Геополітичні виклики для президента Барака ОБАМИ

Якщо сценарій розвитку подій на міжнародній арені за час президентства нового керівника США набере негативного забарвлення, то США мають шанс перестати бути країною, яка здатна брати істотну участь у забезпеченні безпеки світу. Дати відповідь на цей виклик має саме новий президент США Барак ОБАМА. Завершилися найістотніші для світу і подальших чотирьох років його розвитку вибори.

Що б там не казали, але президент США все ще є головною політичною фігурою світу. І хочемо ми того, чи ні, – безпека і добробут багатьох із нас залежить і від США загалом, і від стану їхньої економіки, і від того, хто є господарем Білого Дому. Навіть якщо ти й ненавидиш США та його президента. Остання криза показала всім – і євроцентристам в ЄУ, і квасним патріотам у Росії, що світ дуже пов’язаний, і від таких істотних його ланок, як економіка США, залежить добробут усіх. Вже через два тижні після обвалу ринків США гикнулося і в Україні. Однак безпека світу має не лише економічний вимір, про який раптом всі заговорили.

Є ще й класичний вимір безпеки, від якого ми теж усі залежимо. Ілюзією є переконання, що війна чи конфлікт у якомусь віддаленому регіоні нас не стосуватиметься. Потрібно бачити механізми, як він нас зачепить. Хто вирішуватиме складні проблеми безпеки світу? Чи вдасться від цієї проблеми ухилитися Бараку ОБАМІ? Гадаю, що ні – попри те, що він не робив цю тему головною у своїй виборчій кампанії. І це зрозуміло – головним його виборцям це не цікаво, – а його завданням було виграти вибори. Що він і зробив. Але тепер, хочеш не хочеш, доведеться займатися цими проблемами.

Які ж головні стратегічні проблеми постануть перед ОБАМОЮ? Першою і найважчою для розв’язання проблемою стане проблема врегулювання у Іраку. Дуже важливо не збурити ситуації, коли намітилася тенденція до повільної стабілізації. Це однозначний здобуток американської та іракської адміністрацій. В полеміці передвиборчої агітації, звісно ж, можна говорити про негайне виведення військ. Однак втілити цю обіцянку швидко не вдасться. Жоден радикалізм тут неприпустимий. Інакше – ескалація конфлікту, можливий розпад країни на дві або три частини, Курдистан і шиїтську та сунітську держави. Або ж іранська інтервенція у шиїтські регіони Іраку та турецька в Курдистан. Таким чином, вибухне весь регіон, причому регіон, де видобувають левову частку нафти й газу світу. Чи слід фінансову кризу та кризу виробництва доповнювати ще й енергетичною кризою? Тому дуже сумнівно, що за чотири роки вдасться до кінця розрубати цей гордіїв вузол. Без згоди передати контроль над регіоном силам ООН це неможливо.

Але чи бідна й деморалізована масою невдач ООН відважиться взяти на себе цей тягар? Невдача ООН в Іраку стане її кінцем як ефективного інструменту. А щодо цього і так сумнівів більш ніж достатньо. Тому велика ймовірність того, що Барак ОБАМА, попри свої обіцянки, буде змушений утримувати війська США в Іраку.

Другим завданням буде утримування контролю над Афганістаном. Насправді це територія, яку слабо контролює центральний уряд, хоча всі вдають, що він як ніколи міцний. Радянський та міжнародний досвід показав, що врегулювати ситуацію в Афганістані звичними військовими методами не вдасться. Жодне нарощування військової присутності нічого не дасть. А у цьому пункті ОБАМА дотримувався саме таких поглядів. Натомість тут потрібно шукати асиметричних відповідей на складні запитання. Мають постати якісь невійськові стратегії. Можливо, слід піти тим самим шляхом, що і в Іраку, – малими крочками вибудовувати крихкий баланс сил, використовувати суперечності між різними угрупованнями задля загальної стабілізації. Щоправда, надія майже рівна нулю. Міжнародне співтовариство (разом із Іраном та Пакистаном) не має спільної позиції. А в умовах фінансової кризи відсутні й кошти для вирішення внутрішніх проблем цієї країни. Тому врегулювання у Афганістані буде дуже тривалим, ще тривалішим, ніж в Іраку. Тим більше, що під боком у Афганістану нестабільний Пакистан, який володіє атомною зброєю і водночас не контролює свої північно-західні території, де господарюють Аль-Кайда та таліби. Вихід із Афганістану підриває Пакистан. Подальший розвиток подій годі передбачити. Контроль за атомною зброєю вже буде важко забезпечити. Отож, Барак ОБАМА буде змушений утримувати свої війська (в рамках НАТО, звичайно) в Афганістані.

Третьою проблемою, яку навряд чи вдасться розв’язати, є створення Іраном своєї атомної зброї. Це означатиме, що атомна зброя розповзеться по всьому Близькому Сході. Відповіддю стане розробка цієї зброї найбільш загроженими з боку Ірану країнами – Саудівською Аравією, яка боятиметься за свою нафту, Єгиптом і, можливо, Туреччиною. Неминуче постане запитання подальшого існування Ізраїлю, з яким США мають особливі відносини. І річ не в тому, що до Ізраїлю цю зброю застосує Іран, зовсім ні, – бомбу можуть підірвати якась Хесболла чи Аль-Кайда. Для втілення планів створення атомної зброї Ірану потрібно всього кілька років. Тим більше, що Росія підтримує його у цих планах, маскуючи його атомні програми під “мирний атом”, чим провокує до рішучіших кроків. Очевидно, що Іран прийняв стратегію двох кроків, – спершу створити мирну атомну індустрію та науковий потенціал, а потім швидким ривком – атомну зброю. І вирішити цю проблему одним ударом, так, як свого часу її вирішив Ізраїль із Іраком, неможливо – розбомбити іранські атомні об’єкти вже не вдасться. Так само, як і розпочинати нову війну проти Ірану. Це буде початком нової світової війни. А її США і не хочуть, і не витримають. Єдиною раціональною стратегією є лише оборона – розбудова протиракетних систем і технологій, які зроблять володіння атомною зброєю неефективним, адже носії атомних зарядів мають бути знищені на стартовій позиції. І тут ми знову натрапляємо на опір Росії, яка блокує розбудову такої системи довкола Ірану, трактуючи її як розбудову такої ж системи довкола самої Росії. Опортуністичну позицію у цьому питанні зайняла значна частина країн ЄУ, по-дитячому сподіваючись на диво. Отож, ОБАМА буде змушений продовжити розбудову коштовного і, відповідно, непопулярного протиатомного щита як для самих США, так і для дітвакуватих європейських союзників по НАТО.

Четвертою проблемою є тихий клопіт із можливістю повторення 11 вересня у самих США. Про це намагаються не говорити. Важливішими у цих виборах були неоліберальні цінності. Однак розповзання нових технологій, які можуть бути використані в якості військових, насамперед б’є по самих США. Наслідком бездумного виведення військ з Іраку чи, навпаки, їх збільшення в Афганістані, або ж необережних кроків щодо Ірану, може стати ескалація терористичних атак у самих США. Ту ж тактику ведення нерегулярної війни, зрештою, може застосувати і будь-яке інше політичне чи релігійне угруповання, включно з новітніми релігійними сектами апокаліптичного забарвлення. Як ОБАМА забезпечить безпеку в самих США, не йдучи на непопулярні й не зовсім демократичні кроки?

П’ятою проблемою є наростання агресивності Росії та її спроба накинути світові концепцію поділу на сфери інтересів та впливу. Згідно з цією концепцією, сферою виняткової “відповідальності та інтересів” у Східній Європі є Російська Федерація. А тому вона має право в односторонньому порядку і виходячи винятково зі своїх інтересів, облаштовувати цю частину світу. Як це вона зробила у Грузії. Сьогодні Росія перебуває у стані нової холодної війни зі США і навіть із Заходом загалом, попри диверсифіковану позицію низки економічно залежних від неї держав. Ця холодна війна не є такою інтенсивною, як колись, вона ще не є глобальною, бо Росія – не СРСР, а тому Кремль претендує “лише” на пострадянський простір і частину Центральної Європи. Сьогодні, попри всю пропаганду, Росія не є рівноцінним супротивником ні США, ні Заходу. Однак вона вміло грає на різниці інтересів США та ЄУ, різних країн Унії. Таким чином, Москва успішно блокує зусилля США добитися єдності у західному світі. А ще – спроби таких країн, як Україна чи Грузія, вирватися з її сфери впливу. Очевидно, що на наступному саміті міністрів закордонних справ НАТО Україна та Грузія остаточно зазнають фіаско. А чи знову вирушать у цьому ж напрямку – невідомо. Тим більше, що для ОБАМИ це не головне геополітичне завдання.

Але перед Україною, поки минуть ті чотири роки його президентства, вже можуть постати ті завдання, які сьогодні стоять перед керівництвом Грузії чи Білорусі. Виходячи з масованості російських впливів в Україні та розуміння російським керівництвом того, що ОБАМА – не БУШ і не встряватиме так активно у східноєвропейську політику, можемо сподіватися, що операція зміни “не проросійського” президента ЮЩЕНКА на когось “проросійського” до 2010 року буде успішно завершена. Але таке зміцнення Росії дає їй шанси знову стати значною проблемою для США, – за умови, що тандем ПУТІН-МЕДВЄДЄВ та “іже з ними” залишиться. А інших перспектив наче не передбачається. Є ще низка істотних геополітичних проблем. Однак навіть цей перелік ставить перед новим президентом США більше запитань, ніж відповідей. І водночас сильно звужує поле його можливого маневру – він може не більше, ніж може. Попри те, що, звичайно ж, “зміни можливі”. Наприклад, якщо сценарій розвитку подій набуде негативного забарвлення, то США перестануть бути країною, яка здатна брати істотну участь у забезпеченні безпеки світу. Цю кар’єру перетворення світової потуги й світового лідера (як на свої часи) у невелику європейську державу з обмеженими можливостями пройшла Велика Британія. Хоча, звичайно, ще довго можна вдавати з себе світового гаранта, а то й, не дай Боже, – жандарма.

Дехто наївно уповає на радників нового президента. Так, наче вони обстоюватимуть не американські інтереси, а, наприклад, українські. “Упованіє” наше радше має базуватися на логіці розвитку подій, які змушуватимуть нового президента і нову адміністрацію чинити у відповідності з логікою відстоювання американських інтересів, а також ситуативного відстоювання інтересів Заходу загалом. Ми можемо побачити і своє місце у цій системі. Питання може постати просто про можливість і доцільність існування держави України. Але, якою буде наша відповідь на таку постановку запитання, – не лише від нас, українців, залежить. Інша річ – як ми на це реагуватимемо. У світовій політиці теж є місце на суб’єктивність (як от особиста постава президента Ірану Ахмадінежада). Не просте завдання для демократа й ліберала Барака ОБАМИ дати відповіді на ці запитання у дедалі менш ліберальному та демократичному світі.

Автор: Тарас ВОЗНЯК
Обговорити на форумі