До джентльменів у Коломию

Класична музика, блискучий паркет, кілька десятків панів у фраках, метеликах і капелюхах за келихом червоного вина й вишуканими сортами сирів ведуть світську розмову про мистецтво та клубні піджаки. Тема бесіди плавно переходить на політику, але без звичного галасу й метушні, які ми звикли чути й бачити на вулицях і навіть у Верховній Раді, коли починають говорити про важливі державні справи. Тут не заведено голосно говорити, сперечатися, сваритися. Тут справжні аристократи, можливо, не всі за походженням, але всі – за духом.

Перегуком ушануємо Коломию. Чергова зустріч відбулася в музеї історії міста Коломиї серед картин, важких бордових портьєр із золотистим обрамленням і того особливого духу, який, здається, на мить переносить усіх у позаминуле століття, коли слова “честь”, “гідність”, “батьківщина”, “інтелігентність” були не просто набором літер, а основою життя і діяльності справжніх чоловіків. А таких у Коломиї ніколи не бракувало.

Повагом сходяться ошатно вдягнені пани, ґречно вітаються, ходять залом, роздивляються картини. Жінок тут майже не буває. Що ж удієш, традиція непорушна. Виняток зробили тільки кільком журналісткам. Через якийсь час чоловіцтво розсідається на старовинні крісла.

До зали входить керманич товариства, його ідейний натхненник і засновник, заслужений артист України, науковець, краєзнавець і патріот столиці Покуття Микола Савчук. На голові в нього схожа на князівську червона шапка, на плечах – пелерина з трьома “К”, які розшифровують як “Керманич клубу коломийців”. У руках чоловік тримає дерев’яне помережане гуцульською різьбою берло – символ влади. За ним вносять малиновий штандарт з емблемою клубу. На столі біля керманича різьблена з горіха скринька з великим сірим каменем – частиною коломийської бруківки, що символізує міську старовину. Це одна з реліквій клубу.

“Браття-коломийці”, – розпочинає традиційний “перегук” (спосіб особливого вітання і відкриття кожного засідання клубу, – “Газета”) керівник. “Усі тут”, – відповідають коломияни. “Де наше місто?”, – продовжує пан Савчук. “Там, де Прут. За крок від гір. За лікоть від зір. Де добре нам жити, ходити й любити”, – дружньо відповідають присутні. Після цього керманич заводить традиційну коломийку “Коломия не помия, Коломия – місто. В Коломиї дівчаточка, як пшеничне тісто”.

Легіні плещуть у долоні, а гості аж роти пороззявляли від захвату! Такого ще ніхто й ніколи не бачив і не чув. А дійство продовжується. “Коломию гудьмо!”, – не вгаває керманич. “А в Коломиї будьмо!”, – лунає відповідь. “Коломия писанкова”, – наспівно мовить Микола Савчук. “Друге місто після Львова. Гей-га!”, – завершують коломийські аристократи, а розпорядник вечора вдаряє берлом об підлогу. Слова зачудування і захоплення раз у раз зринають із вуст запрошених.

Аристократи не по крові, а по духу. “Вивчаючи історію нині маленького містечка, а колись потужного економічного й культурного центру Західної України, я вирішив, що потрібно на основі минувшини творити нові традиції, які вирізняли б Коломию з-поміж інших міст і додавали шарму”, – розповідає Микола Савчук. У давніх документах і газетах краєзнавець прочитав, що колись у столиці Покуття було товариство “Родина”, в якому об’єднувалися сім’ї місцевої інтелігенції й організовували різноманітні вечірки. Проте він пішов далі й запропонував створити закритий чоловічий клуб. Друзі й однодумці підтримали. Тож тепер, щоб відчути салонну атмосферу Лондона чи Парижа, не треба їхати за море, жартують у Коломиї. Удома є свої аристократи та клубні традиції.

Щоб стати членом чоловічого клубу коломийчан, не потрібно мати блакитну кров. Членство не залежить від соціальних, партійних і конфесійних приналежностей і фаху. Треба мати хорошу репутацію серед мешканців міста, активну соціальну позицію, бути неконфліктним. Головне – місце народження. Це обов’язково має бути Коломия або її околиці.

Приїжджі повинні прожити в місті не менш ніж десять років. “За цей час, – каже пан Савчук, – людина цілком ототожнює Коломию зі своєю батьківщиною”. Інакше й бути не може, бо цей населений пункт має особливу ауру, від якої нікуди не втечеш і навіки полюбиш “перлину гір, за крок від зір”.

Нині в закритому клубі 40 постійних учасників, 20 далечних, які тут народилися, але живуть за межами Покуття, Прикарпаття й України. Є два почесні члени: професор Юрій Ясіновський і письменник Роман Іваничук. Також чимало симпатиків, яких згодом можуть прийняти до аристократичного гурту. Під час прийому керманич вручає новачкові капелюх і черезплечну бинду (стрічку). Щомісяця чоловіцтво запрошує гостей: відомих співаків, художників, політиків, учених. Бували тут і заокеанські гості із США, які високо оцінили салонну атмосферу, вихованість, ґречність, розум коломиян.

Вихованість і смирення. Засідання клубу влаштовують раз на місяць, в останній четвер, який за давньоукраїнськими традиціями вважають чоловічим днем. Учасники клубу платять добровільні внески – хто скільки може. Кошти стягують примусово тільки за запізнення. Так коломийчани навчають пунктуальності. Бо що ж то за джентльмен, який навіть не може вчасно прийти на домовлену зустріч? Хоч припускають, що прийти на 15 хвилин пізніше, допустимо. Але, на щастя, за рік існування клубу, ще ніхто не запізнився. Якщо чоловік не може прийти на засідання, мусить попередити заздалегідь. Якщо так не зробив, будьте, пане, ласкавий внести до спільної каси 20 гривень.

Є у членів клубу свої обов’язки й посади. Прапор об’єднання в руках у “тримача”. Усі рішення і діяльність членів клубу ретельно занотовує “архіваріус”. Повідомляє побратимам про засідання, спілкується із пресою, іншими громадськими організаціями, представниками влади “вістун”. За фінанси відповідає “підскарбій”. Його з-поміж інших вирізняє срібний дукат на шиї із зображенням князя Данила Галицького. “Це звичайна українська ювілейна монета номіналом десять гривень, – розповідає керівник клубу, – але символічним є зображення князя. Бо саме за часів його правління з’явилася перша згадка про Коломию”.

Щоразу змінюються посади “підчашого” – людини, яка протягом вечора частує своїх побратимів, та “чіпаків” (охоронців). Останні постійно, допоки побратими розмовляють і веселяться, стоять біля дверей, як лакеї. Ці обов’язки повинні виконати всі члени клубу. Так у людей, які, до речі, в щоденному житті займають не останнє місце в суспільстві й обіймають високі посади, виховують призабуту християнську чесноту – смиренність.

Дружини учасників чоловічого клубу коломийчан реагують на захоплення своїх благовірних спокійно. Вони впевнені, що там не буде порожніх балачок і пиятики, яких традиційно не оминають компанії сильної половини людства.

Дружини новачків клубу відзначають поліпшення поведінки своїх других половинок. Вони стали уважнішими, терплячішими, а головне – приділяють жінкам і дітям більше уваги. Вони ж бо тепер аристократи.

Автор: Сабіна РОКАЙ, Львівська Газета
Обговорити на форумі