Нація-держава чи держава-нація?

Незабаром після “помаранчевої революції” 2004 року американський політолог Альфред Степан опублікував статтю, в якій проаналізував можливості національної політики в Україні [Stepan A. Ukraine: Improbable demoсratic “nation-state” but possible democratic “state-nation”? // Post-Soviet affairs. – Columbia, 2005. – № 4. –Pp. 279-308].

Автор раніше спеціально не займався Україною, але є визнаним фахівцем із аналізу авторитарних режимів і моделей їх демократизації. Розглядаючи політичну ситуацію в Україні, Альфред Степан вдається до співставлення двох моделей. Одна з них нам добре знайома – “нація-держава” (nation-state). Альтернативну модель “держава-нація” (state-nation) Степан розробляв упродовж останніх років на матеріалі Бельгії, Індії та Іспанії зі своїм багаторічним співавтором Хуаном Лінцом і новим співробітником – політологом із Індії Йоґундрою Ядавом. Метою політики в нації-державі є утвердження єдиної, потужної ідентичності спільноти як членів нації та громадян держави. Для цього держава здійснює гомогенізуючу асиміляторську політику в галузі освіти, культури та мови. У сфері електоральної політики автономістські партії не розглядають у якості партнерів по коаліції, а сепаратистські партії або оголошують поза законом, або маргіналізують.

Приклади подібної моделі – Португалія, Франція, Швеція, Японія. Така політика полегшується, якщо в державі в якості культурної спільноти з політичним представництвом мобілізована лише одна група, яка бачить себе єдиною нацією в державі. За наявності двох чи більше таких мобілізованих груп, як це було в Іспанії після смерті Фрáнко, в Канаді при створенні федерації в 1867-му, в Бельгії до середини ХХ століття чи в Індії при отриманні незалежності, демократичні лідери повинні обирати між виключенням націоналістичних культур і їх облаштуванням у державі. Всі перелічені країни у результаті обрали модель, яку точніше описати слід не як “націю-державу”, а як “державу-націю”. Вони вирішили визнати більш ніж одну культурну, навіть національну, ідентичність і надати їм інституційну підтримку. В рамках однієї держави формувалися численні, взаємодоповнюючі ідентичності. Для цього створювалися асиметричні федерації, запроваджувалися практики консоціативної демократії, допускалася більш ніж одна державна мова. Автономістським партіям було дозволено створити уряд у деяких регіонах, а інколи й увійти в коаліцію, яка формує уряд у центрі. Завдання такої моделі – створити у різних “націй” держави лояльність щодо неї на інституційній та політичній основі, хоча політія не співпадає з різними культурними демосами. Країни, які нещодавно здобули незалежність, можуть обрати наполегливу та енергійну, але мирну й демократичну стратегію побудови “нації-держави”, якщо поліс і культурний демос майже співпадають, політична еліта об’єднана в сприйнятті подібної політики, а міжнародна ситуація бодай не ворожа до здійснення такої стратегії. Ситуація України у момент отримання нею незалежності не відповідала жодній із цих умов. Альфред Степан підкреслює принципову геополітичну відмінність України від тих країн, які він і його співавтори розглядали раніше в рамках моделі “держави-нації”, тобто Індії, Бельгії, Канади та Іспанії. Жодна з цих держав не мало сусіда, який представляв би реальну іредентистську загрозу, тоді як Україна таку потенційна загрозу має з боку Росії. Відзначимо точність цієї оцінки: Степан каже в 2005 році про потенційну іредентистську загрозу, визнаючи, що на той момент ця тема серйозно не розглядалася ні з боку Росії, ні з боку російських громадян України.

Порівнюючи моделі “нації-держави” та “держави-нації”, Альфред Степан будує наступну низку опозицій: • прихильність до однієї “культурної цивілізаційної традиції” супроти прихильності до більш ніж однієї такої традиції, але за умови, що прихильність до різних традицій не блокує можливості ідентифікації зі спільною державою; • асиміляторська культурна політика проти визнання і підтримки більш ніж однієї культурної ідентичності; • унітарна держава чи мононаціональна федерація проти федеральної системи, часто асиметричної, яка відображає культурну різнорідність.

В інших роботах Степан також відзначає, що для моделі “нації-держави” більш характерна президентська, а для “держави-нації” – парламентська республіка. Загальний теоретичний принцип, сформульований Степаном, полягає в тому, що агресивне здійснення політики “нації-держави” за наявності більш ніж однієї “мобілізованої національної групи” небезпечне для соціальної стабільності та перспектив демократичного розвитку. Він визнає, що модель “держави-нації” припускала б щодо України, зокрема, надання російській мові статусу другої офіційної. Такі держави, як Бельгія, Індія, Іспанія та Швейцарія мають більш ніж одну офіційну мову. Степан відзначає, що в України більше шансів створити демократичну політичну спільноту, якщо вона не слідуватиме агресивній стратегії утвердження моделі “нації-держави”. Проте далі він робить застереження, яке і є головною тезою його статті: можливі ситуації, коли лінія на “націю-державу”, яка проводиться доволі м’яко, також може полегшити створення множинних і комплементарних ідентичностей, таких важливих для “держав-націй” і для демократії в багатонаціональних суспільствах. На думку Степана, Україна може послужити прикладом такої ситуації. Степан наводить наступні аргументи на користь своєї тези. В Україні мова, якій віддають перевагу, не обов’язково є маркером ідентичності. Осіб, які ідентифікують себе як українці, вдвічі більше, ніж тих, хто використовує в спілкуванні лише українську мову. За даними одного з досліджень, до 98% тих, хто вважають себе українцями, незалежно від того, якою мовою вони розмовляють самі, хотіли б, щоб їхні діти вільно володіли українською. Серед тих, хто ідентифікує себе як росіяни, відсоток бажаючих, щоб їх діти вільно володіли українською мовою, також дуже значний – 91% у Києві і 96% у Львові. На підставі того, що переважна більшість русофонів хочуть, щоб їхні діти вільно володіли українською мовою, держава може, при достатній гнучкості, проводити політику насадження української мови в дусі моделі “нації-держави”, не викликаючи напруги у відносинах із російськомовними громадянами. Степан також указує на те, що в 2000-му лише 5% респондентів в Донецьку і 1% опитаних у Львові вважали, що Україну краще поділити на дві чи більше держав. Росія ж, як потенційний центр іредентистського тяжіння, вела криваву війну на Кавказі, що значно знижувало її привабливість.

Українська політика – зміна моделі. З моменту публікації статті Степана минуло три роки. Спробуємо оцінити, як розвивалася ситуація в Україні і наскільки виправдалися його прогнози. Період 2005-2007 років був вельми бурхливим у політичному відношенні. За цей час відбулися і чергові (2006), і позачергові (2007) вибори у Верховну Раду. Їхні результати продемонстрували, що електоральна база всіх без винятку політичних сил залишається суворо прив’язаною до того чи іншого макрорегіону. Створений після президентських виборів уряд Юлії Тимошенко через півроку був відправлений у відставку. Він, як і кабінет Юрія Єханурова, що прийшов на зміну, не включав політиків, які б сприймалися Сходом і Півднем країни як їхні представники. У сформованому після парламентських виборів-2006 уряді Віктора Януковича, у свою чергу, не було представників західних областей України. Розмови, які почалися було про можливу коаліцію Партії регіонів (ПР) із частиною президентської “Нашої України” ні до чого не призвели. Кабінет Януковича, як і до нього уряд Тимошенко, поступово втягнувся у вкрай гострий конфлікт із президентом Віктором Ющенком, що й призвело до неконституційного розпуску парламенту і позачергових виборів у 2007 році. В ході цього конфлікту фактичного розгрому зазнав Конституційний Суд, який остаточно втратив змогу претендувати на незалежність. Всі конфліктуючі сторони неодноразово використовували “кишенькові” суди різної інстанції, продовжуючи підривати престиж судової влади. У 2008-ий країна увійшла з новим урядом Юлії Тимошенко, який одразу ж втягнувся знову в конфлікт із ослабленим президентом. Всі провідні політичні сили одностайні в тому, що потрібен перегляд Конституції, але у кожної – своє бачення і механізму перегляду, і нової конституційної моделі влади. У 2009 році (якщо не раніше) країну очікують нові президентські вибори. Не можна виключити, що до цього вкотре відбудуться позачергові парламентські вибори. Аж до розпуску Верховної Ради влітку-восени 2007-го влада переважно проводила стриману політику у дусі моделі “нації-держави”, шанси якої на успіх Степан розцінював, як вельми високі. На Сході і Півдні країни були вчинені обережні спроби запровадити деякі рішення у дусі моделі “держави-нації”. Низка регіонів і муніципальних утворень надали російській мові офіційного статусу. Проте з ініціативи президентської адміністрації ці рішення були оскаржені в судах і не отримали санкції на державному рівні. В умовах політичної кризи 2007 року різко інтенсифікувалися українізаторські зусилля в культурній і мовній сфері. За три роки вся вища освіта була переведена на українську мову, набув чинності закон про обов’язкове дублювання усіх прокатних копій зарубіжних фільмів. У цей ряд слід поставити і заяву президента про інформаційну загрозу з боку російськомовних засобів масової інформації, що обіцяє подальше скорочення російськомовного продукту на українських телеекранах. Істотно акцентована тема Голодомору як геноциду українського народу. Це, як мінімум, створює дискомфорт для російського населення країни, бо дискурс Голодомору як геноциду супроводжується міркуваннями про те, що місце винищених голодом українців зайняли переселенці з Росії. Украй негативну реакцію скрізь, окрім Галичини, викликають наполегливі зусилля щодо героїзації Української повстанської армії (УПА), її командира Романа Шухевича і лідера Організації українських націоналістів (ОУН) Степана Бандери. Вельми провокаційну роль як у сфері внутрішньої політики, так і для відносин із Росією зіграла несподівано різка активізація в кінці 2007-го зусиль щодо вступу України в НАТО. Москва у відповідь на це навесні 2008 року явно стимулювала іредентистську тему в своїй політиці щодо України загалом і Криму зокрема. Поки що справа обмежується виступами таких діячів, які за статусом не можуть вважатися “офіційними” голосами російського політичного істеблішменту (Юрій Лужков, Константін Затулін). Але заяви про заклопотаність становищем росіян в Україні звучали і від російського МЗС. Загроза іредентизму з потенційної, як характеризував її Степан в 2005-му, набуває дедалі більш реальних контурів. Досі вельми стримана в цьому питанні, Москва, як можна припустити, хотіла б створити контрольовану напруженість у Криму, щоб посилити і без того серйозні сумніви багатьох керівників країн НАТО в доцільності прийому України до Союзу і навіть запропонувати їй програму підготовки до членства. Але іредентизм часто схожий на джина, якого значно легше випустити з пляшки, ніж загнати назад. На жаль, конфлікт між Росією і Грузією і реакція на нього частини українського керівництва здатні призвести до різкої ескалації всіх описаних суперечностей і подальшого втягування Москви у внутрішньоукраїнську політику.

Перспективи “російської” партії. Одне з найважливіших запитань сучасної української політики – це природа ідентичності, а точніше, ідентичностей населення Півдня і Сходу країни. Річ у тому, що коли ми говоримо про особливу східноукраїнську ідентичність, то вважаємо, що вона об’єднує і тих людей, які вважають себе українцями по крові, але розмовляють російською, і тих громадян країни, які ідентифікують себе як росіян (таких, за даними перепису-2001, більше 17%, або 8,3 млн. осіб). Невідомо, що відбуватиметься у разі подальшої активізації української політики у дусі “нації-держави”. Мабуть, що значна частина російськомовних українців прийме її з більшим чи меншим ентузіазмом. Але чи не перейшла вже державна політика ту межу, за якою проведення мовної українізації починає грати мобілізуючу роль для тих більш ніж восьми мільйонів осіб, які вважають себе росіянами? Для них питання полягає не в зміні сенсу їх української ідентичності, а у втраті комфортних умов життя при збереженні російської ідентичності. За даними опитувань, проведених на початку 2005 року, лише 17% російських громадян України вважали, що “помаранчева революція” несе їм щось добре, супроти 58% українців. Не боячись помилитися, можна припустити, що така позиція росіян була пов’язана із побоюваннями погіршення відносин із Росією і посилення українізації. В умовах, коли багато які з цих побоювань отримали підтвердження, а Росія почала розігрувати карту іредентизму, важко передбачити, як мінятимуться настрої в середовищі українських громадян із російською ідентичністю. На користь можливого зростання іредентистських настроїв свідчать кілька нових чинників. Серйозні проблеми в економіці України радше за все, наростатимуть у близькій перспективі. Країні доведеться пережити чергове різке підвищення цін на енергоносії, кредитну кризу, швидке зростання інфляції, негативні наслідки постійного відкладання структурних реформ, які в умовах політичної нестабільності та підготовки до чергових виборів відкладатимуться й далі. Економічна ситуація в Україні в 2008-му нагадує весну-літо 1998 року в Росії. Дедалі зростаючий розрив у рівні заробітної плати в Україні та Росії невдовзі почне чинити небезпечну для України дію на політичну ситуацію. Головний чинник, який відштовхував від Росії українських громадян із російською ідентичністю, а саме війна в Чечні, усунутий. До одного року скорочений тепер термін служби в Російській армії. Навесні 2007-го, тобто напередодні нового загострення політичної кризи, викликаної розпуском Верховної Ради і пов’язаного із ним нового витка інтенсифікації націоналізуючої політики, український центр ім. Разумкова провів вельми важливе соціологічне дослідження. Воно дає змогу оцінити, якими були на той момент настрої не тільки “російськомовних громадян України”, але й більш специфічних груп, про які йшлося вище.

Соціологи виділили групи:
• “росіян”, тобто “громадян України, росіян за національністю, для яких рідною мовою є російська і які відносять себе до російської культурної традиції й використовують російську мову в повсякденному спілкуванні”;

• “українців” – “громадян України, українців за національністю, для яких рідною мовою є українська, які відносять себе до української культурної традиції і використовують українську мову в повсякденному спілкуванні”;

• “російськомовних українців” (тобто тих, хто вважає себе українцями за національністю); “двомовних українців” (української національності та з українською мовою як рідною);

• “двомовних українокультурних українців”, які декларують українську національність, українську мову як рідну, приналежність до української культурної традиції. Як вірно відзначають автори дослідження, при такому підході стає очевидним, що “російськомовні громадяни” не є уявленою спільнотою в тому сенсі, в якому використовував це визначення Бенедикт Андерсон, а саме групою із спільною ідентичністю. Ця уявлена спільнота існує лише у головах дослідників і коментаторів. На запитання, чи вважають себе респонденти патріотами України, три останні категорії, тобто люди з українською етнічною ідентичністю, але які користуються російською мовою на щодень, відповідали практично однаково. Упевнене “так” – від 37 до 42%, “радше так” – від 41 до 45%, “радше ні” – від 11 до 6%, упевнене “ні” – 3% чи менше. Важко відповісти 6-7%. Позитивні відповіді в цій групі в сумі майже рівні сумі позитивних відповідей “українців”. Цілком інакше виглядають на цьому тлі відповіді “росіян”. Упевнене “так” казали 20,4%, “радше так” – 29%, тобто менше половини опитаних вважали себе патріотами. 14% “росіян” відкрито декларували, що не вважають себе патріотами України, 27% давали відповідь “радше ні”, 9% ухилилися від відповіді. Ще різкіше проступають відмінності в очікуваннях розвитку мовної та культурної ситуації. Лише 4% “росіян” згодні з тим, що українська мова повинна бути єдиною державною, 13% задовольнилися б визнанням російської офіційною мовою в деяких регіонах, а 70% вважають, що російська повинна бути другою державною мовою. Ще 10% взагалі вважають, що російська повинна бути єдиною державною мовою країни. Практично дзеркальна ситуація в групі “українців”. “Російськомовні українці” в цьому питанні доволі близькі до “росіян”: 49% респондентів у цих групах виступають за дві державні мови. Проте серед тих “російськомовних українців”, які володіють українською мовою, лише дещо більше 20% згодні надати російській статус другої державної мови. У питанні, яка культурна традиція переважатиме в Україні в майбутньому, лише 6% “росіян ладні змиритися з неподільним домінуванням української культури, 50% вважають, що в різних регіонах переважатимуть різні традиції, і 24% – що переважатиме російська традиція. У групах, де володіють українською мовою, незмінно переважають ті, хто згоден із домінуванням української культурної традиції, хоча лише серед “українців” такі громадяни складають абсолютну більшість (59%). Цікаво, що на запитання про те, яке визначення української нації люди вважають переважним, у всіх групах найбільш популярна відповідь – “громадянська нація, яка включає всіх громадян України” (“росіяни” і “російськомовні українці” – 43 і 42%, решту – по 35%). Проте сума решти відповідей, які по-різному акцентують етнічний характер нації, у всіх групах “українців” більша, ніж відсоток відповідей, які акцентують громадянський принцип. Загалом ці дані підтверджують, що “російськомовні українці” хотіли б рівноправного статусу для російської мови та культури, але ладні змиритися з політикою у дусі “нації-держави”, тоді як “росіяни” рішуче відкидають таку політику. Логічно припустити, що за останній рік в їхньому середовищі підвищився рівень дискомфорту і потенціал для політичної мобілізації в іредентистському дусі. Відзначимо також очевидне розчарування в політиці Партії регіонів серед тих виборців, які надають першорядне значення питанню про статус російської мови та культури. ПР не продемонструвала наполегливості в реалізації своїх гасел у даній сфері і багато в чому через це поступово втрачає підтримку електорату. Виникає ніша для нової політичної сили, яка може позиціонувати себе як “російська партія”. “Росіяни” складають 17% населення, і партія могла б сподіватися на створення фракції у Верховній Раді, навіть якщо прохідний бар’єр буде вищий, як нинішні 3%.

Потенціал нестабільності. Отож, через три роки з часу публікації статті Степана можна констатувати, що в результаті активізації політики у дусі “нації-держави”, а також кроків Росії із використання іредентистської теми у відносинах з Україною ризики зросли. Хронологічно саме форсування Києвом політики у дусі “нації-держави” передувало активізації іредентистського чинника в російській політиці, створило для неї певні умови і частково цю активізацію спровокувало (що не слід розуміти як індульгенцію для Росії). Головні дестабілізуючі імпульси виходять від президента країни Віктора Ющенка. Всі перелічені вище кроки були ініційовані розділом держави і тими невеликими партіями, на які він ще спирається. Саме Ющенко є головною дійовою особою у проведенні описаної вище політики пам’яті. Він навіть намагається провести через парламент таку редакцію закону про Голодомор, яка передбачала б кримінальну відповідальність за заперечення характеристики Голодомору як геноциду, ініціює обговорення цієї теми в міжнародних організаціях – ООН, Раді Європи, ОБСЄ. Саме від Ющенка виходила і ініціатива звернення до НАТО про надання Україні Плану дій з членства (ПДЧ) в Союзі, і він наполегливо намагався проштовхувати таке рішення напередодні Бухарестського самміту Союзу як усередині країни, так і на міжнародній арені. Після серпневої війни в Грузії тема зовнішньої (російської) загрози – може стати визначальною в українській політиці. Не маючи більшості в парламенті, Віктор Ющенко керує за допомогою указів, багато з яких суперечать Конституції. Втративши популярність і відчайдушно прагнучи зберегти владу, президент є автором усіх дестабілізуючих кроків в інституційній сфері. Їхній список лише за останній рік включає неконституційний розпуск парламенту, спробу протягнути власний варіант нової Конституції (яка різко розширює повноваження президента) через референдум в обхід Верховної Ради, дискредитацію Конституційного Суду, який досі не працює у повному складі, постійне втручання в сферу прерогатив уряду. Дві найбільші політичні сили України – Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) і ПР – начебто демонструють розуміння тих механізмів, які описані Степаном і його колегами в моделі “держави-нації”. Обидві виступають за парламентську (або парламентсько-президентську) республіку. ПР проти форсування відносин із НАТО. БЮТ не демонструє активності в цьому питанні, а також не акцентує в своїй риториці теми Голодомору і УПА. ПР виступає проти реабілітації УПА і проти політизації теми Голодомору. Ні для БЮТ, ні для ПР досі не була характерна риторика у дусі “нації-держави”. ПР підтримує істотне розширення повноважень регіонів, в кризові періоди навіть висуваючи вимогу федералізації, яку сили “помаранчевого” табору розглядають не інакше як сепаратистські. Втім, є всі підстави припускати, що для ПР ідея федерації має не принципове, а ситуативне значення. Все це свідчить про реальну можливість істотного переформатування української політичної сцени, яке дозволило б загальмувати небезпечні тенденції 2007 року. Проте в умовах гострого політичного протистояння і глибокої взаємної недовіри різних сил шансів на подальше поглиблення кризи значно більше. Цьому сприяє і міжнародне становище. Важливим дестабілізуючим чинником є те, що через особливості кар’єри головного суперника Ющенка і лідера БЮТ Юлії Тимошенко ніхто не візьметься гарантувати дотримання нею демократичних методів політики, якщо вона здобуде повноту влади. Чергове підтвердження ці побоювання отримали в березні 2008-го, коли БЮТ добився відставки мера Києва Леоніда Черновецького із кричущим порушенням демократичних процедур. БЮТ взагалі активно підриває позиції мерів крупних міст, якщо вони не входять до числа його прихильників. Тим часом Степан відзначає, що в умовах, коли федералізація України утруднена через іредентистський чинник, країна могла б використовувати досвід скандинавських країн, де відсутність федерації частково компенсується дуже широкими повноваженнями муніципалітетів. Втім, нові вибори в Києві завдали БЮТ болісної поразки і закінчилися переобранням Черновецького. Демократичний характер ПР також викликає обґрунтовані сумніви. Строго кажучи, жодна помітна політична сила України не дає надійних гарантій прихильності демократії. У боротьбі навколо механізму ухвалення нової Конституції і затвердження принципів, які слід у ній закласти, всі суспільні сили керуються насамперед сьогохвилинними політичними інтересами. Важливо, що в дебатах про бажану форму державного устрою тема федерації не обговорюється зовсім, а при обґрунтуванні переваги парламентської республіки над президентською мотив “держави-нації” не лунає ні з боку БЮТ, ні з боку ПР. Таким чином, ми бачимо, як за три роки, які минули з моменту публікації статті Альфреда Степана, багато його прогнозів і пересторог збулися. До його аналізу можна зробити два важливі доповнення. По-перше, він недостатньо враховував ідентифікаційну неоднорідність населення Сходу і Півдня країни (хоча Степан більше, ніж багато дослідників, приділив уваги відмінностям у позиції “російськомовних українців” і “росіян”). По-друге, дотримання належної поміркованості в політиці українізації виявилося вельми складним завданням. Описуючи можливу успішну стратегію для України, Степан пропонує помірну політику у дусі “нації-держави”, оскільки побудова “нації-держави” неможлива, а вибір моделі “держави-нації” утруднений зовнішньополітичними обставинами. Подібна політична конструкція успішно працювала при порівняно централізованій системі за часів Леоніди Кравчука і Леоніди Кучми, але вона виявилася доволі крихкою. Слабнуча президентська влада при Ющенкові пожертвувала цим поміркованим курсом в умовах дедалі гострішої боротьби за владу. Якщо політична мобілізація російських громадян України виллється у створення “російської” партії, то Київ наштовхнеться на важку проблему. Задоволення вимог щодо підвищення статусу російської мови й проведення інших заходів у дусі моделі “держави-нації” утруднюватиме процес “м’якої” українізації “російськомовних українців, який успішно відбувався досі”. Продовження ж українізаторської політики у дусі “нації-держави” призведе до подальшого підвищення рівня дискомфорту для восьми з гаком мільйонів “росіян” і створюватиме нові можливості для посилення іредентизму. На перший план висуваються два запитання. Перше – як і коли буде подолана криза влади і яка конфігурація політичних сил постане на виході з кризи? Немає сумнівів, що політика “нації-держави” збережеться, але неясно, чи буде нова владна коаліція продовжувати лінію на її активізацію, чи спробує повернутися до колишнього поміркованого курсу. Поки що шанси на швидке завершення політичної кризи в Україні виглядають дуже скромно. Друге – чи можна буде на той час, коли криза завершиться, повернутися до колишньої політики, чи зрив 2007-2008 років уже запустив процеси, які змусять списати стратегію, описану Степаном, у розряд втрачених можливостей? Сьогодні упевнено відповісти на ці запитання не може ніхто.

Автор: Алєксєй МІЛЛЕР [Алексей МИЛЛЕР], доктор історичних наук, головний науковий співробітник ІНІОН РАН
Повна версія статті з науковим апаратом опублікована в журналі “Политическая мысль”, № 4, 2008
Переклав: Андрій ПАВЛИШИН
Назва оригіналу: <а href=”http://www.globalaffairs.ru/numbers/34/10434.html”>Нация-государство или государство-нация?
Обговорити на форумі