, що чимало європейських лівих, зокрема німецькі соціал-демократи, вважають, що легше критикувати за побоювання й надії грузинів і українців, ніж виступати проти Росії. Проте фактом залишається те, що нині кращих друзів Росії можна відшукати у середовищі європейських правлячих консервативних партій.

Це створює проблему для адміністрації Обами. Після 1945 року американці завжди могли покладатися на те, що європейські консерватори підтримуватимуть чітку лінію щодо російського совєтизму. А тепер, коли з Вашингтона телефонують у Європу й питають, якою має бути політична лінія щодо Росії, європейські праві Саркозі, Меркель і Берлусконі вважають за краще відмовчуватися, а до лівих не прислухаються. Отож знову обов’язком і відповідальністю Вашингтона, самотнього й позбавленого виразної європейської лінії, буде вирішувати, як демократичному світові слід відповісти сучасній Росії.

Автор: Деніс МАКШЕЙН [Denis MACSHANE] (на фото), депутат Британського парламенту від лейбористської партії, колишній державний міністр у справах Європи; доктор економіки, палкий прихильник об’єднаної Європи, у 1982 році заарештований і депортований із Польщі за участь у русі Солідарності; у 2002 році публічно назвав Гуґо Чавеса “популістським демагогом” у стилі Мусоліні
Назва оригіналу: Europe’s right finds excuses for the Kremlin
Джерело: The Financial Times, 27.11.2008
Переклав: Андрій ПАВЛИШИН, Західна аналітична група
Обговорити на форумі