Я там всю біду з’їла…

Поневіряння 81-річної Ядвіги Йосипівни Малярчук почалися задовго до 1932… Голод для неї та її сім’ї почався з того, що батька розкуркулили. “Я пам’ятаю кожен день зі свого дитинства, — каже, — хоча інколи не можу згадати день вчорашній”. “Я лишилася від мами восьмимісячною (мама померла), і нас виселили. Куди — не знаю, скільки ми там були — теж не знаю. Але одного дня тато нас трьох малих забрав і ми поїхали потягом”. Пам’ятає пані Ядвіга, як на одній зі станцій тато хотів їх, мабуть, залишити, але вони з молодшим братом почали голосити… І приїхали у Новоград-Волинський, районний центр. Там тато їх відвів до довгого низького будинку (бараку?), з білими воротами. “Тато завів нас за ворота, залишив, сказав лише, що хліба купить. Отам і сиділи та чекали”. А то був притулок. Там дали ріденький супчик (хоч голову мий) і шматочок хліба. “Діти були різні, — пригадує пані Ядвіга, — і великі, і малі…”.

Кожен шматочок хліба, що їй подавали добросердні руки, вона пам’ятає. Пам’ятає, що якось перелізли через мурований паркан притулку, а по той бік був малий міський базарчик. А там саме сиділа навпочіпки жіночка з початою пляшкою молока. “Ми стали з братом проти неї і своїми жадібними очима впилися в ту пляшку”, — згадує. “Що, діточки, молока хочете?” — спитала у них жіночка і віддала їм пляшку. Пили з братом по черзі, по ковтку, боялися розплескати. А так ходили дорогою, збирали вишеньки і сливи”. “А вошей було, — раптом каже, — аж шкіру попроїдали”. “А тут нас старша сестра знайшла. Поскладали нас на фіру і кудись повезли. А там дали густої пшоняної каші. Сестра мене малу таки забрала, а брата ми загубили”.

“Прийшли ми до тата. А тато собі курінь зробив і вже пластом лежав, помирав мабуть. Послав він нас із сестрою хліба просити. Пішли… Йшли ми, йшли, аж на окраїну міста дістались. А там сіли під якусь хату і почали дуже сильно кашляти (від холоду). Вийшла жінка та й нагнала нас. Знайшли ми собі притулок на ту ніч під кузнею. Там і спали. А на ранок — у магазин, хліба випрошувати. Хліб тоді продавали на вагу, тож нам кожен ділив по окрайцеві… А тут на нас із сестрою ще й пси приблудні напали, покусали… Ще й досі сліди залишилися…

Я вже була спухла, а надворі — зима. Холодні ж тоді зими були. Аж тут нас моя хрещена мати знайшла і забрала до себе. А сестру залишила у місті і далі хліба просити. Пам’ятаю, привезла мене, роздягнула, посадила голу на піч, а одяг — у піч, але не спалити, а обкурити від комах, бо переодягти не було в що. І дала мені дві картоплини. Я їх так їла, — каже моя співрозмовниця, — що тепер діти так шоколад не їдять”.

Але на тому поневіряння маленької Ядвіги не завершилися. Матка її довго у себе не тримала, але відвела у сусіднє село до татової сестри, а та взяла малу за руку і відвела до рідної хати. “Так би й не знала, відки я родом”, — лише каже на те вона. У татових маєтках, а це дві великі хати, в одній відкрили магазин, в іншій — мешкала секретарка. Тож зайшла мала у ту, де магазин, стулилася у куточку і заплакала собі. Продавець упізнав “кірикову” доньку, пожалів і дав окрайчик хліба. Пішла у сільраду, де зігріли біля печі, нагодували ще хлібом, а згодом відвели до хати, де жили такі ж сироти, як і вона. Наступного дня їм принесли картоплі, яку пекли на печі, а потім варили у консервній банці. Так до весни і прожила. Коли потепліло, теляток колгоспних пасла…

Багато чого ще випало на долю пані Ядвіги: і картоплю перемерзлу на полі разом з іншими дітьми збирала, і листя з липи їла, і зерно збирала на землі на голому колгоспному полі, на тих місцях, де копиці стояли. І наймитувала по людях…

“Я там всю біду з’їла, а тут лише закусила”, — каже, коли мова заходить про її життя на наших теренах, куди потрапила 1947 року. Хоч вона сама неписьменна (каже, що її науки було, що хіба за руки дітей біля школи потрималася, коли гралися на подвір’ї). Всі її троє дітей здобули вищу освіту і осіли хто де: у Красноярську, Черкасах, у Івано-Франківську. Має 8 онуків і 6 правнуків…

Автор: Олег ПРОСКУРЯКОВ, “Вільний голос”
Обговорити на форумі