ОБАМА: Американська надія

Виступ сенатора Барака Обами на національному з’їзді демократичної партії у Денвері (Колорадо) 28 серпня 2008 року.

“Шановний голово Дін [Говард Дін (Howard Dean), голова Національного комітету Демократичної партії], мій друже Дік Дербін [Dick Durbin], та всі мої громадяни цієї великої нації,

З глибокою вдячністю та великим смиренням я приймаю вашу номінацію на кандидата у президенти Сполучених Штатів. Дозвольте мені висловити подяку епохальній команді кандидатів, які супроводжували мене у моїй мандрівці [тобто були опонентами на партійних праймеріз і кокусах. – Z], особливо тій, хто мандрувала довше від усіх, – улюблениці трудящих американців і натхненниці моїх і ваших доньок Гіларі Родгем Клинтон [Hillary Rodham Clinton]. Я дякую президентові Клинтону, який учора увечері описав перспективи змін, які можете здійснити лише ви; Тедові Кеннеді [Ted Kennedy], який втілює дух служіння; майбутньому віце-президентові Сполучених Штатів Джо Байдену [Joe Biden]. Я вдячний за те, що мені вдалося закінчити цю мандрівку разом із одним із найкращих державних діячів сучасності, людиною, яка невимушено поводить себе з усіма – від світових лідерів до кондукторів поїздів Amtrak [державна американська залізнична компанія, що спеціалізується на пасажирських перевезеннях. – Z], коли повертається щовечора додому [йдеться про сенатора Джо Байдена, кандидата у віце-президенти, який упродовж кількох десятиліть працював у комісії зовнішньої політики, близько знайомий з багатьма світовими керівниками, а водночас досі демонстративно користується громадським транспортом. – Z].

Кохаючи любов усього мого життя, майбутню Першу Леді Мішель Обаму [Michelle Obama], [дітей] Сашу і Малью, я водночас люблю вас усіх і пишаюся вами усіма.

Чотири роки тому я стояв перед вами і розповідав вам мою історію, яка почалася від нетривалого шлюбу юнака з Кенії та дівчини з Канзасу [йдеться про його батька, економіста Барака Хусейна Обаму-старшого, який народився в селищі Алеґо, провінції Ньянза, Республіки Кенія, та матір, антрополога Анну Дангем із м. Вічіта, Канзас, США; батьки познайомилися під час навчання в Університеті Гаваїв і розлучилися, коли хлопчикові виповнилося 2 роки, пізніше батько повернувся до Кенії, а Барак виховувався у родині матері. Чотири роки тому Обама виголосив одну з найзначніших промов на тодішньому з’їзді демократів – Z], яка не була ні багатою, ні відомою, але поділяла віру в те, що в Америці їх син зможе осягнути те, про що мріє.

Ця надія завжди виділяла цю країну з-поміж інших – надія на те, що важкою працею і жертовністю кожен із нас може втілити наші особисті мрії, а водночас стати разом із іншими прибульцями єдиною американською родиною, аби гарантувати, що й наступне покоління зможе також втілити свої мрії.

От чому я тут сьогодні стою. Адже упродовж двісті тридцяти двох років щоразу, коли ця надія опинялася в небезпеці, звичайні чоловіки й жінки – студенти й солдати, фермери й учителі, санітарки й сторожі – хоробро виступали на її підтримку.

Ми зустрічаємося в один із таких вирішальних моментів – у мить, коли наша нація перебуває у стані війни, наша економіка перебуває у стані безладу, а американська надія вкотре опинилася під загрозою.

Сьогодні більше американців не мають роботи і важче працюють. Багато з вас втратили свої домівки, а ще більше пересвідчилися, який свинцевий тягар ліг на оплату за будинки. Багато з вас мають авто, якими ви не можете їздити, бо не спроможні оплатити рахунки з вашої кредитної картки, вам також не по кишені платити за навчання.

Не всі ці виклики постали з вини уряду. Але відмова відповідати на них – прямий результат краху політики Вашингтона й невдалої політики Джорджа Буша-молодшого.

Америко, ми кращі, ніж були упродовж останніх восьми років. Ми – краща країна, ніж та, в якій живемо.

Ця країна порядніша, ніж та, де жінці в Огайо, яка усе життя важко працювала, загрожує втрата роботи, бо на лихо вона захворіла.

Ця країна великодушніша, ніж та, де чоловікові з Індіани доведеться спакувати устаткування, на якому він працював упродовж двадцяти років, і побачити, як його відправляють у Китай, а відтак із перехопленим горлом пояснювати, чому він став невдахою, коли повернеться додому і розповість рідним про цю новину.

Ми жалісливіші, ніж уряд, який допускає, щоб ветерани спали на вулицях, а родини скочувалися у злидні; який і пальцем не поворухне у той час, коли велике американське місто потопає у нас на очах [йдеться про катастрофічні наслідки урагану Катріна для міста Новий Орлеан. – Z].

Сьогодні я кажу американському народові, демократам, республіканцям і позапартійним мешканцям цієї великої країни – годі! Цей момент – ці вибори – є нашим шансом врятувати у XXI столітті американську надію. Адже наступного тижня в Міннесоті та партія, яка принесла вам два терміни урядування Джорджа Буша й Діка Чейні, проситиме країну про третій термін. І ми сьогодні тут, бо ми надто сильно любимо цю країну, щоб допустити, аби упродовж наступних чотирьох років вона залишалася такою ж, як і в попередні вісім. 4 листопада ми повинні встати і сказати: “Восьми [років] вистачить”.

Тепер уже у цьому немає жодного сумніву. Запропонований республіканцями кандидат Джон МакКейн хоробро й гідно носив мундир нашої країни [після закінчення Військово-Морської Академії США у ранзі капітана військово-морської авіації служив у В’єтнамі під час війни за демократію у цій країні; потрапив у полон, де перебував у комуністичних концтаборах 5,5 років у 1967-1973 рр. – Z], і для цього ми винні йому свою подяку і повагу. Наступного тижня ми також дізнаємося від нього про ті випадки, коли його думка була іншою, ніж думка його партії, як доказ того, що він може здійснити зміни, які нам потрібні.

Проте дані ясно свідчать: Джон МакКейн голосував за пропозиції Джорджа Буша у 90% разів. Сенаторові МакКейну подобається говорити про розважливість, але що це каже про вашу розважливість, якщо ви дійсно думаєте, що Джордж Буш був правий більш, ніж у 90% випадків? Я не знаю про вас, але я не готовий повірити, що у 10% випадків, коли МакКейн не погоджувався з Бушем, свідчать про можливість змін.

Правдою є те, що з питань, які безпосередньо впливають на ваше життя – з питань охорони здоров’я, освіти та економіки, сенатор МакКейн ніколи не був незалежним. Він казав, що наша економіка досягла “великого поступу” за каденцій чинного президента. Він казав, що підвалини економіки – міцні. І коли один із його головних радників – особа, яка написала його економічну програму, казала про тривогу, які відчувають американці, то заявила, що ми страждаємо лише від “уявної рецесії”, і що ми стали, я цитую – “нацією скигліїв”.

Нація скигліїв? Розкажіть про це гордим працівникам автозаводу у Мічигані, які, після того, як дізналися, що його закриють, щодня ходили на роботу та працювали тяжко як ніколи, бо знали, що є люди, які сподівалися на гальма, які вони робили. Розкажіть про це родинам військових, які мовчки несуть свій тягар і спостерігають за тим, як їхні чоловіки їдуть утретє, учетверте або й уп’яте у службове відрядження закордон. Вони – не скиглії. Вони старанно працюють і зносять труднощі без скарг. Вони – американці, яких я знаю.

Я не вважаю, що сенатору МакКейну все одно, що відбувається у житті американців. Я лише думаю, що він про це нічого не знає. Чому ж тоді він визначив середній клас лише як тих, хто заробляє менше п’яти мільйонів доларів на рік? Як ще міг він запропонувати податкові канікули вартістю у сотні мільярдів доларів для великих корпорацій і нафтових компаній, і жодного пенні податкових пільг для більш ніж ста мільйонів американців? Як ще він міг запропонувати план реформ системи охорони здоров’я, який фактично оподатковував би виплати за полісами, або ж план реформ у галузі освіти, який не передбачає нічого, що могло б допомогти родинам, які платять за навчання у коледжі, або план, який приватизував би систему соціального захисту та поставив би на карту вашу пенсію?

Ні, це не тому, що Джону МакКейну все одно. Це тому, що Джон МакКейн не розуміє середнього класу.

Понад два десятиліття він дотримується тої старої й дискредитованої республіканської філософії – давати дедалі більше й більше тим, хто має найбільше багатства, і сподіватися, що процвітання дійде до кожного згори вниз. У Вашингтоні вони називають це “суспільством власності” [Ownership Society], але насправді це означає – ви самі по собі. Безробітний? Жорстока доля. Не маєте доступу до медичної допомоги? Ринок це виправить. Народилися бідняком? Витягніть себе з бідності, смикнувши себе за шнурівки черевиків, навіть якщо у вас їх немає. Ви на самоті.

Настав час їм зазнати поразки. Настав час нам змінити Америку.

Ви бачите, – ми, демократи, вимірюємо поступ у цій країні зовсім іншими засобами.

Ми вимірюємо поступ тим, скільки людей може знайти роботу, яка дасть їм змогу виплатити іпотечний кредит; тим, чи зможете ви відкласти певну суму наприкінці кожного місяця, щоб колись побачити, як ваша дитина отримує диплом у коледжі. Ми вимірюємо поступ 23 мільйонами нових робочих місць, які були створені, коли Бил Клинтон був президентом. Тоді доходи середньої американської родини зросли на 7500 доларів, а впродовж обох каденцій Джорджа Буша – впали на 2000.

Ми вимірюємо силу нашої економіки не кількістю мільярдерів, яких ми маємо, чи доходами компаній з рейтингу Fortune 500, а тим, чи хто-небудь із доброю ідеєю може ризикнути і створити новий бізнес, або чи офіціантка, яка живе на чайові, може взяти вихідний день, щоб доглядати за хворою дитиною, не боячись, що втратить роботу. Це економіка, яка шанує гідність праці.

Основний засіб, які ми використовуємо, щоб виміряти силу економіки, – це те, чи ми сповнимо головну надію, яка зробила цю країну великою, – надія, яка є єдиною причиною, чому нині ввечері я стою тут.

В обличчях тих молодих ветеранів, які повертаються з Іраку та Афганістану, я бачу свого дідуся, який пішов до війська після Перл Гарбору, служив у армії генерала Паттона [George S. Patton], і в нагороду від вдячної нації отримав змогу навчатися у коледжі за рахунок країни.

Вдивляючись в обличчя молодого студента, який спить лише три години перед тим, як заступити на нічну зміну, я думаю про мою матусю, яка сама виховувала мою сестру та мене, поки вона працювала та писала свою дисертацію, яка свого часу погодилася отримувати талони на харчі, але змогла відправити нас до найкращих шкіл країни за допомогою студентських позик і стипендій.

Коли я слухаю іншого робітника, який каже мені, що його фабрику закрили, я згадую всіх тих чоловіків та жінок із південних дільниць Чикаго, яких я підтримував і за яких боровся двадцять років тому, коли закрили місцевий сталеливарний завод.

І коли я чую, як жінка говорить про труднощі у початках власної справи, я думаю про мою бабусю, яка прокладала собі шлях із секретарської посади до менеджера середньої ланки, попри довгі роки в очікуванні підвищення, лише тому, що вона була жінкою. Вона – це та людина, яка навчила мене важкої праці. Заради того, щоб в мене було краще життя, вона відкладала купівлю нового автомобіля чи нової сукні. Усе, що вона мала, вона вкладала в мене. І хоча вона не може вже більше подорожувати, я знаю, що вона дивиться цього вечора на мене, і цей вечір є також і її вечором.

Я не знаю, яким життям, на думку Джона МакКейна повинні жити зірки, але це мої герої. Історії їхнього життя сформували мене. І це від їхнього імені я маю намір виграти ці вибори та сповнити нашу надію, вже як президент Сполучених Штатів.

Що ж таке – ця надія?

Ця надія полягає у тому, що кожен із нас має свободу робити у нашому власному житті те, що він хоче, і обов’язок ставитися один до одного з гідністю та повагою.

Ця надія полягає в тому, що ринок повинен винагороджувати енергійність, інновації та генерувати зростання, а бізнес повинен виконувати свій обов’язок зі створення робочих місць для американців, шукати американських робітників і грати за правилами.

Ми обіцяємо, що уряд не зможе вирішити усі наші проблеми, але те, що він повинен зробити – це те, що ми не можемо зробити самі для себе, – захистити нас від зла і забезпечити кожній дитині пристойну освіту; зберегти наші водойми чистими, а іграшки – безпечними; інвестувати у нові школи, нові дороги, науку та нові технології.

Наш уряд повинен працювати на нас, а не проти нас. Він повинен допомагати нам, а не завдавати нам болю. Він повинен гарантувати можливості не лише для тих, хто має найбільше грошей та впливу, а й для кожного американця, який ладний працювати.

Це і є надією Америки – ідеєю, що ми самі відповідаємо за себе, і ми гуртом перемагаємо і зазнаємо поразок як одна нація. Це віра в те, що я – сторож брата свого, я – сторож сестри своєї.

Це надія, яку ми повинні сповнювати. Це зміни, які нам потрібні достоту нині. Тож дозвольте мені докладно пояснити, що означатимуть ці зміни, якщо я стану президентом.

Зміни передбачають такий податковий кодекс, який винагороджуватиме не лобістів, які писали його, а американських робітників і малий бізнес, які на це заслуговують.

На відміну від Джона МакКейна, я припиню надавати податкові канікули корпораціям, які закривають робочі місця тут і створюють їх за океаном. Я надаватиму їх компаніям, які створюють добрі робочі місця тут, в Америці.

Я ліквідую податок на доходи з капіталу для малого бізнесу та старт-апів, які створять високооплачувані, високотехнологічні робочі місця майбутнього.

Я знижу податки для 95% усіх працюючих родин, бо за нинішнього стану економіки найостанніша річ, яку ми повинні зробити, – це підвищити податки для середнього класу.

Заради нашої економіки, нашої безпеки і майбутнього нашої планети я ставлю собі на посаді президента чітку мету: через десять років ми нарешті покінчимо із нашою залежністю від нафти з Близького Сходу.

У Вашингтоні кажуть про нашу згубну нафтову звичку упродовж останніх тридцяти років, а Джон МакКейн перебував у столиці двадцять шість із них. За цей час він проголосував проти вищих стандартів ощадності палива для автомобілів, проти інвестицій у відновлювану енергетику та проти використання відновлюваних видів палива. І тепер ми імпортуємо втричі більше нафти, ніж того дня, коли сенатор МакКейн вступив на свою посаду [йдеться про 1987 рік – Z].

Настав час покінчити із цією згубною звичкою і зрозуміти, що буріння – це як затичка у діряву трубу, а не рішення на довгострокову перспективу [тут полеміка із пропозицією МакКейна залучити у виробництво нафти усі можливі ресурси США, в тому числі й арктичний шельф, вкривши усю країну мережею свердловин. – Z].

Як президент, я розморожу наші резерви природного газу, інвестуватиму у чисті технології спалювання вугілля, і знайду способи, які дадуть змогу безпечно користуватися енергію атому. Я допоможу нашим автомобільним компаніям модернізуватися таким чином, щоб паливоощадні автомобілі майбутнього були побудовані прямо тут, в Америці. Я зроблю так, щоб американці могли собі дозволити придбати ці нові автомобілі. І я інвестую 150 мільярдів доларів упродовж наступного десятиліття у дешеві, відновлювані джерела енергії – енергію вітру, сонячну енергію та наступні покоління біопалива. Ці інвестиції створять нові галузі промисловості та п’ять мільйонів нових високооплачуваних робочих місць, які неможливо буде колись перемістити за океан.

Америко, тепер не час для малих планів.

Настав час нарешті виконати наш моральний обов’язок забезпечити кожній дитині освіту світового класу, бо без неї неможливо конкурувати у світовій економіці. Мішель та я нині ввечері тут лише тому, що отримали шанс, здобувши освіту. Мені не потрібна Америка, де деякі діти не мають цієї можливості. Я інвестуватиму в ранню дитячу освіту. Я візьму на роботу армію нових вчителів, платитиму їм вищу зарплату та надам їм більше підтримки. В обмін на це я вимагатиму вищих стандартів та більшої відповідальності. І ми, звісно, дотримуватимемося своєї обіцянки кожному молодому американцеві, – якщо ви згідні служити своїй спільноті чи своїй країні, ми забезпечимо вам освіту у коледжі.

Настав час нарешті сповнити надії про доступну систему охорони здоров’я для кожного американця. Якщо у вас є поліс медичного страхування, мій план знизить ваші внески. Якщо ви його не маєте, ви зможете отримати таке ж страхування на випадок хвороб, яке обирають для себе члени Конгресу. І як той, хто бачив, як моя матір сперечається зі страховими компаніями, поки вона лежала в ліжку, вмираючи від раку, я безперечно змушу ці компанії припинити дискримінацію тих, хто хворий і найбільше потребує турботи.

Настав час допомогти американським родинам, оплачуючи їм дні, пропущені на роботі через хворобу, та надаючи працюючим членам родини відпустку з родинних причин, адже ніхто в Америці не повинен обирати між збереженням за собою робочого місця та доглядом за хворою дитиною чи старенькими батьками.

Настав час змінити наші закони про банкрутство таким чином, щоб ваші пенсії були захищені краще, ніж бонуси топ-менеджерів, настав час захистити систему соціального захисту для майбутніх поколінь.

Настав час втілити надію на однакову платню за однакову роботу, бо я хочу, щоб мої доньки мали такі ж можливості, як і ваші сини.

Чимало з цих планів потребують грошей, тому й я пояснив, звідки я їх візьму – закриваючи щілини в законодавстві для корпорацій та податкові раї, які не допомагають Америці рости. Проте я перейдуся також федеральним бюджетом, від рядка до рядка, усуваючи звідти програми, які вже не працюють, і змушуючи ті, які нам справді потрібні, краще працювати і менше коштувати, бо ми не можемо відповісти на виклики ХХІ ст., маючи бюрократію ХХ ст.

Демократи, ми повинні визнати також, що сповнення надій Америки вимагатиме більше, ніж самих лиш грошей. Воно вимагатиме відновленого відчуття відповідальності від кожного з нас, щоб повернути те, що Джон Кеннеді називав нашою “інтелектуальною та моральною силою”. Так, уряд повинен бути першим у питаннях енергетичної незалежності, але кожен із нас повинен зробити свій внесок, щоб наші будинки та компанії стали ощаднішими. Так, ми повинні забезпечити більше драбинок до успіху для молодих чоловіків, які ризикують опуститися до злочинів та відчаю. Але ми повинні також визнати, що наші програми не зможуть замінити батьків, що уряд не може вимкнути телебачення і змусити дитину зробити її домашнє завдання, що батьки повинні узяти більше відповідальності за запевнення дітям любові та порад, які їм потрібні.

Індивідуальна відповідальність і взаємна відповідальність – це суть надії Америки.

Так само, як ми втілимо цю надію тут вдома, так ми повинні втілити надії, які покладають на Америку за кордоном. Якщо Джон МакКейн хоче дискутувати про те, хто має характер і кому притаманна розважливість, щоб стати наступним головнокомандувачем, це та дискусія, у якій я ладний брати участь.

Поки сенатор МакКейн розвертав свій погляд на Ірак відразу після 11 вересня 2001 р., я відкрито опонував цій війні, знаючи, що вона відволіче нас від реальних загроз, із якими ми стикаємося. Коли Джон МакКейн сказав, що ми можемо “якось довести справу до кінця” в Афганістані, я стверджував, що нам потрібно більше ресурсів та більше солдатів, щоб закінчити боротьбу з терористами, які фактично напали на нас 11 вересня, і чітко попереджав, що ми повинні нейтралізувати Осаму бін Ладена та його заступників, якщо ми маємо їх у нашому полі зору. Джону МакКейну подобається говорити, що він переслідуватиме Осаму бін Ладена до брами у пекло, але він навіть не піде у печери, де той живе.

І сьогодні, після того, як на мій заклик оголосити графік виведення наших солдатів із Іраку відгукнувся уряд Іраку і навіть адміністрація Буша, навіть після того, як ми дізналися, що в Іраку профіцит бюджету складає 79 мільярдів доларів, у той час, як ми потопаємо у дефіциті, Джон МакКейн залишився сам зі своєю впертою відмовою закінчити зле проведену війну.

Це не та розважливість, яка нам потрібна. Вона не зробить Америку безпечною. Нам потрібен президент, який може зустріти загрози майбутнього, не хапаючись за ідеї з минулого.

Неможливо завдати поразки терористичній мережі, яка діє у вісімдесяти країнах, окупувавши Ірак. Неможливо захистити Ізраїль та стримати Іран одною лише жорсткою заявою у Вашингтоні. Неможливо насправді захистити Грузію, якщо в нас напружені стосунки із найстарішими союзниками. Якщо Джон МакКейн хоче слідувати за Джорджем Бушем із жорсткішими заявами та поганою стратегією, – це його вибір, але це – не зміна, яка нам потрібна.

Ми – партія Рузвельта. Ми – партія Кеннеді. Тож не говоріть мені, що демократи не захистять цю країну. Не кажіть мені, що демократи не готові запевнити американцям безпеку. Зовнішня політика Буша-МакКейна марнує той спадок, який збудували покоління американців – демократів і республіканців, і ми тут для того, щоб його відновити.

Як головнокомандувач, я ніколи не зволікатиму з тим, щоб захистити цю націю, але я ризикуватиму життям наших солдатів, маючи чітку мету та зі священним обов’язком запевнити їм устаткування, яке їм потрібне для бою, турботу й пільги, яких вони заслуговують, коли вони повертатимуться додому.

Я закінчу цю війну в Іраку у відповідальний спосіб і закінчу боротьбу з “Аль-Кайдою” та Талібаном в Афганістані. Я реформую наші збройні сили так, щоб вони були боєздатними у майбутніх конфліктах. Проте я також вживу жорстку, пряму дипломатію, яка зможе перешкодити Ірану отримати ядерну зброю і стримає агресію Росії. Я збудую нові партнерства, щоб завдати поразки загрозам ХХІ ст.: тероризму й розповсюдженню ядерної зброї, бідності й геноциду, змінам клімату й хворобам. І я відновлю наші моральні позиції, щоб Америка знову стала останньою, найкращою надією для кожного, хто відданий справі свободи, хто прагне життя у мирі, хто хоче кращого майбутнього.

Це політика, яку я проводитиму як президент. Упродовж наступних тижнів я з нетерпінням чекатиму можливості подискутувати про неї з Джоном МакКейном.

Проте я в жодному разі не припускаю, що Сенатор висловлює свої переконання лише з політичною метою, адже одна з речей, які нам доведеться змінити у нашій політиці, – це те, що люди не можуть розходитися в думках, не ставлячи під сумнів репутацію та патріотизм один одного.

Нині часи дуже серйозні, а ставки занадто високі, щоб грати за цим старим партійним сценарієм. Тож давайте погодимося з тим, що патріотизм не притаманний лише одній із партій. Я люблю цю країну, як і ви, і як Джон МакКейн. Чоловіки й жінки, які перебувають на полях наших битв, можуть бути демократами, республіканцями чи незалежними за партійною ознакою, але вони боролися разом, разом стікали кров’ю і деякі померли разом під тим самим гордим прапором. Вони не служать Червоній чи Блакитній Америці [Red America, Blue America – сукупності штатів, де республіканці або демократи отримують більш-менш постійну перевагу на виборах; на електоральних картах республіканські штати позначають червоним кольором, демократичні – блакитним. – Z], – вони служать Сполученим Штатам Америки.

Так, я маю новини для вас, Джоне МакКейн. Ми всі ставимо свою країну на перше місце.

Америко, наша праця буде нелегкою. Виклики, з якими ми стикаємося, вимагають серйозного вибору, і демократам та республіканцям слід буде зректися затертих ідей і політики з минулого. Те, що було втрачено за минулі вісім років, не можна виміряти втраченими робочими місцями чи більшим дефіцитом торговельного балансу. Серед того, що було втрачене, – наше відчуття спільної мети – наше відчуття вищої мети. І це – те, що нам доведеться відновити.

Ми, можливо, не зможемо дійти спільної думки у справі абортів, але, поза сумнівом, ми можемо домовитися щодо скорочення кількості небажаних вагітностей у цій країні. Реалії володіння зброєю, можливо, є різними для мисливців у сільських місцевостях штату Огайо, і для тих людей, які страждають від насильства банд у Клівленді, але не кажіть мені, що ми не можемо підтримувати другу поправку до Конституції, якщо ми можемо не допустити потрапляння автоматів AK-47 в руки злочинців. Я знаю, що є відмінності у поглядах на одностатеві шлюби, але, без сумніву, ми можемо дійти згоди, що наші брати й сестри – гомосексуалісти та лесбіянки – заслуговують на право відвідувати кохану особу у лікарні та прожити життя без дискримінації. Пристрасті вирують навколо проблем імміграції, але я не знаю нікого, хто отримує користь від того, що мати розлучають із її неповнолітньою дитиною або працедавець урізає зарплату працівникам-американцям, наймаючи на роботу нелегалів. Це теж частина надії Америці – надія на демократію, в якій ми знаходимо силу й такт, щоб подолати поділи та об’єднати зусилля.

Я знаю, що є ті, хто ставляться до таких поглядів, як до звичайної балаканини. Вони стверджують, що наші вимоги чогось більшого, чогось стабільнішого та справедливішого у нашому суспільному житті – це лише “троянський кінь”, щоб суспільство погодилося з підвищенням податків та відмовою від традиційних цінностей. Цього й слід було чекати. Якщо у політиків немає свіжих ідей, то вони використовують банальну й ненову тактику, щоб лякати виборців. Якщо в них немає запасу добрих справ за спиною, то вони таврують свого опонента, як людину, яку повинні уникати виборці.

Ви робите великий вибір щодо дрібниць.

І ви знаєте, що це вже було раніше. Причина цього – цинізм, із яким ми ставимося до уряду. Коли уряд у Вашингтоні не працює, всі його обіцянки видаються порожніми. Якщо ваші надії були розбиті кілька разів поспіль, то краще перестати сподіватися й покластися на те, що ви вже знаєте.

Я це розумію. Я усвідомлюю, що я – не найпридатніший кандидат для цієї посади. В мене нетипова біографія й походження для президента, і я не робив кар’єри у Вашингтоні.

Але я стою перед вами сьогодні ввечері, бо все в Америці тепер хитається. Мої опоненти не розуміють, що суть цих виборів – не в мені. Вона – у вас.

Упродовж вісімнадцяти довгих місяців ви вставали один за одним і поривали з політикою з минулого. Ви розумієте, що на цих виборах найбільший ризик, який ми можемо взяти на себе, – це спробувати покластися на ту ж стару політику із тими ж старими гравцями й очікувати іншого результату. Ви переконалися, що ми вчимося на помилках історії – у визначальні моменти, як от цей, зміни, які нам потрібні, не йдуть із Вашингтону. Ці зміна йдуть до Вашингтону. Зміни відбуваються тому, що американський народ вимагає їх, бо він оновлюється та вимагає нових ідей та нового керівництва, нової політики для нового часу.

Америко, це один із тих моментів.

Я вважаю, що якими б важкими вони не були, але зміни, які нам потрібні, вже надходять. Я вже бачу їх. Я відчуваю їх. Я бачив їх в Іллінойсі, де ми забезпечили доступ до медичної допомоги більшій кількості дітей і допомогли родинам знайти роботу, щоб не залежати більше від соціальної допомоги. Я бачив їх у Вашингтоні, де ми працювали разом, попри належність до різних партій, щоб зробити діяльність уряду прозорішою та змусити лобістів стати більш відповідальними, щоб запевнити більше турботи для наших ветеранів та не допустити, щоб ядерна зброя потрапила до рук терористів.

І я бачив це упродовж цієї кампанії. В молоді, яка голосувала вперше, і в тих, хто долучився до неї після тривалої перерви в участі у праймеріз. У республіканцях, які ніколи не думали, що вони голосуватимуть за демократа, але таки зважилися на це. Я бачив це у робітниках, які б радше погодилися на скорочений робочий день, ніж бачили б, як їхні друзі втрачають свою роботу, у солдатах, які повертаються на військову службу після втрати кінцівки, в добрих сусідах, які дають притулок незнайомцям, коли вдаряє ураган чи приходить повінь.

Наша країна має більше багатства, ніж будь-яка нація, але не це робить нас багатими. Ми маємо наймогутнішу армію на Землі, але не це робить нас сильними. Наші університети й наша культура – предмет заздрощів усього світу, але не це приваблює його до наших берегів.

Саме американський дух, саме американська надія штовхають нас уперед, навіть коли шлях невідомий, об’єднують нас, попри наші відмінності, змушують нас придивлятися не до того, що на виду, а до того, чого не видно, – того кращого світу за обрієм.

Ця надія – наш найбільший спадок. Вона – це надія, яку я дарую своїм донькам, коли я вкриваю їх ковдрою щовечора, надія, яка змусила іммігрантів переплисти океан, а піонерів – вирушити на захід, надія, яка спонукає робітників проводити пікети, а жінок – користатися зі своїх виборчих прав.

І нарешті – це та надія, яка змусила рівно 45 років тому зібратися американців з кожного закутка країни у парку National Mall у Вашингтоні, перед Меморіалом ім. Лінкольна, щоб послухати молодого проповідника з Джорджії, який розповів про свою мрію.

Чоловіки й жінки, які зібралися там, могли почути багато речей. Вони могли почути слова гніву й незгоди. Їм могли запропонувати скоритися страхові та розчаруванню після стількох зламаних надій.

Але натомість люди усякої віри, усякого кольору шкіри почули, що в Америці доля кожного з нас нерозривна пов’язана з долею іншого, що разом наші мрії можуть скластися в одну.

“Ми не можемо йти самотою, – волав проповідник. – І якщо ми вже йдемо, ми повинні обіцяти, що будемо завжди йти уперед. Ми не можемо повернути назад”. [Вище йшлося про символ віри борців за громадянські права у США, промову борця за рівність усіх людей, баптистського проповідника Мартіна Лютера Кінґа “Я маю мрію” (I Have a Dream), проголошену 28 серпня 1963 року на сходах Меморіалу Ейбрагама Лінкольна у Вашингтоні. – Z].

Америко, ми не можемо повернути назад. В нас ще дуже багато роботи. Ще багато дітей повинні отримати пристойну освіту, а багато ветеранів – гідну турботу. Нам слід реформувати економіку, перебудувати міста й зберегти ферми. Нам слід захистити ще багато родин і врятувати чимало життів. Америко, ми не можемо повернути назад. Ми не можемо йти самотою. В цю мить, на цих виборах, ми повинні ще раз пообіцяти разом йти у майбутнє. Давайте дотримаємося цієї обіцянки – цієї американської надії – і як сказано у Святому Письмі, дотримаємося твердо, без коливань, надії, в яку ми віримо.

Дякую. Боже, благослови вас. Боже, благослови Сполучені Штати Америки.”

Автор: Барак Г.ОБАМА, Президент-елект США, Сенатор США
Переклав: Омелян РАДИМСЬКИЙ, Західна аналітична група
Назва оригіналу: The American Promise, Remarks of Senator Barack Obama in Democratic National Convention, Denver, Colorado, August 28, 2008
Обговорити на форумі