Топ-5 зовнішньополітичних поразок року

Цей рік переповнений кризами і поразками. У той же час, він уже дав він і ще дасть багато конкретних відповідей на питання, невизначені протягом тривалого періоду. Безліччю таких питань насичена зовнішня політика України, істотним недоліком якої називають її багатовекторність. Якими є національні інтереси України? Куди інтегруватися? Кого підтримувати? Всі ці питання викликали гарячі дискусії серед політиків, які так і не закінчувалися будь-якими рішеннями. Втім, перефразовуючи футбольне правило, коли ти не приймаєш рішення - їх візьмуть замість тебе.

Рік ще, правда, не закінчився, але в українських політиків мало шансів “перекувати” поразки у перемоги. В кінцевому підсумку, хто втратив 4 роки - не надолужити згаяне за місяць. Тому ми спробуємо визначити претендентів на топ-5 зовнішньополітичних поразок року. Основним критерієм для вибору є співвідношення можливостей для досягнення позитивного результату і сам результат. Тобто на перше місце в рейтингу претендують ті поразки, уникнути яких було легше за все. Тому в списку знаходяться: отримання Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), перспектива членства в ЄС, грузино-російський конфлікт, чергове газове протистояння і захоплення судна Faina.

Отримання ПДЧ. Без сумніву, претендентом номер один на статус “невдача року” є втрата Україною шансів отримати ПДЧ. Поразки на цьому напрямі стало очевидним фактом, який отримає своє підтвердження в найближчі дні на зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів НАТО в Брюсселі. З усіх можливих пріоритетів української зовнішньої політики отримання ПДЧ могло бути самим легким досягненням і, тим не менш, провалено. Двічі. При тому, що передумов для отримання позитивної відповіді від членства в НАТО та країн-членів було більше, ніж для негативного. По-перше, сам по собі ПДЧ не веде до членства в НАТО. Це всього-на-всього план з підготовки країни до вступу, який не зобов’язує НАТО автоматично приймати держава-учасниці ПДЧ. У певному сенсі можна сказати, що існуючий план дій “Україна-НАТО” і є реальним ПДЧ, оскільки передбачає проведення значних внутрішніх реформ у відповідності з євроатлантичні прагнення України. У дійсності, бажання отримати ПДЧ було грою на формальність. У практичній площині країна може самостійно проводити реформи, залучаючи експертів НАТО, щоб досягти потрібних критеріїв вступу, які, між іншим, тільки на одну третину складаються з військових. Ситуація почала розвиватися нелогічно в тому, що отримання ПДЧ повинно було відбуватися в піку Росії. І це було пов’язано не стільки з реакцією російської сторони, яка була прогнозованою, а з ажіотажем навколо цього питання в самій Україні, де президент і МЗС готувалися подати результат як виключно свою видатну перемогу. А тепер намагаються видати як виключне ураження прем’єра…

По-друге, грузино-російський конфлікт додав шанси отримати не тільки ПДЧ, але й членство в короткостроковій перспективі. Європейські лідери, зокрема, і недоброзичливці саміту в Бухаресті - Саркозі і Меркель - різко засудили Росію і декларували необхідність захисту Грузії та України. Не склалося. Внутрішньополітичні події не дали шансу навіть мінімально використовувати сприятливу міжнародну ситуацію. Росія ж поступово повернула собі позиції, і на тлі самодискредитованних українських і грузинських політиків, ускладнило можливості отримання ПДЧ.

У цілому, шанси формалізувати українські перспективи членства в НАТО були високими, незважаючи на непопулярність цього рішення серед суспільства та слабкість потрібних реформ. Проблеми швидше за виникли із-за грубих дипломатичних прорахунків. Зокрема, не варто було брати своїм єдиним адвокатом США, у яких і так напружені стосунки з лідерами ЄС у сфері міжнародної безпеки. Очевидно, що у Франції та Німеччини немає особливого бажання бачити в НАТО “троянського коня” американців. Дипломатична гра потребувала більшої виваженості і нейтральності. Ще одним важливим прорахунком був той же внутрішній ажіотаж, лейтмотивом якого було “геть від Росії”, а не “більше безпеки в НАТО”. Контрольним пострілом стали осінні політичні кризи. Які б рішення не були прийняті на брюссельському зустрічі, їх усіх можна буде підвести до перманентної позиції - “двері відкриті, але зайти ви не можете”.

Перспектива членства в ЄС. На друге місце претендує невдача в отриманні перспективи членства в ЄС. Досягти цього було складніше, ніж ПДЧ, але не неможливо. В цілому, важко назвати цю невдачу справою одного року. Дискусії в самому ЄС щодо його меж і майбутнього, які посилилися з проблемою прийняття нового договору, вимагали від України активної участі та “вставляння своїх 5 копійок” протягом тривалого часу. І робити це варто не тільки на офіційному рівні, а безпосередньо серед населення країн-членів. Власне, на виході цього року політики похопилися і вирішили запустити рекламний ролик на CNN для поліпшення іміджу країни. Правда, реклама розпочалася після саміту в Парижі, де нам вже відмовили в перспективі членства, а з самого відеоролика важко зрозуміти, що спільного в України з Європою.

Тим не менш, при вдалою аргументації українські дипломати могли залишити затвердження перспективи членства актуальним у короткостроковій перспективі. Можливо, хвалене Угода про асоціацію і не містило б цей пункт, однак, можна було уникнути взагалі перенесення на невизначений термін українських шансів отримати членство. Власне, а які ж аргументи висувала Україна? З-поміж багатьох пафосних формулювань можна зробити всього два: Україна - європейська держава і вона робить значний демократичний прогрес. Що стосується першого, то на відміну від українських політиків, у європейських карта Європи закінчується не на Уралі, а там, де починаються “погані дороги та дурні”. Що стосується другого, то європейцям важко зрозуміти, чому успіхи на рівні законів не можна в реальності побачити на рівні життя населення.

Грузино-російський конфлікт. Конфлікт навколо Південної Осетії було тестом на міжнародну самостійність України. Світ уважно стежив за тим, чи зможе українська влада зайняти незалежну позицію і довести свою значимість в регіоні. На жаль, результатом став провал не тільки зовнішньополітичного тесту, але й внутрішньої політики в цілому. Чи можна було цього уникнути? По крайній мере, могли бути створені шанси за допомогою концепції інформаційної безпеки, яку ще з весни обіцяв президент. Вплив російського телебачення на українських громадян у багатьох регіонах вище, ніж вплив українського. До того ж українці в більшості не дивляться BBC та CNN, та інформацію про конфлікт, вони отримували з вуст “об’єктивних” російських ЗМІ. Тому нічого дивного в тому, що 40% населення було переконане в виновності грузинської сторони, немає. Власне, правду про конфлікт, з’ясовують і по сьогоднішній день, але держава, офіційну позицію якого не підтримують його громадяни, важко назвати самостійним. Не зараховано і третє місце в рейтингу невдач.

Ціна на газ. Ситуація в питанні ціни на газ, за критерієм можливості-результату, в сьогоднішньому варіанті може претендувати і на перше місце в нашому списку. Розмови про ціну в 400 доларів на тлі колосального падіння цін на нафту, до яких прив’язана ціна на газ, - відвертий шантаж і тиск. Потенційно Україна не може претендувати на ринкову ціну, оскільки сама регулярно блокувала питання переходу на неї. Хто ж знав, що буде фінансова криза? Тим не менш, односторонній диктат власника ресурсів може наразитися на такий же диктат власника труби. Тому при об’єктивних аполітічних обставин ціна на газ була б компромісною і, швидше за все, балансувати б на рівні минулорічної. Однак, люб’язність українського президента і МЗС щодо російської сторони занадто переповнена політичними питаннями, і, очевидно, кремлівські керівники вважають за доцільне додати політики та в газову ціну. В кінцевому підсумку, чому б і ні? Російські доходи в майбутньому році від продажу нафти і газу суттєво впадуть, але збитки хоча б частково можна перекрити і за рахунок України.

Навряд чи в результаті газових контрактів буде зафіксована ціна в 400 доларів. Але будь-яка більш низька ціна буде позиціюватися як “подачка”, “жест доброї волі” з боку Москви і тому подібне. В кінці, отримаємо те, що і повинні були отримати, тільки тепер в іншій, неприємної, обгортці.

Faina. Останнє місце в нашому списку претендентів на “зовнішньополітичні поразки року” займає ще незавершене, але вже програшне, справа судна Faina. По-видимому, вичерпний аналіз можна буде зробити при повному вирішенні цієї проблеми, хоча ряд питань підтверджують нездатність української влади захищати своїх громадян. Чому судно, завантаженому зброєю на мільйони доларів, не охороняли? Де хвалені і браві українські корвет “Тернопіль” та “Луцьк” - герої літніх спільних з НАТО навчань? Де українські спецвійска? Що взагалі зроблено, щоб кожен український громадянин отримав впевненість, що буде спасенний в подібній ситуації? На даному етапі ми можемо задовольнятися тим, що “справа знаходиться на особистому контролі президента” і що “моряки живі-здорові, МЗС передає їм продукти”. Можливо, і не варто розголошувати всі деталі переговорів з піратами або підготовки плану по звільненню заручників. Але 2 місяці - занадто великий термін, щоб всі досягнення зводилися до зменшення суми викупу. В кінцевому підсумку, суспільство має отримати демонстрацію готовності влади до рішучих дій. Наприклад, коли держава формує міжнародну коаліцію по боротьбі з піратами, а не приєднується до неї, або коли в район захопленого судна відправляються власні бойові кораблі, держави-сусіди надають свої бази для військових літаків, коли просто є можливість спостерігати кроки влади у напрямку захисту життя своїх громадян. Силові сценарії, без сумніву, можуть бути недоречними, але демонстрація сили зайвої не буде, тим більше для успішного підсумку переговорного процесу. Українці ж можуть спостерігати голослівним заяви про швидкому вирішенні питання і неймовірних зусиль, які тривають вже понад 2 місяців. Faina - тест національних інтересів і можливості їх ефективно відстоювати. Результат ще невідомий, але поки що українська влада демонструє повну розгубленість і надію на випадок, допомогу інших, на що завгодно, крім власних сил.

Рік ще не закінчився, і, можливо, деякі з зовнішньополітичних невдач вийде згладити, а деякі навпаки стануть більш масштабними. Головне, щоб у ньому не з’явилися нові претенденти на перше місце, що з такою зовнішньою політикою більш ніж реально.

Автор: Віктор АНДРУСІВ, інститут ДемАльянсу ім.Р.Шумана, “Подробиці”
Обговорити на форумі