Пережити голод допомогла віра в Бога

Зі спогадів Ніни Андріївни КИРИЧЕНКО з Нижнього Вербіжа.
Я народилася 23 грудня 1917-го року в районному містечку Ічня, що на Чернігівщині, у сім’ї дуже віруючих людей. Мама займалася домашнім господарством, а тато був дуже добрий чоботяр. Узимку шив людям взуття, а від весни до пізньої осені працював коло землі. У нас було сім десятин землі, ми вважалися середняками. Були в господарстві корова, кінь, свиня, кури. У сім’ї росло шестеро дітей, я — четверта.

Ми мали для життя усе необхідне. Чернігівщина — край, де дуже добре родять картопля і жито. У 1922-му на півдні України був неврожай і звідти до нас приїжджали люди міняти хустки на зерно. Але крайньої біди тоді ще не було. Пригадую, в січні 1929-го сестра заміж виходила, то на весіллі було всього вдосталь. А ось весною цього року почали з’являтися агітатори, які закликали іти в комуни.

Людей стали ділити на бідняків і куркулів. Куркулів вивозили, їхні будинки, худобу, усе майно, реманент забирали в комуну. У нас від Ічні утворилася комуна в селі Монастирище. Потім ця комуна розпалася, людей стали записувати у СОЗ (спільна обробка землі), що фактично передував колгоспу.

Але люди не хотіли записуватися в колгосп, крім тих, хто не мав ні корови, ні землі. У будинки, з яких виселили багатих людей, стали заселятися приїжджі із Росії. Причому ці руські ставали на високі посади. Ось ці руські та активісти з бідних і примушували людей іти в колгосп силоміць. Пригадую, вночі якось забрали і тата. То була така двоповерхова кам’яниця з підвалом, де людей мучили і били. Ми в ту ніч з мамою не спали і молилися, аби з татом нічого не сталося. Тато уранці повернувся і казав, що його не били, але землю нашу за відмову іти в колгосп відібрали, а дали наділ аж за 12 кілометрів, за хутором Безводівка.

Щоб добратися до поля, доводилося вставати ще затемна. То був дуже тяжкий труд, а все ж земля нам родила і жито, і просо, і картоплю, і буряки. А ось шевцювати татові доводилося вночі потайки, бо накладали непомірні податки. А ще треба було здати контрактацію — кожен двір мав віддати стільки-то зерна, іншого збіжжя. Тато все здавав справно, але вимагачі внадилися ходити щомісяця і вимагали ще і ще — мовляв, зерно потрібне для Африки, там люди голодують.

Щоб урятувати сім’ю, тато з двома старшими синами вночі викопали яму у клуні і там сховали картоплю, а зверху закрили соломою. Просо зсипали у велику бочку, яку заховали за акуратно складеними дровами. І ось приходить на наше подвір’я комісія. Залізними шпицями тицяють по всьому подвір’ю. Зайшли в сарай, почали скидати дрова, а ми удома всі од страху аж заклякли і молимося. Ще б один ряд зняли — і бочку було б видно, та раптом один з активістів махнув рукою, мовляв, так дрова акуратно поскладані, що за ними нічого нема. Це Боженько так покерував.

Ось завдяки цій дещиці запасу нам і вдалося вижити. Картоплю терли на тертці, додавали жменю муки — з цього хліб пекли. Весною, коли зелень з’явилася, за 12 кілометрів у яри ходили, щавель зривали, лободу. У тата від недоїдання ноги спухли.

У нашому містечку був спиртовий завод, він ще при цареві Миколі працював. Сюди з Молдовії вагонами кукурудзу звозили, зсипали і переробляли на спирт. А брагу давали коровам, коням. Люди, які приїжджали з півдня, ходили попід хати, випрошуючи їжу. Мама, як і інші, коли ще було що давати, ділилася картоплею, а як не стало, то голодні люди пили брагу і біля ям умирали, бо були дуже ослаблені.

У 1933-му я вступила до Прилуцького педагогічного технікуму. Там студентам давали 400 грамів хліба на карточку і варили в їдальні суп. Але його на всіх не вистачало. У магазинах не було нічого, окрім у пакетах засушеної ожини, а ось у торговому синдикаті можна було купити все, що душа забажає, але за золото і срібло. У нашій сім’ї була дуже цінна річ, реліквія — срібний портсигар із золотими буквами. Напередодні Пасхи мама продала його і за це отримала трохи пшеничної муки.

Після закінчення технікуму роботу Ніна Андріївна знайшла у селі Сваричівка. Там заміж вийшла, теж за вчителя, дітей народила. Коли чоловік повернувся з фронту, знайти роботу в рідних місцях не вдалося. У міністерстві освіти порадили їхати на Західну Україну. Бандерівців Ніна Андріївна не боялася, бо тоді, в голодні часи, ще дитиною чула від старших, що із Західної України їм передавали продукти, та ця допомога з вини Сталіна до них не доходила.

Спершу Ніна Андріївна з чоловіком учителювали на Калушчині, потім у Печеніжині, Ключеві і в Нижньому Вербіжі, де й живе ось уже півстоліття. Має четверо дітей, троє онуків, двоє правнуків. Живе біля доньки Тамари, удова. Її сім’ї пережити голод, запевняє, допомогла тільки щира віра в Бога, вона й досі тримає її.

Автор: Вікторія КОХАН, “Вільний голос”
Обговорити на форумі